"Війна стосується кожного": історія військового 128-ї Закарпатської бригади

Богдан розповідає, що спершу служив старшим механіком-водієм танка Т-64Б у танковій бригаді.

"Бойове хрещення отримав у 2014 році. Ми звільняли Слов’янськ та інші населені пункти Донеччини, в ході боїв мій танк неодноразово підбивали. Там я відчув на собі, що таке війна, там були перші втрати бойових побратимів. В одному з боїв загинув командир екіпажу. Міна прилетіла поруч із танком, а він у цей час був на броні. На жаль, евакуювати його не змогли… Тою ж міною поранило й мене – осколок залетів під око. Але мені пощастило, рана була неважкою", — пригадує Богдан.

Найважчими, у період АТО, Богдан назвав бої у Дебальцевому на початку 2015-го.

"Тоді мене вдруге поранили – прилетів касетний боєприпас зі "Смерча". І знову пощастило, рана виявилася неважкою. Це було за два дні до виходу з Дебальцевого, я ремонтував танк. Усю пострадянську техніку або зняли з консервації, або довго не експлуатували, тому вона дуже часто ламалася", — розповів Богдан.

На відремонтованому танку військовому вдалося виїхати без втрат. Змінити спеціалізацію та стати офіцером-психологом Богдан зміг у 2016-му році. До 128-ї бригади чоловік приєднався у 2020-му році.

24 лютого 2022 року, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, Богдан перебував у зоні бойових дій.

"Ми всі розуміли, що почалася справжня війна, але не думали, що буде так жорстко. Спершу росіяни мали велику перевагу, проти невеликого підрозділу могли розгорнути три танкові батальйони. Проти нас працювала авіація, ствольна й реактивна артилерія, танки, міномети. Це був найпекельніший період, який не можна порівнювати із зоною АТО-ООС. Але ми вистояли, зупинили ворога. А далі самі пішли в наступ", — розповідає Богдан.

За його словами, найбільшою проблемою, під час спілкування з бійцями, він бачить відсутність усвідомлення, що війна може тривати довгий період.

"Люди до кінця не ототожнюють себе з подіями, що відбуваються зараз у країні. Бо в багатьох випадках це значить усвідомити, що тебе можуть убити. Тому їхня поведінка – наче захисна спроба відсторонитися психологічно. У результаті вони не на 100 відсотків вчаться, не на 100 відсотків виконують завдання, а від цього бувають погані наслідки. А деякі люди відчувають внутрішню провину, що знаходяться не біля сімей, а тут. У кожного свої демони, які не дають вночі спокійно спати. То я намагаюся скерувати людей у правильному напрямку, моя ціль – допомогти їм", — каже військовий.