Закарпатський письменник Андрій Любка: У 17 я вирішив писати вірші, в яких багато сексу, наркотиків і матюків
Ми поговорили з Андрієм про бунтарську юність, консервативне Закарпаття і поразки, які надихають.
Добре пам’ятаю момент, коли дізнався, що мені «пощастило» мати ваду серця. Я мріяв про кар’єру військового, навчався у військовому училищі і збирався вступати до військового інституту. Але лікарі виявили, що в мене хворе серце, тому довелося терміново вирішувати, в якому напрямку рухатися далі.
Я пишу з чотирьох років. В останній день прийому документів в Ужгородський університет я вступив на філологію і почав думати про кар’єру письменника, якого читають. Все відбувалося дуже природно, без жодної стратегії. Спочатку я писав вірші. Але поезією на життя не заробиш. Я міркував про діяльність викладача, а потім трохи займався журналістикою. Однак розумів, що це не моє, тому що не завжди виходило написати те, що від мене вимагали.
За півроку до виходу своєї першої прозової книги «Кілер» я написав роман «Рідність», який нікому не показував і ніде не друкував. Тоді я захотів перевірити, чи вийде в мене сконструювати текст на 400 сторінок. Коли виявилося, що це мені під силу, то вже нічим іншим, крім письменництва, я вирішив не займатися. Іноді треба багато чого спробувати, щоб зрозуміти, що тобі дійсно підходить.
У другому класі я почав прогулювати уроки. Не вчився взагалі, але читати любив. Пам’ятаю, як на уроці мене публічно присоромила вчителька, і це справді було неприємно. А потім було читання на швидкість, і виявилося, що я, такий «дурний і безперспективний», читаю швидше за всіх. Це була мить тріумфу. Тому я точно знаю, що поразки, так само, як і перемоги, можуть мобілізувати і надихати.
В університеті нас звинувачували у збоченні, деградації моралі й ставили у приклад Тичину.
Я був поганим студентом, навіть бунтарем. Єдиний раз закінчив семестр на відмінно на першому курсі. А потім почалась Помаранчева революція, мітинги, страйкові комітети. Я почав займатися громадською діяльністю і з кожним роком усе менше ходив на пари.
Навчання для мене було нецікавим, до того ж від нього віяло «совком». Тому ми з друзями організували НЛО «Ротонда» (НЛО – неформальне літературне об’єднання) й почали видавати газету «Апокриф». Через неї ми вступили у конфронтацію з керівництвом факультету: нас звинувачували у збоченні, деградації моралі, ставили у приклад Тичину. А ми у відповідь влаштували провокаційний флешмоб: на великій перерві повісили на кафедру української літератури табличку «Кафедра радянської літератури».
У 17 років мені хотілося бути брутальним, когось вражати, все заперечувати, носити сережку у вусі й фарбувати волосся. Я жив у провінційному закарпатському місті Ужгород, де поширені патріархальні традиції, а Симоненка вважають найкращим поетом. Тому я вирішив писати неримовані вірші, в яких багато сексу, наркотиків і матюків. Тоді я був переконаний, що треба провокувати, наповнювати біографію, шукати пригоди й поспішати жити, бо поети зазвичай помирають молодими.
Часом я можу тиждень не виходити з дому.
У 19 я поїхав на вибори президента Білорусі, щоб підтримати демократію. Мене затримали на мітингу, і я провів два тижні за ґратами. Думаю, я поїхав туди спеціально, щоб сісти у в’язницю, тому що хотілося екшену. Це була така форма самовираження. Зараз я заспокоївся і знайшов свій шлях, тому в подібних заходах участі не беру. Часом взагалі можу тиждень не виходити з дому, бо майже весь свій час присвячую текстам.
Моїм найкращим рішенням було все кинути. До 2012 року я жив у Києві, працював у Верховній Раді помічником народного депутата й заробляв у шість разів більше, ніж в Ужгороді. Але тоді я майже нічого не писав, тому що дуже втомлювався від сотень подій і можливостей, які начебто дає велике місто. Але в якусь мить я зупинився, все кинув і поїхав навчатися до Варшави. То був прекрасний час: два роки я читав книжки і вивчав сербську мову. Там я зрозумів, що хочу повернутися до Ужгорода, щоб писати.
Успіх – це коли після тебе щось залишається. Бути популярним за життя, а потім стати забутим — означає, що ти нічого не досяг. Якщо доведеться обирати – стати доларовим мільйонером чи щоб після смерті тебе читали, я оберу останнє.
До теми
- «Зруйнована культурна спадщина України» - в Ужгородському скансені представили тематичну фотовиставку
- "Хотілося, щоб говорили не про розбомблений театр, а про історію і відновлення". Як працює "театр без даху" з Маріуполя
- В Ужгороді відбувся благодійний концерт за ініціативи керівника гурту Con Brio
- Майстерня писанкарства відкриється в Ужгородському скансені
- В Ужгороді презентували традиційну виставку «Графічне Закарпаття»
- В Ужгороді 24 лютого розпочнеться театральний фестиваль «Драма сьогодення»
- В Ужгороді триває виставка п’яти українських художниць «Блекаут. Простір Між»
- Другий міжнародний театральний фестиваль актуальної драматургії «ДРАМА СЬОГОДЕННЯ» відбудеться в Ужгороді
- Одразу 4 колективи Ужгородського музичного фахового коледжу імені Д. Є. Задора тріумфували на міжнародних конкурсах
- Ужгород збагатився четвертим органом – королем музичних інструментів
- Закарпатський музей народної архітектури та побуту відкрив виставку з фондової колекції «Мереживо надії»
- Розпочався прийом фільмів на 6-й Карпатський гірський міжнародний кінофестиваль (CMIFF)
- Вечір фортепіанної музики, що перенесе у світ образів минулого - обласна філармонія запрошує сьогодні на концерт
- Ужгородський скансен розпочинає реалізацію міжнародного грантового проєкту
- В Ужгороді відкрили виставку "Магія каменю"
- Дитячі книжки з підписами закарпатських авторів передадуть для українських дітей в Угорщині
- Видав понад 120 збірок народних казок: за прилавком в ужгородській книгарні «Кобзар» був закарпатський літературознавець Іван Хланта
- В Ужгороді сьогодні відбудеться благодійний показ «Маріупольської драми»
- У Закарпатському музеї народної архітектури та побуту Антон Ковач представив серію живописних робіт «Подорожі»
- Закарпатська академія мистецтв створює простір, який ширше “відкриє двері” для охочих до мистецтва
До цієї новини немає коментарів