«Ми повернемось до наших коханих з перемогою», - закарпатський нацгвардієць Ростислав про власну мотивацію і службу на передовій

Ростислав – фронтовий водій. До повномасштабного російського вторгнення чоловік жив у Львівській області. У перші дні мобілізувався, почав службу на Закарпатті, згодом відправився на один з найгарячіших напрямків оборони – ліси на кордоні Донецької і Луганської областей.

«В перші дні російського повномасштабного вторгнення я не міг піти служити в армію. В мене був тяжкий перелом лівої ноги, тому мені дали відстрочку до кінця березня. Але, коли я побачив, що російська війська накоїли в Бучі та Ірпені, то все ж таки зібрав речі і, не долікувавшись, мобілізувався до Національної гвардії. Чому? Тому, що у мене в голові не вкладалося, як вони могли таке натворити. Мене переповняли емоції, я зібрав речі і пішов».

Понад 30 років тому Ростислав проходив службу і навчався у військово-морському технікумі у Севастополі на радіометриста-артилериста ракетних установок корабля. Але кар’єра військового моряка не пішла. Зараз у війську Ростислав – професійний і впевнений водій, якому довіряють будь-які завдання, хоча про це гвардієць розповідає доволі скромно.

«Я не бачу нічого героїчного в своїй службі. Російські танки я не палив. Але тим хлопцям, які це роблять, потрібно регулярно підвозити на позиції майно, їжу, боєприпаси, замінювати людей. Без цього ніяк. Відчувається значна різниця між такою роботою в мирних містах і в лісах, де постійно відбуваються артилерійські обстріли і авіаційні нальоти. Минулий раз таке сталося пару днів тому. Під час зміни позиції я допомагав нашим артилеристам перевезти певні речі. Треба було все робити дуже швидко, щоб не видати позицію ворожим дронам-розвідникам і самому не потрапити під обстріл. Росіяни намагалися запускати освітлюючи ракети, хотіли вислідити нас, але їм це не вдалося – ми були швидшими за них».

Як оберіг Ростислав носить на своєму рукаві шеврон, присвячений дружині. Гвардієць каже, що родина – це найміцніша  опора для кожної людини.

«Дома мене чекають донька, син, онуки, дружина. Звісно, що сумую за ними, але саме заради них я тут. Щоб вони там спокійно жили. Я допомагаю нашому війську всім, чим можу, аби наші діти, наші жінки спокійно жили у вільній країні. І я впевнений, що підтримка навіть на відстані коханої жінки – збереже мене. Так! Це серце під охороною дружини. І оскільки серця українських бійців оберігають ті, заради кого вони на фронті, ми повернемось до наших коханих з перемогою!»