ХТО ПОЧУЄ ГОЛОСИ ОБІТОВАНІ. ДИРИГЕНТ ЕМІЛ СОКАЧ: "У ЦІЛОМУ НАШІ ХОРИ ПЕРЕСПІВУЮТЬ ОДИН ОДНОГО"

Про нові тенденції хорової музики (духовного жанру зокрема) та сучасного виконавського мистецтва в інтерв’ю "ДТ" розповів художній керівник хору Cantus диригент Еміл Сокач.

— На фестивалі ви не обмежилися хоровим жанром…

— На нашу думку, в першу чергу слід було представити на фестивалі духовної музики творчість тих композиторів, які сповідують цей світогляд у широкому сенсі. Ми відмовились від пріоритетного виконання авангарду. Нам ближча філософія, яку сповідують такі композитори, як Пярт, Тавенер, Шнітке. Фестиваль дає можливість створювати нові цікаві програми, на які, у принципі, в такому маленькому місті немає великого попиту — один концерт, і все. Хотілося вийти за ці рамки. Вже на третьому нашому фестивалі два роки тому позначилася тенденція співпраці хору Cantus із композиторами й презентація прем’єрних виконань, чого раніше в нас не було.

— На закритті фестивалю вашими силами було здійснено світову прем’єру хорової симфонії харківського композитора Олександра Щетинського "Узнай себе" на слова Григорія Сковороди…

— Думаю, Олександр є одним із ідеологів нового напряму в сучасній музиці, людиною надзвичайно вимогливою до себе і принциповою. Через що він, певно, і потерпає — його хорова творчість, на жаль, має сумну історію. Донедавна жодного виконання його музики в цьому жанрі в Україні не відбувалося! Восени минулого року на львівському фестивалі "Контрасти" ми зробили прем’єру його кантати на старослов’янські тексти "Світ во откровеніє", яка була написана ще в 1980-х роках з явним усвідомленням, що ця музика не зможе бути виконана. Тоді ж я зміг ознайомитися з партитурою хорової симфонії "Узнай себе" — цього, безперечно, глибокого, сильного твору. Знаєте, під час роботи з музикою такої складності дуже часто, майже завжди, основною проблемою є знайти спільну мову з колективом, переконати його в тому, що це варто робити, покласти на це сили та час. Процес, буває, розтягується на роки, а результат не справджує надій. А тут сталося навпаки. Завдяки якійсь силі, магії цієї музики в колективі з першої хвилини з’явився інтерес, і справа з азартом пішла. На мій погляд, цей твір є "бомбою", заради якої вже треба було робити фестиваль. Він – етапний не тільки для нашого хору, а, можливо, і для композитора. Основа тексту — слова Сковороди, його головні ідеї, праці, цитування ним давньогрецьких філософів. Це дуже точний портрет Сковороди-філософа, справжня реабілітація його в контексті нашої культури, де це ім’я по-справжньому оцінене лише вузьким колом науковців. Ця симфонія має перспективу на довге життя.

— Чи можна це сказати про Літургію Євгена Станковича, що теж була виконана у фестивальних рамках?

— Я з нетерпінням чекав, чи скаже Станкович щось нове у цьому жанрі. Адже коли після вакууму радянської епохи відкрилася завіса, духовну музику почали писати буквально всі, і мало що з того хочеться співати. І я думаю: а чому в цей час мовчав Станкович? Адже він звернувся до духовної музики значно пізніше — наприкінці 90-х: "Псалми", хорові концерти і ось наступний крок — літургія… Перше враження виявилося неоднозначним і викликало певну розгубленість. Якісь фрагменти подобались, деякі ідеї, навпаки, були незрозумілими. Мова здавалася надто спрощеною, а ритмічна, гармонійна сторона, так би мовити, – трохи "спопсованою". Складалося враження, що в цій музиці композитор надто прагне стати доступним для широкого загалу. То була абсолютно хибна думка, яка розвіялася із заглибленням у матеріал. Насправді це дуже складний твір — навіть із технічного боку, виконавського, вокального. І коли заглиблюєшся в ці речі, починаєш розуміти тонкощі тієї музики, навіть найпростіших елементів: руху якоїсь інтонації чи гармонічного сполучення. Навіть у світлих, ліричних моментах не зникає драматична напруга — "нотка", яка властива його творчості взагалі.


Звичайно, ця музика писалася з розрахунком на великий склад, а не на камерний хор. Композитор мислить масштабно і потребує відповідного відтворення. Після виконання можна було почути різні думки: зрозуміло, коли від слова "літургія" багато хто чекає церковної музики, твору, який можна співати під час служби. Але Станкович свідомо не ставив собі таке за мету. Він писав абсолютно світський твір на канонічні тексти, розрахований на концертне виконання. Хотів бути абсолютно вільним у засобах вираження, необмеженим жодними канонами. Літургія складається з 17 частин, зв’язаних тонально, із драматургічно побудованими кульмінаціями. Година безперервної акапельной музики (а в службі це окремі номери, які ніколи не співаються разом). Цього немає у класиків: навіть Леонтович і Стеценко писали свої літургії з розрахунком на церковний обряд. Музика Літургії, в розумінні мелосу, надзвичайно національна. Але й у цих мелодіях він знайшов багато цікавих і несподіваних, незаяложених зворотів, що саме по собі – надзвичайно складно. Недаремно після концерту, як анекдот, він розказав таку історію: коли до Прокоф’єва звернулися із замовленням написати щось простіше за його звичайні твори, той відповів: "Це буде дорожче коштувати!"

Сенс у цьому, звісно, є: впродовж свого життя Станкович "награвся" авангардом, порушив у творчості історичні, епохальні теми, пов’язані з історією України. Думаю, тепер він прийшов до того стану, коли відчуваєш органічну внутрішню потребу рухатися в напрямі простої, чистої музики, звертатися до глобальних світоглядних проблем, а не ефекту. Головне – не сфальшивити з самим собою

— Цей твір був написаний кілька років тому на замовлення київського диригента Миколи Гобдича та його хору і виконаний на започаткованому ними фестивалі "Золотоверхий Київ". За попередніми даними, для цього ж хору і форуму вже написана Літургія Валентина Сильвестрова…

— Фестиваль "Золотоверхий Київ" — дуже важлива ініціатива. У Гобдича є можливість запрошувати до себе хормейстерів з усієї України. Такі своєрідні майстер-курси: прослуховування колективів, програм, спілкування, обмін думками. Але, на мою думку, фестиваль, попри всі його важливість і значення, міг би виконувати ще одну немаловажну функцію — бути законодавцем певної репертуарної політики. Я б хотів, аби хормейстери, приїжджаючи в столицю й орієнтуючись на кращі колективи, мали змогу побачити перспективу руху українського хорового мистецтва взагалі, його пріоритети. Проте на фестивалі майже всі концерти, крім двох (де хором "Київ", відповідно, представляються якийсь класик і сучасний український композитор), – це, як правило, збірні програми: від духовної музики Бортнянського до наївних спірічуелсів. Я згадую себе десять років тому. Ми теж проходили через ці "салати", але вже вдосталь наспівалися. Таке враження, що деякі хори просто не знають, що їм робити. Лише одиниці мають концепцію. Як, наприклад, хор "Gloria" Володимира Сивохіпа у Львові. Його цікавить концепція, а не технологія, що є певною визначальною вадою хоровиків — усі йдуть послухати своєрідне "змагання" голосів. У цілому в Україні наші хори переспівують один одного: один і той самий репертуар, невеликий набір композиторів, популярних, модних творів у жанрах духовному чи народної пісні. Превалює музика любительського характеру, розрахована на аматорські колективи, кон’юнктура, яка прийшла ще від самодіяльності. В цьому таїться велика небезпека — це не дає належного руху, росту, хорова культура замикається на самій собі. І це тоді, коли в Україні створено багато професійних колективів, у тому числі муніципальних, які мають великі можливості. Виникає проблема: як далі розвиватися, в якому напрямі рухатися? Гадаю, треба брати орієнтир на глибшу музику, серйозніші програми, авторські концерти.

— Що планує представити на фестивалі саме ваш хор?

— Останніми роками кожна програма "Кантусу" — щось своєрідне, не випадковий набір творів. Але програму "Еxаudі" (в перекладі "почуй" — початковий вірш із псалма "Почуй, Господи, молитву мою) я вважаю для хору і для себе особисто дуже важливою. В основу її закладено григоріанський хорал, і назва походить від нього. Ця програма з’явилася нібито сама собою: просто одного разу захотілося швидко зробити програму з того, що було в репертуарі, і згадати те, з чого ми починали, — старовинну музику. У процесі виникла ідея об’єднати її з музикою сучасною, що продовжує старовинні духовні традиції й манеру поліфонічного письма. Була проблема: як поєднати в ній різні епохи та стилі, начебто несумісні? Тим паче що кожен із творів програми був самодостатнім і геніальним: чи то уривки з мес Марчелло, Палєстріни, Машо, чи то твори Мессіана, Тавенера або "Покаянні вірші" Шнітке. Ми знайшли певне драматургічне вирішення: створили не програму концертного плану, а "містерію" за певними ознаками меси. Це відбувалося спонтанно — навіть до першої прем’єри не могли усвідомити, у що це виллється. Ми запросили для першого виконання католицького священика, і кожен хорист під час концерту ніби причащався: підходив до свічки й забирав із собою частку світла. Це було дуже органічно — не лицедійство, а відчуття соборності духу. Пам’ятаю, ми дуже хвилювалися: для пересічного слухача імена композиторів у програмі нічого не говорили, навіть тексти — і то для одиниць, які розуміють. Але враження більшості присутніх на концертах було однакове: ніби щось важливе трапилось у житті. Це й є підтвердженням того, що ця музика має велику силу впливу і на будь-якому рівні може робити свою справу.

Досьє "ДТ": Хор Cantus створений у жовтні 1986 при Ужгородському будинку вчителя як ансамбль старовинної музики. З 1992 — професійний хоровий колектив. Лауреат міжнародних конкурсів (Дебрецен, 1990, 1992). Активно гастролює країнами Європи та США. Співпрацював із такими диригентами, як Ганс Міхаель Боерлі, Кент Ногано, Роман Ревакович, Володимир Сивохіп. Репертуарні пріоритети — музика Ренесансу, твори сучасних композиторів. Засновник Фестивалю сучасної духовної музики та серії міжнародних майстер-курсів "Бах-академія" в Ужгороді.

Роман ЮСИПЕЙ
(Ужгород)
ДТ

 

27 травня 2006р. -->