Як закарпатець Дмитро Грешко став документалістом (ІНТЕРВ’Ю)

Дімо, зізнайся, які фільми полюбляв у дитинстві? Де навчався?

– Я народився в селі Страбичово, що на Мукачівщині. У принципі, дивився те, що показували по телебаченню. Але бойовики з часом набридли, тому поступово почав дивитися різний артхаус. Вчився на інженерно-технічному факультеті в УжНУ, проте за спеціальністю працював недовго: робота на заводі мені не дуже сподобалася, було нудно й одноманітно.

Тоді за яких обставин ти зацікавився саме документальним кіно? Надихнула книжка Роберта Родрігеса?

– Все ж більше надихнув мандруючий міжнародний фестиваль документального кіно про права людини «Docudays». Якось робили покази в Ужгороді, то захотілося самому щось зняти, але тоді в мене не було навіть камери, не те що якихось навичок. А відколи побачив стрічку Йоргена Лета «66 сцен Америки» (1982) – бажання знімати не відпускало. Тоді подумав, що щось схоже зняти простіше простого. Насправді це зайняло рік (Сміється. – Авт.). Спочатку мені допомагав знімати ужгородський радіоведучий та кіношник Олексій Уманський, а потім уже й сам купив простеньку камеру. Та й загалом, із того часу почав читати про кіновиробництво й усе, що з ним пов’язано. Роберто Родрігес тільки підтведив мої здогади про те, що головне почати, а далі вже воно піде. Ну і, звісно, важливо ніколи не зупинятись і не здаватися.

Ти почав знімати після кіношколи «Скалка» Закарпатської фільмкомісії та курсів документального кіно в Харківській академії візуального мистецтва. Що почерпнув там для себе?

– Ну, не зовсім, бо вже мав «66 сцен Ужгорода». Просто захотів рухатися далі, й навчатися – також. Довго думав, про що зняти наступну стрічку. З курсів багато почерпнув: зрозумів, як будувати структуру фільму, на що найперше звертати увагу, багато дізнався про кіноіндустрію, як це все працює. А от кіношколи рекомендую всім.

Відео нині можна зняти, якщо маєш якісний айфон і вмієш кадрувати. Але це ж «документалка», потрібно більше ресурсів. Де шукав гроші?

– Можна й на айфон, але це має бути дуже унікальний матеріал. До речі, ще в кіношколі дізнався, що документалісти не люблять, коли про їхні стрічки говорять «документалка» (Сміється. – Авт.). А гроші вкладав свої та краудфандив на фейсбуці у друзів. Виходило десь 50/50. Забігаючи наперед скажу, що потім представник Закарпатської фільмкомісії В’ячеслав Єгоров познайомив мене із продюсеркою Поліною Герман, і ми пробували подаватися на гранти. Згодом пройшли конкурс від Держкіно України, яке профінансувало наступний проєкт. Так моє хобі переросло в роботу.

На зйомках фільму «Швидка на периферії» (Міжгір’я, 2021 р.)

Перейдемо власне до фільмів. Пригадую презентацію твоєї першої роботи, здається, це був 2019-й, – «66 сцен Ужгорода». Розкажи про якісь цікавинки з кіношного процесу.

– Та все було цікаво, оскільки я повністю копіював стрічку Йоргена Лета. Процес фільмування виявився нескладним, просто довго шукав схожі кадри в Ужгороді. Ну і якось усе затягнулося на рік, хоча розраховував зняти за кілька місяців. До речі, окремі кадри вдавалося зняти випадково. Взагалі добре, що є такий фільм, бо він зафіксував Ужгород у часі. Мабуть, буде цікаво його подивитися через 10 – 20 років.

На презентації ти казав, що іноді тобі було важко підходити до людей і розпочинати розмову. До прикладу, з таксистами.

– В цілому так, люди не дуже люблять, щоб їх знімали. Але чомусь саме таксисти категорично цього не хотіли. Казали, що вони лише підробляють і не хочуть, аби хтось дізнався, що таксують (Сміється. – Авт.).

Як сприйняли фільм ужгородці? Там фігурує чимало моїх знайомих, митців.

– Загалом позитивно. Шкода, звісно, що не надіслав стрічку на якісь кінофестивалі, бо тоді хотілося дуже швидко її всім показати.

Друга твоя робота називалася «Каучсерфери» й стосувалася відповідного сервісу, який юзають туристи. Ти часто мандруєш і користуєшся ним?

– Зараз пригадую, що, мабуть, із цього фільму й почав знімати, просто на деякий час роботу над ним відклав. Доробив уже після стрічки про Ужгород. Якраз орендував будинок і майже щотижня приймав гостей із усього світу. Були деякі цікаві персонажі, тож захотілося поділитися з людьми їхніми історіями.

Гарна ідея. Потім ти переключився на зовсім іншу тему – з’явилися «Сніжні барси Карпат» та короткометражка «72 години» про гірських рятувальників.

– На той час це була дуже актуальна тема. Багато туристів губилося в Карпатах, хтось гинув під лавинами. Все тому, що нехтували застереженнями ДСНСників, сприймали гори, як забавку. Я сам любитель походів, і мене дуже цікавило, як відбувається порятунок людей. Із іншого боку, траплялися випадки, коли, розшукуючи заблукалих, гинули самі рятувальники.

Ти знімав узимку. Якихось НП не траплялося?

– Тоді я мав ще не важку камеру (Сміється. – Авт.). Зараз весь комплект важить у 3-4 рази більше, уже було би важко підніматись у гори. Хоча й тоді доводилося нелегко, особливо тримати темп і не відставати від рятувальників, а іноді ще й випереджати їх, щоб зняти потрібний ракурс. Найважче далися кадри з люльки, в якій перевозять потерпілих. Я попросив хлопців спустити мене на ній з гори, й поки тримав камеру, ледь рука не відмерзла. Та якихось катастроф не було, загалом намагаюся бути обережним, тому в халепи потрапляю рідко.

У ютубі фільм уже набрав майже 20 тисяч переглядів, чимало коментарів. Люди пишуть про власні пригоди в горах, тобто тема «зайшла».

– Для певної аудиторії – так. Але якщо порівняти з переглядом контенту інших людей, то це не дуже високі показники. В цілому радує, що стрічка може врятувати комусь життя. Сьогодні один режисер мені сказав, що коли йшов у зимові гори, його друг порекомендував переглянути мій фільм. Це приємно.

Де шукаєш теми? У нас, журналістів, їх переважно підкидує життя.

– Та ідей для фільмів у мене вже десь сотня назбиралася. Так, життя їх постійно підкидує. Тут головне реалізувати ту ідею, яка матиме більший соціальний вплив та значущість. Бо, чесно, не дуже хочеться витрачати рік свого життя на посередні теми.

Усі твої фільми зняті впродовж 2-х років…

– Не дуже люблю довго знімати одне й теж чи варитися в якійсь темі по кілька років. Якщо є всі можливості розкрити її, то нема сенсу розтягувати процес.

До речі, як ти опинився в Києві?

– Я якось подався ще на одну кіношколу – лабораторію з кіновиробництва для молодих митців «Інді Лаб», де продовжив учитися процесу створення документальних фільмів. Потім познайомився з дівчиною, котра живе в Києві. Так слово за слово й… залишився там жити (Усміхається. – Авт.). Оскільки за основним місцем роботи я працюю віддалено, то наважитися на це не було дуже складно. У столиці створив документальну короткометражну стрічку про працівників швидкої допомоги «Врятуйте мене, лікарю!» (2020).

За цей фільм ти вже отримав головний приз на львівському міжнародному фестивалі короткометражних фільмів «Wizart»…

– Так, стрічку визнали «Найкращим українським фільмом». Це було неочікувано і дуже-дуже приємно. Вона також отримала спецвідзнаку журі на кінофесті «Молодість» у Києві. Це й стало моїм вхідним квитком у світ професійного кіно та надихнуло займатися цією справою далі.

Торік в Ужгороді відбувся перший «Карпатський гірський міжнародний кінофестиваль». Ти став його співорганізатором…

– Коли я шукав, куди би відправити «72 години», то зауважив: майже кожна країна, де є гори, має по кілька гірських кінофестивалів, а в Україні – жодного. Оскільки гори дуже люблю, то захотілося бути причетним до фесту і заповнити вільну нішу в Україні. Дуже допомогли мені народити цей 10-денний проєкт Олександр Мерявчик і В’ячеслав Єгоров. Тоді показали 80 фільмів, надісланих із 45-ти країн.

Закарпаття завжди було цікавим для кіношників. Як вважаєш, зараз яка роль у цьому процесі Закарпатської фільмкомісії, створеної кілька років тому?

– Фільмкомісія – це каталізатор, який запускає процес заохочення режисерів приїхати сюди. Якби ще на це виділяли гроші, як у деяких областях, то Закарпаття могло би стати хорошим прикладом регіону, де кіно приносить не тільки гроші у бюджет, а й викликає інтерес туристів. Для прикладу, саме завдяки фільмкомісії (до того вона організувала «Скаут-тур» для режисерів і кінопрофесіоналів із усієї України й не тільки, щоб показати цікаві локації у краї) в Ужгороді почали знімати «Ла Пасіаду» Філіпа Сотниченка. Коштів на такі активності треба не дуже багато, а результат колосальний. Шкода, що місцева влада досі не усвідомлює потенціал таких ініціатив. Адже це популяризує Закарпаття й загалом збільшує інтерес у туристів та інвесторів. На жаль, культура нині на останньому місці в пріоритетах теперешньої обласної влади і країни загалом. Почали би виділяти якийсь щорічний бюджет фільмкомісії, і наш край із його потенціалом міг би стати новим українським Голлівудом.

Це точно. Торік ти зі сценарієм докфільму «Швидка на периферії» виявився серед переможців пітчингу Держкіно України, тобто на його виробництво отримаєш державні кошти. Про це мріє кожен режисер…

– Що може бути кращим, ніж коли за хобі починають платити?! Насправді, гроші – це просто ресурс, за який можна залучити спеціалістів і зробити достойний світовий кінопродукт. До роботи я взявся ще на початку 2021-го. Так вийшло, що в процесі зйомок у Іршаві мені трохи забракло нашого колориту. Лікарка тутешньої «швидкої» (Й одночасно реаніматолог Міжгірської РЦЛ. – Авт.) Наталія Кинів була схожою на київських медиків, а мені хотілося більшої різниці, щоб герої фільму говорили по-закарпатськи. Так опинився в Колочаві. Це ідеальне місце, щоб показати, як живуть наші люди в горах. Там і зняв весь матеріал. А Наталія мені весь час допомагала порадами та у вирішенні різних організаційних питань.

До речі, документалістика на Закарпатті й Україні загалом нині переживає занепад чи розвиток?

– Балансує між зрадою і перемогою. Звісно, все залежить від експертів щорічного конкурсу. Але радує, що держава й надалі продовжує вкладати великі кошти в кіно і рухати індустрію вперед. Нехай зі ста фільмів буде один шедевр, але про нього знатимуть у всьому світі.

Не хочеш знімати повнометражні стрічки чи сам зіграти в кіно?

– Зіграти – не дуже… А от зняти ігрове кіно, звісно, хочу. Залишилося тільки написати сценарій.

Розпитувала Оксана ШТЕФАНЬО

Фото надав Д. Грешко

Новини Закарпаття