Особливий заклад: як на Закарпатті за час війни перетворили дитбудинок в унікальний Центр реабілітації дітей

 «Вам привезли дітей з війни? Хочемо усиновити…»

Ще нещодавно багато хто в Закарпатті знав цю споруду, до якої навідуємося в теплі жовтневі дні 2023-го, виключно як будинок дитини у Сваляві. Саме тут до 3 чи 4-річного віку виховували діток, що залишилися без батьківської опіки. Саме сюди приїжджали родини, які бажали усиновити малюка. Саме тут в усіх людей серце рвалося, коли з кожного ліжечка у великій спальній залі до тебе тягнуться рученята крихіток, а очі наче дивляться в саме серце та просять «Візьми мене на руки…. А, може, і з собою додому?..»

Серце рветься і зараз, тому дивимося за малюками з-за дверей. Ми потрапляємо в заклад тоді, коли дітки сплять. Вихователі кажуть, будити не варто, бо потім капризують. Це й зрозуміло – малючки, їм потрібен здоровий та тривалий сон. Поруч зі спальною кімнатою – ігрова. У ній купа іграшок, «ходунків», і одразу кидається в очі великий манеж, огороджений м’якими синіми блоками. Саме до нього приносять почергово малюків, коли вони мають час для ігор, саме тут дітки спокійно граються, не ризикують травмуватися. Вихователька Оксана з доброю усмішкою каже: «Як тільки зайдеш у спальню – одразу простягають рученята. А коли вже один-двоє залишаються, бо миттєво всіх не винесеш в ігрову, то такий лемент піднімають – мовляв, і нас не забудьте! Але ми справляємось, вони ж такі крихіточки!»

Тим часом керівник закладу Володимир Бейреш (на фото) розказує нам його історію: у червні 1980 року Будинок дитини у Сваляві вперше відчинив свої двері, одразу до нього заселили 120 малюків. Зараз їх набагато менше, в основному тут перебувають діти до 3, 4-річного віку, нині їх тут більше 60-ти. Серед них є діти-сироти, є діти, які позбавлені батьківського піклування, статусні, є діти, які позбавлені батьківського піклування без права всиновлення (наприклад, мама не може доглядати дитину через різні причини), є діти з іншими статусами. Впродовж останніх років, відколи в Україні змінюється законодавство в бік деінституалізації, заклад теж переорієнтовується. І це правильно, вважає директор, «…бо дітям найкраще зростати в сім’ї».

Із дитячого будинку дітей всиновлюють та забирають у звичайні родини, у патронатні сім’ї. Щоправда, торік на початку війни цей процес був призупинений, не працювали реєстри, але згодом усе відновилося. Тож якщо торік 17 діток із будинку всиновили і ще частину забрали в патронатну родину, то цьогоріч за 9 місяців – уже 30, і це практично рекорд. Розповідаючи про такі факти, Володимир Бейреш пригадує історію, яка сколихнула всю область на початку війни: «Невідомо, як поширюються такі чутки, але раптом нам почали надходити масові телефонні дзвінки, люди говорили, що дізнались, мовляв, з прифронтових регіонів нам привезли пів сотні малюків, усі немовлята, всі потребують усиновлення.Буквально тероризували нас проханням дозволити взяти дітей: «Ми чули, що вам привезли дітей з війни, ми хочемо усиновити!» Ми були здивованітакими дзвінками, пояснювали всім, що це чутки, навіть відповідний пост у Фейсбуці виставили, але насправді ця історія вражала, бо вона – про людяність…»

До речі, в перші тижні війни до Сваляви все ж таки евакуювалиБудинок дитини з Білої Церкви, в якому виховувались 35 дітей, з ними в супроводі приїхали й вихователі та інші працівники закладу. Багатьох із цих діток забрали в родини, але менша частина з них і досі перебуває в Сваляві.

Уже не дитбудинок: процес трансформації

Володимир Бейреш запрошує нас пройтись приміщеннями будинку, показує й розказує, що саме і як тут функціонує, для чого встановлюють ліфт у одному з корпусів та ремонтують вбиральню. Розповідає, що буквально наприкінці вересня будинок дитини трансформували в Комунальне некомерційне підприємство «Центр медичної реабілітації та паліативної допомоги дітям «Діва Марія» Закарпатської обласної ради. І хоча звучить поняття «трансформували»  легко, насправді передувала цим змінам копітка робота всього колективу, що тривала роками, і наслідки якої навіть у довгостроковій перспективі ніхто не брався прогнозувати. Тим не менше, ідеї, що жевріли наче світло в кінці тунелю, вдалося реалізувати і зараз ми говоримо про Центр реабілітації діток, аналогів якому за сукупністю засобів для надання допомоги напевно що немає в Україні. 

«Хто вас наштовхнув на ідею створення Центру реабілітації дітей», - питаю у Володимира Бейреша. Він відповідає: «Життя». І додає: «Насправді підштовхнула постанова КМУ № 675 від 2019-го року, якою було рекомендовано на базі будинків дитини створювати відділення реабілітації та паліативної допомоги дітям» та колектив, який не побоявся змін і підтримав ідею реорганізації закладу.

Чи були на це передбачені кошти? Володимир Бейреш замислюється і пояснює: наразі заклад утримується за рахунок місцевого бюджету, частково –  субвенції Міністерства охорони здоров'я, є кошти НСЗУ, незначна частка – кошти соцзахисту. «Тобто, ми стараємося взяти все, що можна, адже потреби великі, –  каже директор.–  До всього, субвенція на утримання закладу щороку зменшується, адже зменшується й кількість дітей. Дуже добре, що діти потрапляють в родини, але через це зменшується потреба в такій кількості працівників, отже, люди втрачають роботу, родини – дохід, і це болить».

В. Бейреш каже, добре розумів, що потрібно шукати інший варіант роботи, ніж є, щоб зберегти колектив.

Бо як закрити такий заклад? Особливо, якщо за ним стоїть стільки людей?

Обговоривши пріоритети, об'єднавши всі ідеї та зусилля, колектив і почав кардинальні зміни в дитячому будинку, спрямовані на його трансформацію під Центр реабілітації.

В. Бейреш пригадує, як роки зо три тому приїхав у будинок дитини голова Закарпатської ОДА, і керівник закладу показував очільнику області приміщення які вивільнилися через зменшення кількості вихованців:

«Ось тут буде Центр реабілітації». І тоді воно звучало дивно, але вже на ту мить існували певні домовленості. Саме в той час допомогти з ремонтом даху над одним із корпусів взялася угорська організація КМКС – цей проєкт сягав 3,9 млн грн. Угорці, крім капітально відремонтованого даху корпусу Б, встановили укріплення фундаменту цього корпусу, відремонтували бесідки для діток, виклали 280 квадратних метрів бруківки, придбали мікроавтобус для закладу.

Екуменічна служба з Берегова відремонтувала для будинку дитини пральне відділення, встановила в ньому нове обладнання.

Компанія «Карітас Угорщини» придбала для закладу твердопаливний котел потужністю 180 кВт.

Пані Єлизавета з Ужгорода (не захотіла називати прізвище) допомогла замінити двері. Після цього до закладу приїхав ще один благодійник і закупив ламінатдля приміщень, причому організував його доставку за дві години після свого візиту.

Відтак у закладі з доброї волі благодійників з’явилося кілька дизель-генараторів, кожен із яких може працювати окремо для бомбосховища, для кухні тощо. Багато добрих справ рахується за Міжнародною організацією міграції, Закарпатська обласна організація Товариства Червоного Хреста  України.  Загалом перерахувати всіх, хто допомагає, – шпальти забракне, тому директор додає:

«Я завжди кажу, коли такі люди приходять, що їх Господь Бог до нас відправляє. Вдячний усім і я, і колектив, але найперше – вдячність усім від діток, яким ми тут усі спільно даємо дорогу в життя».

«Очі бояться, а руки роблять»

Саме тоді, коли тривали всі ці роботи-ремонти, до Свалявського будинку дитини навідалася волонтерка зі Словаччини пані Сюзанна, і про її неоціненний вклад у розвиток Центру реабілітації із особливою вдячністю говорить головна медична сестра Ганна Галега:

«Вона неймовірно багато нам допомогла, більше того, вона буквально змінювала наш світогляд, пояснювала нам,  як має функціонувати такий заклад, як працювати з маленькими дітьми. Пані Сюзанна буквально поселилася у нас в будинку і впродовж майже двох тижнів вона кожного дня займалася з малюками як лікар-фізіотерапевт, ерготерапевт– пригадує головна медсестра. – Також фахівчиня почала передавати нашому персоналу новітній європейський досвід у напрямі реабілітації. Ця лікарка-волонтерка приїжджала до закладу буквально кожні 2-3 місяці на два-три тижні, щоразу привозила щось нове для реабілітаційного центру і щоразу продовжувала роботу з дітьми та навчання з персоналом. Наші ж працівники підхопили ідею перекваліфікації, активно навчалися, опановували нові спеціальності з тією метою, щоб надавати якісні послуги в майбутньомуЦентрі реабілітації. Зрештою, чому б і ні: з дітками ці фахівці працюють, тож чому б і не продовжувати цю роботу, але вже з іншого боку, скажімо, масажистом чи реабілітологом? Власне ми заздалегідь думали над тим, що, розширюючи перелік послуг, які зможе надавати центр, ми розширюємо й перелік спеціалістів, які зможуть надавати ці послуги. Відповідно, маючи все це, можемо заключати нові контракти з НСЗУ й надавати нові послуги тим же колективом, який модифікований та навчений».

Тим часом за сприяння пані Сюзанни та дипломатів зі Словаччини (зокрема, радника прем’єр-міністра Словаччини з питань транскордонного співробітництва з Україною Едуарда Бураша, Громадської організації українсько-європейського товариства «ТАНДЕМ» в особі голови Наталії Бакулевої в рамках програми SlovakAid) у будинку вдалося реалізувати грантовий проєкт ЄС із капітального ремонту електропроводки та в становлення 8 кондиціонерів. І за рік виявилося, що це обладнання потрібне для того, щоб відповідати вимогам і законтрактуватись із НСЗУ. Це стало новим поворотним моментом в історії закладу.

У 2022-му будинок дитини в Сваляві контрактував певні реабілітаційні послуги. Це був перший рік роботи в цьому напрямку, але ще в якості будинку дитини, як зауважує медичний директор Центру Марія Легеза.

Пригадує, що попит на законтрактовані послуги несподівано виявився великим. У самому будинку фахівці були вражені: планували надавати послуги кільком десяткам діткам  закладу, а потреба виявилася в рази більшою. Через різноманітні нюанси медичної  реформи державні кошти спрямовувались на фінансування  перебування  дитини  в  закладі, спостереження лікарем ПСМД, а медична реабілітація дитини залишалася поза увагою. Тому гостро постало  питання контрактування закладу з НСЗУ задля  забезпечення  вихованців  необхідною  медичною, реабілітаційною, паліативною  допомогою,  а, отже, і збереження колективу фахівців. Перший рік контрактування  показав нам наші можливості, показав, що ми на правильному шляху, що потрібно  розвиватись, вдосконалюватись, готувати нових фахівців, проводити реконструкцію  будівлі. До того ж, на медичну реабілітацію почали скеровувати діток із особливими   потребами лікарі з різних населених пунктів області та з-за її меж.

 Паперова робота тривала паралельно з матеріальним облаштуванням Центру. Враховуючи той факт, що на реабілітацію приїжджають  діти з особливими потребами, постало  питання облаштування закладу ліфтом. «Знову ж, відгукнулися наші друзі-благодійники з Tetyana і Ralf Mühlenіз Германії, школярі Австрії BG/BRG Fürstenfeldта  PedroLópezSanchez із Іспанії, за їхньою допомогою та поміччю Господа почали облаштування ліфту в корпусі, де будуть розташовані 20 ліжок для стаціонарної реабілітації дітей. До слова, персонал для цього відділення вже навчений і готовий розпочати роботу», - додає Марія Легеза.

«Якби вас спитали, що вам зараз потрібно? – питаю в директора, – що б ви сказали?»

Володимир Бейреш навіть не замислюючись (вочевидь, давно мізкує над цим) розповідає: «Закарпатська обласна рада та обласна державна адміністрація активно сприяють у проведенні ремонтівдля забезпечення комфортних умов перебування  дітей і батьків – для тих родин, які приїдуть на реабілітацію з віддалених місць і потребуватимуть проживання на території закладу. Разом з тим, проводять підготовку інфраструктури та забезпечення закладу необхідним обладнанням для подальшого контрактування з НСЗУ. Відтак потрібно б ще замінити дах над корпусом А, де розташований сам будинок дитини. Є потреба і в утепленні корпусів, адже енергоощадність зараз на вагу золота. Це як біля власної хати – постійно щось слід ремонтувати, оновлювати, доробляти, удосконалювати…»

Єдині в області або Чому виникає черга на реабілітаційні послуги для діток

«Батьки пацієнтів, котрі потребували допомоги, без вагань почали звертатися до нашого закладу», – так описує ті дні, коли в будинку дитини почали надавати реабілітаційні послуги, завідувачка відділення реабілітації Тетяна Цанько. Ще б пак, адже в закладі, крім спеціалізованого обладнання, сформована команда спеціалістів, які потрібні саме для медичної реабілітації дитини. Наразі з дітками в Центрі працюють лікар-невролог дитячий, лікар фізичної та реабілітаційної медицини, лікар-фізіотерапевт, а також фізичні терапевти, ерготерапевти та їхні помічники, масажисти, інструктор з ЛФК, медичні сестри, дефектолог, логопеди, психологи.

Поки йдемо оглядати відділення реабілітації, завідувачка розказує, що в закладі надають допомогу діткам із різноманітними неврологічними захворюваннями: дитячим церебральним паралічем, спастичними та в’ялими парезами та паралічами, затримкою моторного та  психо-мовленнєвого розвитку та ін. Надаємо допомогу також пацієнтам з розладами спектру аутизму, синдромом дефіциту уваги з гіперактивністю, різноманітними порушеннями мовлення. У планах займатися з дітками, у яких є ортопедична патологія, така, як сколіоз,  кіфосколіоз, плоскостопість, клишоногість, кривошия, дисплазія кульшових суглобів, або мають потребу у відновленні після травм та операцій. Додатково до основних процедур у нашому центрі є можливість проводити процедури для оздоровлення, такі , як синглетнокиснева терапія (киснева пінка) та спелеотерапія. У соляній кімнаті оздоровлюють діток, які мають бронхо-легеневі порушення: вся кімната облицьована кам’яною сіллю, діти граються і дихають повітрям, що насичене іонами натрію.

«Маємо всі умови для того, щоб працювати, і для батьків дітей це дуже важливо, адже процедури для них безкоштовні!» - каже Тетяна Цанько.

Реабілітаційний корпус зустрічає нас тишею, зараз тут, крім фахівців, нікого немає, дітки мають тиху годину. Ми одягаємо бахіли й оглядаємо перше приміщення – велику простору кімнату з двома дещо незвичними «масажними» столами. Це реабілітаційні столи для кінезотерапії. Велика робоча поверхня цих столів дозволяє правильно розташувати пацієнта для проведення процедур реабілітації. На них мають змогу працювати  фізичні терапевти , а також масажисти.

Саме тут, як розказує медсестра масажу з тридцятирічним досвідом Вікторія Удут, дітки отримують курси масажу. Вона показує різноманітні валики, подушки для укладки дитини в необхідну позу, розгортає їх на великому реабілітаційному столі та розказує про свою роботу:

«За призначенням лікарів я надаю послуги з масажу діткам з різними порушеннями м’язового тонусу, використовуючи різні техніки (погладжування, розтирання, розминання). При спастиці – працюю на розслаблення, при гіпотонії - використовую тонізуючі техніки. Залежно від віку дитини ввожу пасивні та активні вправи на зміну положення тіла, адже рухова активність у дітей раннього віку сприяє правильному розвитку дитини. Перед масажем деяким пацієнтам проводимо теплову процедуру - озокеритпарафінову аплікацію на уражені кінцівки. Дітки проходять один курс реабілітації, а потім повертаються знову і знову, адже стан покращується на очах. Батьки дуже задоволені».

Вікторія пригадує своїх маленьких пацієнтів і каже, шкода, що ми не застали їх та їхніх батьків, щоб поспілкуватись та розпитати про результати, тоді б мали краще уявлення про те, що вдається тут робити.

Тим часом із Тетяною Цанько оглядаємо поряд із масажним кабінетом ще одну кімнату, в якій дуже багато різного роду обладнання, незвичні крісла для діток, підвішений за кільця до стелі стільчик, спеціальні доріжки, багато іншого. Через коридор інша важлива частина корпусу – кімната, в якій по центру розміщений невеличкий басейн із теплою водою, в якому є змога проводити процедуру з гідрокінезотерапії маленьким пацієнтам, а старшим – гідромасаж по типу «перлинних» ванн. Поруч із басейном стоїть спеціальне пристосування для того, щоб опускати у воду діток із руховими порушеннями. Медична сестра кабінету гідротерапії Олена Наливайко каже, це улюблене місце малюків, вони з задоволенням приймають ці процедури: «Зазвичай я вся мокра від крапель води, які долітають, коли підтримую діток, але повірте, щастя в їхніх очах того варте».

Рухаємось далі. Вражає сенсорна кімната, яку демонструє нам старша вихователька Антоніна Гончарук. Тут на підлозі встановлено спеціальне покриття, на яке проектується рухоме зображення. У цьому приміщенні, де створюється особлива потаємна атмосфера, спеціалісти проводять корекцію фізичного, психологічного, комунікативного та інтелектуального розвитку. Надзвичайно подобається малюкам перебування в кімнаті з інтерактивною пісочницею – тут їм вдається знімати емоційну напругу, розвивати дрібну моторику рук, формувати сенсорні еталони, розвивати комунікацію (для цього взагалі в Центрі дуже багато різних пристосувань). Діти дуже люблять займатися на інтерактивній LSD-стійці, яка містить безліч ігрових завдань і де вони мають можливість в ігровій формі засвоювати нові знання та розвиватись. «Це обладнання придбане за сприяння Закарпатської обласної ради, воно неабияк допомагає в роботі багатьом фахівцям центру: вчителю-логопеду, вчителю-дефектологу, практичному психологу та фізичному терапевту. Кожна дитина має свої особливості розвитку, саме тому кожен спеціаліст може обирати та наповнювати програму залежно від того, які завдання реабілітації стоять перед конкретною дитиною», – додає старша вихователька.

Також пані Антоніна ознайомила нас із роботою комп'ютерного слухомовного тренажера «Світ звуків» та «Видима мова» - багатофункціонального пристрою, який використовують у своїй роботі вчителі-логопеди для розвитку слухового сприймання та усного мовлення дітей зі зниженим слухом та мовними вадами.

Ще одне унікальне обладнання, аналогів якого немає в нашій країні, так звана інтерактивна дерев'яна клавіатура HandCubeKeys або, як її ще називають, «Клавесніца» - це європейське обладнання волонтери зі Словаччини адаптували українською мовою, за його допомогою можна навчати дітей із порушенням зору, сприймання, з тяжкими порушеннями мовлення та іншими нозологіями, які потребують корекції. 

«Дітей завжди цікавить щось новеньке, саме тому поєднання педагогами інноваційних методів та ігрових завдань, а також корекційні заняття дають хороші результати, і це радує як батьків діток, що проходять курс реабілітації в нашому закладі, так і фахівців, адже це наша спільна перемога», - підкреслює Антоніна Гончарук.

Фізичний терапевт Едіта Попович показує нам обладнання, схоже на драбину-клітину (реабілітаційна клітка «Павук»), а також спеціальні костюми різних розмірів, які привезли до закладу зі Словаччини і які коштують по тисячі євро за кожен. «Якщо порушувати тему унікальності обладнання, яке є в Сваляві, то тут серед того, що вартує особливої уваги, технологія «Спайдерсвіт», яка є у світі, але не в Україні, – каже завідувачка. – Власне, за нею до нас і їдуть. Ці костюми добре тримають тіло і, працюючи з дітками, вдається вирівнювати їхню поставу, змушувати працювати ті м’язи, які мало працюють через різні недуги».

На наше прохання розповісти про своїх пацієнтів, медична сестра з лікувальної фізкультури Надія Петришинець розказує: «Добре пам’ятаю дівчинку Сашку, яка, коли приїхала до нас, взагалі не ходила. Крихітка пересувалася тільки повзаючи, тож ми працювали з нею, одягненою ось у цей підтримуючий костюм. Упродовж року батьки приїжджали з дівчинкою на курси реабілітації декілька раз, і коли бути тут востаннє, дівчинка пройшла вздовж усього нашого довгого коридору вже тільки з самими «павучками» (спеціальними триопорними палицями). Матуся тільки сиділа й чекала на неї… Інший пацієнт закладу – 10-річний Миколка з Білої Церкви, який через свою ваду самостійно ходити не може, після декількох курсів реабілітації навчився стояти біля опори та рухатися за допомогою пересувного засобу».   

«Ми  можемо вже багато розказувати про можливості нашого Центру реабілітації «Діва Марія», але впевнена, що ще більше могли б вам розказати батьки дітей, котрі приїжджають до нас знову і знову, – додає Тетяна Цанько. – Загалом є ще багато напрямів, за якими ми можемо рухатися, розвиватися, є багато спеціалістів, яких потребуємо. Дуже сподіваюся, що до нас приєднуватимуться молоді фахівці-випускники вишів, адже  роботи вистачає…» 

Замість висновків

Ми з колегою-журналістом Олександром Сабо з Karpati Igaz Szo теж приїхали до закладу не з порожніми руками: передали від реформатської служби «Милосердя Угорщини» зібрані для Центру реабілітації засоби гігієни, для малюків – підгузники. Поки розвантажуємо мікроавтобус, розпитуємо про новинки з життя всього Центру.

За кілька годин спілкування з директором у мене особисто виникає стійке переконання, що такого керівника цьому особливому закладу послав Господь, на якого він так покладається. Бо лише з вірою та фанатичною відданістю своїй роботі навіть попри безгрошів’я та війну можна перевертати гори, як це робить Володимир Бейреш із колективом однодумців.

Наталія Петерварі

Ужгород-Свалява

  Надіслати другу