Бронзовий Шандор Петефі з Ужгорода і доля його творця (ФОТО)

Пам’ятник угорському Шевченку – Шандору Петефі – складно не побачити на однойменній площі в Ужгороді. Положення тіла відомого поета вказує на рішучість, вираз обличчя зосереджений, а сорочка злегка розхристана. Такий образ – не вигадка автора скульптури – знаменитого угорського митця Бені Ференці. Поет дійсно був запальним, гордовитим, худорлявим, невисоким за зростом. Він помер молодим і вже знаменитим, прожив лише 26 років. Натомість його скульптурі довелося роками чекати визнання, – пише Varosh.

У світі встановлено п’ять однакових пам’ятників Шандору Петефі. Два – в Угорщині (Будапешт, Дюло), по одному – в Еквадорі (Кіто), Італії (Мілан) та в Україні (Ужгород). Їхня доля в усіх містах різна: Петефі привертає увагу не тільки туристів, поціновувачів його творчості, але й вандалів. Пошкодження не пов’язані з діяльністю поета, він випадково став одним із об’єктів провокацій, політичних суперечок.

Пам’ятник Шандору Петефі в Ужгороді.

Непростим виявилося й життя автора пам’ятника – скульптора, художника Бені Ференці. На його долю випали періоди переслідування, забуття через політичні мотиви. Про митця, що увіковічнив постать угорського Шевченка, та його відому скульптуру ми розпитали в історика, археолога Йосипа Кобаля.

Український слід у творчості Бені Ференці – угорця з німецьким корінням

— Бені Ференці народився в місті Сентендре (Угорщина) 1890 р. (разом із сестрою-близнючкою Ноемі), в сім’ї художників. Його батько – Карой Ференці (до 1886 р. – Фройнд) – відомий угорський художник німецького походження, свого часу навчав одного із засновників закарпатської школи живопису Адальберта Ерделі. Маму, також художницю, звали Ольга Фіалко.

З 1897 року родина Ференці поселилася в місті Нодьбаньо (нині Бая Маре, Румунія), де батько став відомою постаттю нодьбанської школи живопису. У сім’ї загалом було троє дітей (Валер, Бені, Ноемі), всі стали митцями. Донині в угорському місті Сентендре існує музей Ференці, де зберігаються роботи всієї родини.

Портрет Бені Ференці, 1912.

Заможні батьки забезпечили своїм дітям хорошу освіту. Бені Ференці навчався в різних країнах (Італія, Франція, Німеччина). У Флоренції він познайомився з відомим скульптором із Ужгорода Марком Ведрешом, який вплинув на його вибір мистецького напрямку. У 1912 р. в Парижі митець-початківець відвідував школу всесвітньо відомого скульптора українського походження – Олександра Архипенка. Цей період був дуже продуктивним для нього. Тому можна впевнено говорити й про український слід у творчості Бені Ференці, адже Архипенко теж доклався до того, щоб учень став знаним скульптором.

Жіночий акт. 1923 р., Szabó Katalin «Ferenczy Béni» (Budapest, 1976).

Під час навчання за кордоном Бені познайомився із багатьма митцями та суспільно-політичними течіями, став переконаним представником лівих поглядів. Коли закінчилася Перша світова війна, активно включився в політичну діяльність. Після перемоги комуністів в Угорщині в березні 1919 р., за деякими даними, він прийняв посаду в Мистецькій директорії Угорської радянської республіки (завідував секцією скульптури). За це його переслідували. Того ж року був змушений змінити Угорщину спочатку на Румунію, потім – Чехословаччину, згодом – Німеччину і нарешті – Австрію. Тут одружився, народилися син і донька; встановив зв’язки з масонськими ложами.

Жінка, що ступає. 1917 р., з книги Szabó Katalin «Ferenczy Béni» (Budapest, 1976).

Зрештою, важкі часи світової економічної кризи змусили його переїхати до СРСР. Протягом 1932-1935 років працював у Москві скульптором, займався архітектурою; добре знав французьку архітектуру, писав про неї у періодичних виданнях. Отримував від Інституту марксизму-ленінізму замовлення на виготовлення різних мистецьких творів.

Комуністична влада прагнула показати героїчного Петефі, а він вийшов гнівним

У Москві Бені Ференці оженився вдруге – на Єлизаветі Плоп, яка також була емігранткою. Після трьох років життя у Радянському Союзі митець вирішив переселитися знову до Відня. Однак у 1938 р., перед загрозою поширення фашизму, переїхав до Будапешта, де відкрив власну мистецьку майстерню.

Портрет дружини Б. Ференці. Графіка. 1948 р., Szabó Katalin «Ferenczy Béni» (Budapest, 1976).

Під час Другої світової війни всі скульптури й майстерня митця були знищені. Він переживав нелегкі часи. Разом із дружиною у 1944 р. допомагав переховуватися трьом єврейським дітям і врятував їх від депортації. За це в 1990 р. єврейська організація Яд Вашем присвоїла подружжю Ференці звання “Праведників народів світу”.

Автопортрет Бені Ференці на медалі.

Портрет Мікеланджело на медалі, створеній Бені Ференці.

З утвердженням радянської влади в Угорщині Бені Ференці знову зайняв лідерські позиції в мистецьких колах. У той час на рівні політичної верхівки вирішили подарувати пам’ятник Шандора Петефі бібліотеці Амброзіана в Мілані. Це планували зробити ще в часи Міклоша Горті. Італійці хотіли встановити на закритому подвір’ї бібліотеки скульптури видатних мислителів світу, зокрема Шандора Петефі. Пам’ятник виготовили раніше, в часи Другої світової війни, із алюмінію, бо звичної бронзи у той час бракувало. В Італії вже підготували й постамент, однак скульптуру так і не передали.

Скульптура Ш. Петефі – від Ф. Бені.

У 1948 р. в Угорщині готувалися відзначити 100-річчя революції 1848-1849 рр. Виготовити нову скульптуру поета-революціонера доручили Бені Ференці. Планували передати її в Італію для Амброзіани. Проте невдовзі політичний курс змінився й цю ідею поховали. Крім того, владі не сподобалося, як скульптор зобразив Петефі. Вони хотіли бачити пафосний пам’ятник героїчного поета, що відповідав би комуністичним мистецьким ідеалам, а митець показав його простою людиною, сповненою внутрішніх переживань, зокрема гніву. З того часу в колі мистецтвознавців скульптуру так і прозвали – гнівний Петефі. Так пам’ятник забракували, а в 1949 році віддали на склад до Національної галереї. З митцем навіть не розрахувалися. Тільки в 1955 р., коли на обкладинці книжки Лойоша Готвані “Так жив Петефі” з’явилася її фотографія, скульптуру повернули із забуття, вона стала знаменитою.

Шандор Петефі.

У 1956 р. під час угорської революції, коли радянські танки ввійшли в Будапешт, Бені Ференці отримав телефонний дзвінок, після якого в нього стався інсульт. Досі невідомо, хто йому подзвонив і що сказав. Правий бік митця був недієздатний, він не міг розмовляти. Утім скульптору вдалося частково подолати недугу та продовжити працювати до самої смерті в 1967 р. Випадок одужання Бені Ференці навіть фігурує у світовій медичній практиці – як дослідження упливу інсульту на творчість митця.

Дюло, Будапешт, Мілан, Кіто та Ужгород – міста з однаковим пам’ятником угорському поету

Після виходу книжки “Так жив Петефі” скульптуру вперше представили на виставці. Невдовзі з неї зробили копії. Одну встановили в місті Дюло (1960 р.), де поет востаннє виступав, а другу – в Літературному музеї Петефі в Будапешті (1961 р.). У 1972 р., коли готувалися відзначити 150-річчя із дня народження Шандора Петефі, третю металеву копію нарешті віддали в Італію, в Амброзіану. Через рік четверту копію відкрили в столиці Еквадору – Кіто. Врешті, в 1990 р., зробили п’яту копію, яку Угорщина подарувала Ужгороду. До речі, оригінальна гіпсова скульптура Бені Ференці ще в 1985 р. розбилася, збереглася лише голова.

Так, 29 вересня 1990 р. на тодішній площі Возз’єднання в Ужгороді, у присутності президента Угорщини Арпада Ґенца, голови Верховної Ради Української РСР Леоніда Кравчука та посла Радянського Союзу в Угорщині Ігоря Абоімова, урочисто відкрили скульптуру Шандора Петефі. Саме тоді одну з найкрасивіших площ Ужгорода перейменували на площу Петефі. Слід зауважити, що в цей час ще існував Радянський Союз, керівництво якого з останніх сил намагалося втримати державу, де швидко розвивалися демократичні процеси. Можливо, ці обставини, а також зв’язки Бені Ференці з комуністами, його робота в СРСР у 1930-х роках, теж зіграли роль у тому, що радянська влада дозволила встановити в Ужгороді пам’ятник, зроблений ним.

Вигляд скульптури майже відповідає реальному Петефі. Він був худорлявим, міг себе, як згадували, обійняти руками в талії. Скульптор передав його експресивним, рішучим. У житті поет був холериком за типом темпераменту, усвідомлював свою особливу талановитість.

Збереження пам’яті про Шандора Петефі на Закарпатті

У жовтні 1911 р. Літературне товариство ім. Дьондьоші (членом якого був і майбутній Президент Карпатської України Августин Волошин) встановило меморіальну дошку на стіні початкової школи із написом, що перед цим будинком стояв заїжджий двір “Чорний орел”, у якому зупинявся Шандор Петефі (нині тут школа мистецтв та літературний музей Петефі). До речі, назву “Чорний орел” мала й аптека, яка знаходилася тут уже в 1750 році. Чорний колір у назві аптеки вказує на колір орла Австрійської імперії. Подібні назви в той час були досить поширеними. Наприклад, у центрі Чернівців теж колись був готель “Чорний орел”.

Цікаво, що за часів дотріанонської Угорщини нікому не спало на думку назвати площу в Ужгороді, де побував Шандор Петефі, його іменем. Не з’явилося ім’я поета серед назв Ужгорода і в часи Міклоша Горті (1938-1944 рр.). У XVIII ст. ця площа мала назву Орлина, наприкінці ХІХ ст., коли відомого угорського політика Лойоша Кошута зробили почесним громадянином Ужгорода (1889 р.), стала площею Кошута.

Площа Л. Кошута, 1922 р. Фото з сайту Old Ungvar.

У чехословацький період на ній встановили скульптуру президента Томаша Масарика і площа носила його ім’я. У часи Другої світової війни їй повернули назву Кошута. У радянський час на площі встановили пам’ятник Йосипу Сталіну. Після стала площею Возз’єднання.

Площа Масарика з пам’ятником Масарику. З сайту Old Unvar.

Готель, в якому ночував Шандор Петефі, знесли в 1905 р. Збереглися протоколи міської ради, як депутати сперечалися, що робити з будівлею. На той час у місті ще жили люди, які могли пам’ятати приїзд угорського Шевченка до Ужгорода. Але ніхто не висунув ідею збереження готелю, в якому він ночував, хоч висловлювалися думки побудувати на місці “Чорного орла” театр або культурний центр. Як це часто буває і сьогодні, бізнесові інтереси виявилися сильнішими за культуру.

У 1987 р. у Берегові, на будівлі колишнього готелю “Лев”, встановили меморіальну дошку поету авторства Жужанни Ортутоі та Анни Горват. Через чотири роки, 15 березня 1991 р., у місті над Виркою відкрили вже пам’ятник Шандору Петефі (робота скульптора Томаша Керешені).

За припущенням, поет зупинявся в берегівському готелі “Лев” під час подорожі нашим краєм влітку 1847 р. У ніч із 11 на 12 липня він ночував в Ужгороді, в готелі “Чорний орел”. Враження від подорожі описав у “Дорожніх листах” до Фрідєша Керені, який був його другом і колегою. Ці листи публікував і в газетах.

За відносно короткий час Петефі проїхав сотні кілометрів. Маршрут із Ужгорода (місто йому, до речі, не сподобалося) до Мукачева пролягав, найбільш імовірно, через населені пункти Дравці, Середнє, Дубрівка, Ракошино, Росвигово. У Мукачівському замку, де тоді була в’язниця політичних діячів, його прийняли гостинно. Та місце йому також не сподобалося. Написав вірш про те, що не хотів би пити вина з тамтешніх виноградників, бо таке вино нагадує йому сльози в’язнів. За спогадами Петефі, в замку була така гнітюча атмосфера, від якої він задихався. Після Мукачева вирушив до Берегова й написав, що Берегово – звичайне містечко, в якому є католицька церква, комітатський будинок й угорський корчмар.

Пам’ятник Петефі у вирі політичних подій

Постать Шандора Петефі, як геніального поета, полум’яного борця за рівність людей і свободу, має переважно об’єднавчий характер, але його політична оцінка в конкретний час, у конкретній політичній ситуації, може бути різною. Наприклад, коли в період Чехословаччини хотіли встановити скульптуру Петефі в Братиславі, то частина словацьких політиків була категорично проти, бо вважали його уособленням мадяризації. Відомо, що батьки поета були словаками за походженням, але Шандор Петефі (справжнє прізвище Петрович) вважав себе угорцем і став генієм угорської літератури.

Як не дивно, перше пошкодження скульптури Петефі авторства Бені Ференці сталося саме в Угорщині, в місті Дюло. У 1961 р., тобто лише через рік після встановлення, в ніч на 15 березня, кілька молодиків зламали шаблю поета. Чим керувалися ці вандали – невідомо.

Коли в 1992 р. в Берегові демонтували скульптуру Леніна, наступного дня невідомі особи (чи особа) пошкодили пам’ятник Шандора Петефі, що стояв біля транспортного мосту. Незабаром він повторно зазнав нападу вандалів. Кілька разів пошкоджували й пам’ятник угорського поета в Ужгороді (2009, 2011, 2015 роки). Справжні мотиви цих вчинків невідомі, а реакція на такі випадки не завжди виважена, а то й упереджена.

Варто зазначити, що, як правило, всі меморіальні дошки, скульптури, назви вулиць, площ чи населених пунктів та інших об’єктів не лише нагадують про минуле, дозволяють увічнити імена визначних діячів, історичні події, а з дуже давніх часів є і засобами пропаганди, носіями певних ідей та символів. Безумовно, ні пам’ятник Петефі, ні його автор не мають стосунку до сучасних політичних процесів. Утім, як бачимо, ставлення до пам’ятників, мистецьких об’єктів та їхнє збереження цілком залежить від нащадків – їхньої освіченості, культури, а також толерантності й політичної коректності.

Наталія Толочко, Varosh

Фото авторки та з архіву Йосипа Кобаля, сайтів “Вікіпедія”, “Old Ungvar”, видання Szabó Katalin “Ferenczy Béni” (Budapest, 1976).

  Надіслати другу