Втрачений Ужгород: міські бомбосховища з історією (ФОТО)

Ми вже передбачаємо тут бажання кожного з читачів прокоментувати, що Ужгород під час Другої світової війни не бомбардували. Та це не зовсім так, кілька нальотів таки відбулися, спричинивши загибель мінімум 55 мешканців. У «Втраченому Ужгороді» ми вже писали про це докладно, згадували, як влітку 1944 року, коли літаки радянської армії лише почали залітати на територію нинішнього Закарпаття з розвідувальною метою, ужгородці, щойно почувши сигнал повітряної тривоги, одразу забігали до укриттів. Однак згодом, трохи звикнувши до того, що після оголошення повітряної тривоги нічого не стається, городяни осміліли й ховатися в укриття взагалі перестали. Це і стало причиною такої кількості смертей в подальшому, коли літаки почали скидати на місто бомби.   

Найбільше руйнувань Ужгороду завдало бомбардування 27 серпня 1944 року, яке тривало 50 хвилин. Одинадцять літаків скинули на місто одинадцять важких 250-кілограмових бомб (5 із них не розірвалися) та, за даними різних газет, від 130-ти до 250-ти малих 8-10-кілограмових снарядів. Було багато убитих і поранених мирних жителів, загинуло п’ятеро поліцейських і один жандарм, без даху над головою залишилися чотири родини. Газети писали, що цей авіаналіт дуже сильно змінив місто: ужгородці зрозуміли всю серйозність ситуації, а щойно лунала сирена, усі одразу бігли до сховищ.

Облаштовувати їх в Ужгороді почали ще у 1941 році. Тоді жителів міста закликали підготувати підвали своїх будинків, пристосувавши їх під укриття. Підвали потрібно було поприбирати, занести туди 100 літрів води та пісок. Та оскільки фронт Другої світової війни був тоді ще дуже далеко від Ужгорода, більшість городян цей заклик проігнорувала. У 1942 році спеціально створена комісія провела перевірки 100 міських підвалів-укриттів. Виявилося, що маже ніхто належним чином не підготувався до можливих бомбардувань, власників 80-ти підвалів покарали великим штрафом у 3-5 тисяч пенґо, попередивши, що в разі повторного невиконання правил облаштування сховищ їм загрожуватимуть 100 днів ув’язнення. Будувати спеціальні бомбосховища у роки війни Угорщина не мала можливості, тож під них вирішили обладнати підвали та винниці (у ті часи рідко який будинок будувався без підвалу). Кожен власник визначеного великого підвалу мусив промаркувати його (виготовити та повісити табличку «Укриття на х осіб»), підготувати його та в разі повітряної тривоги одразу ж відкрити, давши можливість усім охочим зайти всередину. Були у нас облаштовані і укриття для більшої кількості людей. Зараз розкажемо про кілька з них.  

«Совине гніздо»

Міцні стіни підвалів «Совиного гнізда» і у ці дні виконують важливу роль в історії міста: саме тут нині працює пункт допомоги вимушеним переселенцям. А у 1944-му в підвалах «Совиного замку» (угорською мовою «Боґойвара») облаштували велике бомбосховище, яке мало прихистити в разі авіанальоту мешканців цієї частини міста. Підвали ці були визнані міської владою дуже надійними, газети писали, що сховище розраховане на 500 осіб. Цікаво, що нині підвали «Совиного гнізда» не розглядаються як потенційне укриття, хоча справді могли би стати в разі нападу надійним прихистком для мешканців центральної частини міста.

Королівський підвал

Чимало ужгородців пам’ятають нескінченні міцні підвали ресторану «Скала». Саме цю винницю Мора Браунфельда, яку в часи Другої світової війни називали «Королівським підвалом», визначили місцем сховку жителів Собранецької і прилеглих вулиць. Родину Мора Браунфельда на той час уже забрали до концтаборів, тож підвал фактично був нічийним. У ньому теж могли розміститися в разі авіанальоту 500 осіб. На жаль, сьогодні підвали колишньої «Скали» вже недоступні для того, аби стати сховком.

Винниці Підвального ряду

Старовинна вулиця Пінцешор або Підвальний ряд (нині – Ольбрахта) справді мала цілий ряд містких і глибоких підвалів, однак міська влада Ужгорода часів Другої світової війни не усі з них визнала придатними для сховку під час нальотів радянських літаків. Тутешнім жителям радили ховатися в разі тривоги до двох: під номером 39 та під номером 99. Тодішня нумерація будинків на вулиці дуже сильно відрізняється від нинішньої, тож важко достеменно сказати, про які саме підвали йшлося. № 39, скоріше за все, був одним із останніх в ряді нині закинутих або закритих підвалів навпроти Ботанічного саду УжНУ, а № 99 знаходився уже десь навпроти міського парку, на нинішній вулиці Шумній. Обидва ці сховки були розраховані на 100 осіб.

Крипта греко-католицького собору

Це ще одне місце, яке нині не розглядається як укриття, але у роки Другої світової війни не раз приймало мешканців Капітульної та прилеглих вулиць. Воно не було офіційно визнаним міським сховищем, однак церква завжди відкривала його в разі нальотів. На Капітульній досі проживає людина, котра пам’ятає, як воно: бігти під час повітряної тривоги до собору в надії на те, що стіни святині врятують і захистять. Тоді священники відкрили двері старовинної крипти, хоча це місце було для них особливим, там покоїлися останки єпископів та поважних членів капітули (розграбовані і пошкоджені ці поховання були вже пізніше, у радянські часи). Крипта знаходиться глибоко під землею, дослідники припускають, що вона є найстарішою частиною усього комплексу і збереглася в чудовому стані ще з тих часів, як над нею височів єзуїтський костел. Нині містяни можуть оглянути підземну частину собору раз на рік, коли там проводять день відкритих дверей. Можливо, й у ці важкі воєнні дні варто було би згадати вже випробувану раз практику, подумавши над можливістю в разі чого пристосувати крипту під потреби цивільного захисту.

Підвал під жупанатом

Стосовно цього підвалу у роки Другої світової війни точилися в газетах постійні суперечки, не раз наголошувалося на тому, що величезне підземелля під будівлею жупанату (нині – Художнього музею ім. Й.Бокшая) є надзвичайно надійним і містким, може прийняти велику кількість людей. Нам невідомо, чи внесли потім цей підвал до списку офіційних укриттів, чи ж використовували підвал жупанату для інших цілей – наприклад, сховку для чогось важливого.

Підвал гімназії

Нині у підвальному приміщенні хімічного факультету УжНУ розташовані навчальні кабінети, а в роки Другої світової війни керівництво гімназії, яка працювала у цих стінах, повідомляло владу, що підвал вимогам бомбосховища не відповідає, не має укріплених стін та вікон. Тож невідомо, чи встигли там облаштувати зрештою укриття для цивільних.

Скільки загалом в Ужгороді часів Другої світової війни було таких підвальних і винничних укриттів, тодішня преса не повідомляла. Але писали, що жодне з них не завалилося під час тих кількох авіанальотів, які пережило місто. Тоді місцевим жителям теж радили мати напоготові сумку з найнеобхіднішими речами. Газети перераховували, що має бути в тій сумці: документи, цінності, набори для написання та відправки листів, їжа (консерви, хліб, шинка чи м’ясо, сіль, перець, чай, кава, цукор, коньяк чи ром), посуд (тарілка, ложка, виделка, ніж для відкривання консерв, серветки), засоби гігієни (зубна паста, щітка, набір для гоління, туалетний папір, рушник), а ще свічка, ліхтарик, набір для шиття, запасний одяг, ковдра, подушка, газета, окуляри, сигарети, нотатник з олівцем тощо. 

Наведемо вам також пам’ятку, надруковану в міській газеті:

1. Пам’ятай, що звук сирени не означає моментального початку бомбардувань, він означає початок протиповітряної оборони.
2. Зберігай спокій.
3. Спокій – це половина безпеки.
4. Будь готовий до повітряної тривоги, не збирай необхідні речі в останній момент.
5. Укриття – не корчма, поводься культурно.
6. Уникай лякливих балачок, перебуваючи в укритті, адже їх можуть почути люди зі слабкими нервами і діти.
7. Не намагайся забігти до укриття першим, паніка може бути небезпечнішою за бомбардування.    
8. Пам’ятай: соромно боятися того, що може не статися.
9. Дбай не тільки про себе, а й про своїх ближніх.
10.  Твій перший і основний обов’язок – не падати духом.

Крім цих заспокійливих правил, були ще й інші. В укритті не можна було палити, не можна було брати всередину дитячі візочки, заводити туди собак (про котів навіть не згадували). Задля економії повітря закривати двері радили, вже почувши гул літаків. Але головне – кожному слід було виконувати вказівки відповідальних осіб (представників влади, армії, поліції, жандармерії).

Ми дуже сподіваємося, що нинішня сторінка історії міста обійдеться без потреби знову використовувати свої підвали, укриття та бомбосховища. Хай усе це залишається в історії, а до нас прийде такий очікуваний мир.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»