Закарпаття: "Щоб мене могли помітити зверху, я витоптав на снігу величезне "SOS"..."

Київський студент, що заблукав у Карпатах і провів цілу ніч на 20-градусному морозі, відбувся легким стресом.

 

Активний зимовий відпочинок в Україні з кожним роком стає все більш популярним. Щорічно Карпати приймають сотні тисяч туристів, які, прагнучи втекти від повсякденності й офісної роботи, приїжджають кататися на лижах, санках, сноубордах... Чимало мешканців мегаполісів сприймають поїздку в зимові Карпати, як легку прогулян-ку, однак гори легковажнос-ті не прощають — за стати-стикою, жоден лижний сезон не обходиться без жертв.

18-річному Євгенові Марченку з Києва, можна сказати, дуже пощастило. Вирішивши покататися окремо від своєї групи, студент заблукав і провів у горах добу. Незважаючи на те, що температура вночі опускалася нижче двадцяти градусів, а в навколишніх лісах повно хижаків, хлопець залишився живий-здоровий, відбувшись лише невеликим стресом.

"ПІСЛЯ ПІВНОЧІ Я СТАВ ГОТУВАТИ "ПОСТІЛЬ": ВИКОПАВ У СНІГУ МЕТРОВУ ЯМУ, ПОКЛАВ НА ДНО СНОУБОРД І СІВ, ПІДТЯГНУВШИ КОЛІНА ДО ЖИВОТА…"

— Сноубордом я захоплююся другий рік, — починає розповідати другокурсник Національного авіаційного університету Євген Марченко, — до того катався на лижах і майже кожного сезону їздив у Карпати. Погода тепер стоїть чудова, от ми компанією з восьми чоловік і вирішили активно відпочити на Закарпатті. Приїхали в Міжгірський район, вийняли в с.Пилипець приватний будиночок і цілий тиждень каталися на місцевому схилі з підйомником. Неприємності, через які я ледве не замерз у нічному лісі, почалися в передостанній день — суботу. На вихідні в село з’їжджається купа лижників, у результаті сніжний покрив на схилі за кілька годин виявився "стесаним" до крижаної кірки, і сноубордистам там робити було нічого. Пообідді я вирішив піднятися на вершину гори (підйомник прокладений лише до середини схилу) і покататися собі на втіху на цілині. Покликав із собою й друзів, але ніхто не погодився. Воно й зрозуміло — кому охота більше години підніматися на крутий схил, щоб потім з’їхати за якихось три-чотири хвилини? У заплічній сумці в мене було п’ять яблук. Чотири з них я з’їв перед підйомом і десь о третій годині по-обідді рушив до вершини. Погода стояла прекрасна — через рідкі хмаринки визирало сонце, йшов невеликий сніжок, температура — не нижче трьох градусів морозу. Через годину я піднявся на вершину, зробив кілька знімків панорами, що відкрилася звідти, і направився до паралельного схилу, який спускається до водоспаду Шипот. Орієнтир у мене, здавалося, був "залізний" — біля підніжжя має стояти одиноке дерево, за яким починається ліс і тече річка. Дібравшись до схилу, я з вітерцем з’їхав на дошці в долину й спокійно пішов уздовж русла до села. Але через дві з половиною години інтенсивної ходи, коли замість Пилипця опинився в зовсім незнайомому місці без будь-яких ознак цивілізації, зрозумів, що йду не туди. Я був упевнений, що з’їхав у правильному напрямку, просто пішов уздовж не того русла (біля підніжжя гори річка роздвоюється). Трохи відпочивши, намалював на снігу карту, прикинув, де перебуваю, і вирішив підніматися на хребет, щоб на вершині краще зорієнтуватися. Стало різко сутеніти, на гори опустився густий туман. Підйом зайняв понад годину, іноді я провалювався в замети по пояс і вибирався з них "на всіх чоти-рьох". На вершині мій мобільник "ожив", з’явився слабкий зв’язок. Я відразу зателефонував друзям, що вже почали непокоїтися, і повідомив, що перебуваю десь біля водоспаду і незабаром буду в Пилипці. Затим пішов трохи далі по хребту і знову з’їхав на дошці вниз. Тут я остаточно зрозумів, що заблудився. Повернутися до підйомника своїми слідами було нереально, їх давно замело снігом. До того ж, було вже близько дев’яти годин вечора, навколо — суцільна темрява. Довелося вдруге підніматися на хребет. Як тільки на вершині з’явився зв’язок, я знову зателефонував друзям. Вони вже організували пошуки й питали, чи не видно світла від їхніх ліхтариків. Але навколо була лише непроглядна пітьма. Через десять хвилин зв’язок пропав і більше не відновлювався.

Євгена почали шукати о восьмій вечора. В Пилипецькій сільраді організували спеціальну групу, до якої ввійшли місцеві мешканці та працівники підйомника. Крім добровольців, навколишні гори прочісували Міжгірський та Мукачів-ський аварійно-рятувальні загони. За словами начальника районного відділу з надзвичайних ситуацій Івана Іваниша, всього на пошуках було задіяно понад тридцять чоловік. Студента, що заблукав, інтенсивно шукали біля водоспаду Шипот, про який він устиг повідомити по телефону. Насправді ж Євген був зовсім у іншому місці.

— Я йшов по хребту, як думав, у зворотному напрямку і сподівався, що незабаром побачу світло від сільських хат, — продовжує Женя. — Ставало все холодніше, хоча одяг у мене був нормальний — підштаники і лижні штани, сноубордівські боти, футболка, шерстяний светр (він найбільше рятував від холоду), лижна курточка, шапка й рукавички. Правда, рукавички, що намокли, (особливо права, яку я знімав, коли говорив по мобільнику) мороз дуже скоро перетворив на "кам’яні", тому їх довелося зняти. У заплічній сумці були ще спортивні штани й кофта, які я поклав, щоб уберегти фотоапарат від ударів під час падінь. Але цей одяг від морозу теж перетворився на "камінь", тому ніякої користі від нього не було. Після двох годин ходи, коли настала північ, я зрозумів, що доведеться заночувати в горах, і став готувати "постіль". Викопав у снігу метрову яму, поклав на дно дошку й сів, підтягнувши коліна до живота й притиснувши руки до тіла. У яму весь час задував вітер, тому через якийсь час я поставив дошку вертикально, обіперся об неї спиною й сів на сумку. Я розумів, що треба хоч трохи поспати, щоб дати відпочити виснаженому організмові, але це практично не вдавалося. Було дуже холодно, десь п’ятнадцять градусів морозу (насправді температура вночі в горах опускалася нижче двадцяти — авт.). Усе, що мені вдавалося, — "покімарити" по п’ятнадцять хвилин, після чого я прокидався від холоду й ворушив пальцями на ногах, щоб уберегти їх від обмороження.

КІЛЬКА РАЗІВ З’ЯВЛЯЛАСЯ ДУМКА: "ТОБІ ВСЬОГО 18, ТИ ЩЕ Й НЕ ПОЖИВ, ТАК НЕВЖЕ ЦЕ КІНЕЦЬ?"

У довколишніх лісах водиться велика кількість хижаків. Позаминулої зими наша газета розповідала про вовчі зграї, які, нападаючи на обійстя в с. Пилипець, до того знахабніли, що місцеві мешканці були змушені обгороджувати хліви з худобою і навіть собачі будки червоними прапорцями. У той час селяни після заходу сонця боялися виходити навіть на вулицю, а не те, що в ліс.

— Про вовків мені, звичайно, розповідали, — каже Женя. — Хоча, що там вовки, і без них було чого переживати... Я знав про нещасні випадки в горах, під час яких гинуть навіть спортсмени-професіонали. Кілька разів навіть з’являлася думка: "Тобі всього 18, ти ще й не пожив, так невже це кінець?" Але я гнав її від себе, найбільше боявся впасти в паніку. З восьмого класу ми з друзями ходили в походи, спускалися на байдарках, знали, як поводитися в горах і боротися з обмороженням, це й виручило... Після п’ятої ранку я від-чув, що починаю замерзати, і вирішив йти далі. Сніг падати перестав, на небі сяяли зірки, але було дуже холодно. Через кілька годин акумулятори в мобільнику остаточно сіли. Розвидніло, і я нарешті зміг оглянути навколишні гори — на жаль, місцевість була незнайома. Дуже хотілося їсти, але я беріг останнє яблуко, а замість води їв сніг. Близько дванадцятої години набрів на невеликий сарай — літній притулок для пастухів. Нічого їстівного там не виявилося, тому я просто трохи відпочив і пішов далі. Кілька разів намагався вибратися на хребет, але дув настільки сильний бічний вітер, що йти було майже неможливо. Нарешті, бли-зько другої години дня, коли я обі-гнув чергову вершину, вдалині замайоріли три маленькі коробочки. Це були дерев’яні будиночки, напевно, якась метеорологічна станція, а над нею ширяв дельтаплан. Збоку я впізнав хребет, що впирається в гору, де має бути підйомник. На душі відразу полегшало, я зрозумів, що якщо встигну не загубити орієнтир до сутінок, то не загину. Добиратися до підйомника було дуже далеко, тому вирішив іти до станції. Але спочатку спустився в долину до невеликої галявини і написав дошкою на снігу величезними двометровими буквами "SOS". Сподівався, що їх побачить дельтапланерист, якщо полетить у мій бік. Тут я з’їв останнє яблуко. А коли відійшов від галявини кілька сотень метрів, з-за гори раптово "виринув" вертоліт і пролетів прямо над моїм написом. Я здогадався, що треба вийти на відкриту місцевість, щоб мене могли помітити зверху, повернувся на галявину й величезними буквами витоптав ще один напис "SOS". Через якийсь час пілот став робити друге коло, і, помітивши мене, пішов на зниження. Було близько п’ятнадцятої години, минула рівно доба, як я пішов із підйомника в Пилипці. У вертольоті сиділи троє людей. Один спитав: "Ти Женя Марченко? Все нормально — нічого не обморозив? Давай у кабіну..." Через десять хвилин, до кінця ще не усвідомлюючи, що все вже позаду, я був у колибі в Пилипці. Мені дали гарячого вина, потім напоїли чаєм. Прибігли друзі, стали розпитувати, підбадьорювати. Я відчував, що здоровий, просто був дуже стомленим і голодним. Якось добрався до будинку, який ми винаймали, поїв гарячого супу й провалився в глибокий сон, що тривав шістнадцять годин.

Женю знайшли на території сусіднього Іршавського району. Виявилося, що він із самого початку з’їхав на сноуборді не тим схилом гори, й опинився в місцевості, яка дуже нагадує долину біля водоспаду. Влітку тут часто блукають навіть місцеві мешканці, що збирають гриби і ягоди...

— Батьки про мою пригоду нічого не знали, — каже Женя. — Воно й добре, що ніхто не додумався їм зателефонувати, поки мене шукали. Я сам усе розповів, коли повернувся додому. Спочатку з їхнього боку була довга-довга пауза. А потім — радість, що все так щасливо закінчилося. Кататися на сноуборді в Карпатах я, звичайно, буду й далі. Просто перед тим, як щось здійснити самостійно, дуже добре подумаю. Нічна "прогулянка" в горах стала для мене гарним уроком...

Між іншим, у пошуках Жені не все було гладко. Його друзі двічі зверталися в МНС із проханням підключити до пошуків вертоліт, і двічі одержували відмову "у зв’язку з несприятливими погодними умовами". Врешті-решт довелося задіяти вертоліт із іншої компанії. А після того, як усе благополучно закінчилося, батькам Жені надіслали рахунок на дуже пристойну суму. Втім сам Женя сприймає це по-філософському, кажучи, що життя все одно дорожче.

— У Пилипці я не встиг як слід подякувати моїм рятувальникам, навіть не знаю їхніх імен, — каже Женя. — Після приземлення мені було не до того, а вертоліт одразу полетів до Ужгорода. Тому хочу передати через газету: "Велике спасибі всім, хто шукав і врятував мене..."

РІО

 

18 лютого 2006р.
-->

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів