Церков на Закарпатті більше, ніж віри. Думка закарпатського письменника Андрія Любки

Ще через двісті метрів по вулиці є недобудована церква, що, втім, не заважає в неділю вмикати там під час богослужіння колонки на повну гучність. Ще за метрів двісті є нова церква в Підлипниках, за п’ятсот метрів – дві церкви на Цегольні, церква й монастир на Бамі. Тобто в радіусі десяти-п’ятнадцяти хвилин пішої прогулянки є кілька церков, але люди все одно будують нові, – пише Андрій Любка для видання Varosh.

У кожному районі міста за останні роки збудували якщо не новий великий храм, то принаймні капличку. Наприклад, на вулиці Єньковській, біля так званих «чорних озер», упродовж останніх кількох років виріс квартал із нових багатоквартирних будинків. І одразу ж поруч збудували – ні, не новий дитячий садок, школу, амбулаторію, велике футбольне поле чи красивий парк – церкву.

Ясна річ, мова не лише про Ужгород. Нові церкви повиростали по всій області, у кожному районі, місті й селі. До речі, парадокс: де з села виїхало найбільше людей, тобто де село значною мірою обезлюдніло – там і церкви більші й пишніші.

Аякже, заробітчани висилають гроші, привозять на Великдень і Різдво, змагаються між собою у щедрості пожертв, хизуються своїми «датками» перед селом. Складається враження, що будівництво церкви для багатьох замінило справжню віру, стало такою собі індульгенцією нового часу.

Я не намагаюся стверджувати, що це виключно негативна тенденція. Зрештою, гроші не з бюджету, а власні, тому кожен може ними розпоряджатися на власний розсуд. Але погодьтеся, все ж дивно, що заробітчани, чиї діти виростають з бабусями й дідусями, збирають спільно гроші не на побудову якогось суперсучасного освітнього хабу, басейну чи громадського простору для своїх дітей, а саме на церкву. Як дивним є й те, що Церква як інституція (без огляду на конфесії) вирішує будувати все нові й нові храми, а не, скажімо, притулки для безхатьків, сучасні амбулаторії чи молодіжні центри; інвестує в будівлі, які більшу частину року напівпорожні, а не в ферми чи господарські об’єкти (як це робив свого часу митрополит Шептицький), прибуток з яких може йти на добрі справи.

Як це не парадоксально, але карантин ставить перед християнами серйозне питання. Що важливіше – будівля церкви чи власне віра? Ритуал щотижневого походу – чи щира молитва?

Вірники шоковані тим, що цього року доведеться освячувати паску й ковбаску онлайн, і я більш ніж упевнений, що чимало закарпатців підуть на Великодню службу попри всі заборони.

Чи має цей обряд аж такий важливий сенс? Чи святив паску Ісус? Чи ходив він щонеділі до церкви? Концентруючись на шовдирі й пікниці, кудись вивітрюється справжній глибокий сенс свята Воскресіння Христового.

Це приблизно так, як із мощами святих: люди стають на коліна й цілують древні кістки, не усвідомлюючи, що символом є не тлінне тіло, а сам приклад життя святого, його добрих дій і твердої віри. Ось що важливо, а зовсім не десниця в золотій оправі й розкішних шатах. Зцілює приклад праведного життя, а не кістка.

«Великдень онлайн» стане великим випробуванням на щирість і глибину віри. Чи потішити свою впертість і пиху, вдягнути свій найкращий одяг і таки піти на службу, щоб наразити на безпеку себе та оточуючих? Невже Бог є тільки в церкві, а символом Воскресіння є пасхальний кошик?

Напередодні свята відповідь на це питання має дати собі кожен закарпатець. Щоб раптом не виявилося, що церков у нас більше, ніж віри. 

Андрій Любка, спеціально для Varosh

*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі