Закарпатський письменник Андрій Любка: У 17 я вирішив писати вірші, в яких багато сексу, наркотиків і матюків
Ми поговорили з Андрієм про бунтарську юність, консервативне Закарпаття і поразки, які надихають.
Добре пам’ятаю момент, коли дізнався, що мені «пощастило» мати ваду серця. Я мріяв про кар’єру військового, навчався у військовому училищі і збирався вступати до військового інституту. Але лікарі виявили, що в мене хворе серце, тому довелося терміново вирішувати, в якому напрямку рухатися далі.

Я пишу з чотирьох років. В останній день прийому документів в Ужгородський університет я вступив на філологію і почав думати про кар’єру письменника, якого читають. Все відбувалося дуже природно, без жодної стратегії. Спочатку я писав вірші. Але поезією на життя не заробиш. Я міркував про діяльність викладача, а потім трохи займався журналістикою. Однак розумів, що це не моє, тому що не завжди виходило написати те, що від мене вимагали.
За півроку до виходу своєї першої прозової книги «Кілер» я написав роман «Рідність», який нікому не показував і ніде не друкував. Тоді я захотів перевірити, чи вийде в мене сконструювати текст на 400 сторінок. Коли виявилося, що це мені під силу, то вже нічим іншим, крім письменництва, я вирішив не займатися. Іноді треба багато чого спробувати, щоб зрозуміти, що тобі дійсно підходить.

У другому класі я почав прогулювати уроки. Не вчився взагалі, але читати любив. Пам’ятаю, як на уроці мене публічно присоромила вчителька, і це справді було неприємно. А потім було читання на швидкість, і виявилося, що я, такий «дурний і безперспективний», читаю швидше за всіх. Це була мить тріумфу. Тому я точно знаю, що поразки, так само, як і перемоги, можуть мобілізувати і надихати.
В університеті нас звинувачували у збоченні, деградації моралі й ставили у приклад Тичину.
Я був поганим студентом, навіть бунтарем. Єдиний раз закінчив семестр на відмінно на першому курсі. А потім почалась Помаранчева революція, мітинги, страйкові комітети. Я почав займатися громадською діяльністю і з кожним роком усе менше ходив на пари.
Навчання для мене було нецікавим, до того ж від нього віяло «совком». Тому ми з друзями організували НЛО «Ротонда» (НЛО – неформальне літературне об’єднання) й почали видавати газету «Апокриф». Через неї ми вступили у конфронтацію з керівництвом факультету: нас звинувачували у збоченні, деградації моралі, ставили у приклад Тичину. А ми у відповідь влаштували провокаційний флешмоб: на великій перерві повісили на кафедру української літератури табличку «Кафедра радянської літератури».
У 17 років мені хотілося бути брутальним, когось вражати, все заперечувати, носити сережку у вусі й фарбувати волосся. Я жив у провінційному закарпатському місті Ужгород, де поширені патріархальні традиції, а Симоненка вважають найкращим поетом. Тому я вирішив писати неримовані вірші, в яких багато сексу, наркотиків і матюків. Тоді я був переконаний, що треба провокувати, наповнювати біографію, шукати пригоди й поспішати жити, бо поети зазвичай помирають молодими.
Часом я можу тиждень не виходити з дому.
У 19 я поїхав на вибори президента Білорусі, щоб підтримати демократію. Мене затримали на мітингу, і я провів два тижні за ґратами. Думаю, я поїхав туди спеціально, щоб сісти у в’язницю, тому що хотілося екшену. Це була така форма самовираження. Зараз я заспокоївся і знайшов свій шлях, тому в подібних заходах участі не беру. Часом взагалі можу тиждень не виходити з дому, бо майже весь свій час присвячую текстам.

Моїм найкращим рішенням було все кинути. До 2012 року я жив у Києві, працював у Верховній Раді помічником народного депутата й заробляв у шість разів більше, ніж в Ужгороді. Але тоді я майже нічого не писав, тому що дуже втомлювався від сотень подій і можливостей, які начебто дає велике місто. Але в якусь мить я зупинився, все кинув і поїхав навчатися до Варшави. То був прекрасний час: два роки я читав книжки і вивчав сербську мову. Там я зрозумів, що хочу повернутися до Ужгорода, щоб писати.
Успіх – це коли після тебе щось залишається. Бути популярним за життя, а потім стати забутим — означає, що ти нічого не досяг. Якщо доведеться обирати – стати доларовим мільйонером чи щоб після смерті тебе читали, я оберу останнє.
До теми
- У галереї «Ужгород» представив свій новий проєкт відомий закарпатський митець, перформер Петро Ряска
- На літературному вечорі в Ужгородському замку звучала поезія різних поколінь
- В Ужгороді вшанували президента Чехословацької Республіки Томаша Масарика
- Сучасний погляд на класику: чим вразила вистава «Кайдашева сім’я»
- В Ужгороді відбудеться лекція та майстерка на тему «Жінка в традиційній культурі українців Закарпаття»
- Повернення забутої традиції: в Ужгороді триває перша в Україні виставка храмового дереворізьблення Карпат
- Іван Хланта мав зустріч з молоддю з нагоди міжнародного дня людей похилого віку
- В Ужгороді презентували мобільний додаток «КультPRO»
- Голос міст-героїв: ужгородці побачили історію Ірпеня і Гостомеля
- Культурно-мистецький проєкт «Жива спадщина» відбудеться на Закарпатті 18 жовтня
- 26 вересня на сцені обласної філармонії відбудеться урочистий концерт із нагоди 80-річчя Закарпатського народного хору
- З нагоди Всесвітнього дня туризму в Ужгородському скансені відбудеться день відкритих дверей та лекція
- Побачила світ документальна книжка Олександра Гавроша «Розбійники Карпат»
- В Ужгороді презентують шпигунський роман Андрія Любки
- Жовтень 2025 року проголошено місяцем Закарпатського академічного музично-драматичного театру – із нагоди 80-річчя з дня створення
- VІ Міжнародний театральний фестиваль «Монологи над Ужем» триватиме із 17 до 21 вересня
- Закарпатський хор згадував історію і радував піснями
- 100-літній ювілей із дня народження відомого митця краю, народного художника України Василя Габди відзначили виставкою в Ужгороді
- В Ужгороді в обласній бібліотеці відбудеться зустріч із Закарпатським народним хором
- «Крок назустріч мрії»: інклюзивний проєкт, що змінює життя дітей через мистецтво

До цієї новини немає коментарів