ЯКЩО НЕ МИ – ТАК ХТО?

І от, як на мене, свіжий випадок, чи випадки, але почнемо все-таки знизу, з-поміж нас. У вівторок начальник Ужгородського міського відділу міліції проводив прес-конференцію, звітувався, так би мовити, за квартал. Відразу хотів би зазначити, що я не збираюся когось чи то принижувати, чи робити спроби повчати, і зазначу, що пан Понзель хоча і посилався на хворобу, але виглядав енергійним, і хотілось навіть вірити, що намагання його пояснити певні недоліки були щирими. Але не до кінця, і поясню чому. Як на мене, пан підполковник просто включений у систему, яка нині запанувала в нашій неньці Україні. Ні, певні зрушення в роботі ужгородської міліції присутні, і це проглядалося із прес-релізу, розданого на зустрічі. Про це можна було почути і від самого пана Понзеля.

Але коли бесіда дійшла до запитань, а головне до справ навколо ринку, котрий нині є ганьбою міста і який ніяк неможливо викорінити з вулиці Фединця, то тут стало зрозуміло, що пан начальник був нещирий, або скоріше, говорив про те, що був кимось зобов’язаний, а не те, що мав би. Посилаючись на те, що суд, який таки визнав за необхідне ліквідувати ринок, не до кінця ніби вирішив питання. Були закиди щодо виконавчих служб і знову ніби повторних рішень судів, і ще щось в тому вимірі. Не можна, мовляв, навести лад, бо міліція має все робити по-писаному і по закону.

А воно не так, панове міліціянти, бо хочемо ми того чи ні, якраз державні структури і створені для того, а міліція чи не в першу чергу, щоб змусити домогтися виконання, а не чекати ще на щось. А якщо все чинилось би по-писаному, то тоді, зрештою, і міліція була би не потрібна. Це я до того, якби ми з вами жили по тих законах і канонах, і не тільки світських. Не виходить, як показує життя, і тому такі органи, скажемо таки насильницькі, як прокуратура, міліція, і придумало собі людство. Хіба нині не є очевидним, що верховенство Права, і тих же ужгородців на гідне місто попране. І не закон тут працює, панове, а таки чиїсь і, можливо, дуже барвисті інтереси.

І те словоблудство під прикриттям ніби судових тяганин має своє походження і, як на мене, воно один до одного співпадає з тією свисто-пляскою, що твориться нині на найвищих щаблях влади. Розумію, дехто може закинути, що, мовляв, не тягне це на порівняння в таких ніби різних вимірах. А воно, схоже, що таки так, як кажуть в Одесі.

Думаю, багато з нас наслухались і надивились на каруселі подій навколо пані Станік. Не будемо вдаватися в подробиці, але те, що проголосив пан Долганов, чоловік зазначеної паніки, у вівторок на „5-му каналі”, таки наводить на думку, що щось у нас сталося в тій круговерті правоохоронній. Не те щось робиться, адже є фактом очевидним і майстерно доказано журналістами, що квартири (№ 27, 28) в престижному київському хмарочосі таки належать тещі пана Долганова і мамі його дружини, а він, щиро кажучи неправду, запевняє, що перший раз таке чує. Про квартири 75-річної бабусі астрономічною вартістю. Що це – відчуття безкарності, відсутність здорового глузду чи ще щось? Правда, в цей же вечір проскочила інформація, що спішно вилучаються всілякі документи відносно цього, та факт вже є доконаним. Але тут якраз може статися так само, як з ринком по вулиці Фединця: появиться якесь рішення, а Генпрокуратура вже своє вчинила і вповіла, що заява пана Омельченка і СБУ – липа. Може, невдале порівняння? Не думаю, бо добре пам’ятаю цього ж пана Долганова по передачах „Сім днів”, коли він возносив у ранг святих Леоніда Другого. Пам’ятаєте? А нині він на всі заставки поносить Григорія Омельченка, який, між іншим, ніколи в колегах Кучми не рахувався, що йому хотілось би приписати паном Долгановим.

Ото воно і біда, а головне, що в цей самий час ведуться ніби пошуки компромісів між гілками влади і подеколи звучать просто ангельські запевнення, паралельно ці речі творяться, і тому постає питання: а чому, чи кому, власне, вірити?

Гарно так на суді ніби поводиться ця ж пані Станік, але ж ми всі виділи і чули, як вона себе вела біля Конституційного Суду, і головне, в якій формі спілкувалась із нардепом паном Волинцем, ляскаючи його по писку. Це що, личить для такого рангу державного челядника і взагалі жінці? Однозначно, що ні, але чому це відбувається, чому моральний бік тих, що нагорі, скотився до плінтуса, або, як кажуть у Львові, ми дійсно сходимо „на пси”?

Розумію, що ніби пошук „ворогів” це не добре, але півправди не буває, як і розумію, що указ можна або виконати, або ні. Дехто закидує, що не треба так відкрито виказувати розчарування і в оточенні тих же помаранчевих, час, мовляв, мусить пройти, щоб сформувалась „команда”. І я так кажу, але „команда” ніби була, чи більше видимості її, і що тепер робити: плюнути, вибачте, на все і перейнятись збереженням „команд”? Або як розуміти хід уряду Януковича, коли пенсіонерам-роботягам підняли пенсію на пару гривень, а Кучмі при статках в мільярди добавили витрати на обслуговування? Глум серед білого дня, а кривляння на засіданні депутатів різних скликань пана Кравчука? Це хіба не гріхопадіння?

А ми, себто дехто, хоче так припудрити, підрихтувати оту систему і нехай буде вже так, як є, лиш би гірше не було. Але так в свій час хотів підправити Радянський Союз Михайло Горбачов, та, на щастя, і наше українське також, появився Борис Єльцин (Царство йому Небесне) і „нерушимый” почив в Бозі, і ми отримали шанс. І повернення назад не буде, бо неможливо, але і неможливо побудувати щось путнє, даруйте, на брехні, на облуді, що нині виведено чи не в ранг державної полі-тики і зі всіх боків.

І тому ми, напевно, таки не маємо права нині, склавши ру-ки, чекати, і в першу чергу ті, що наділені певною владою за принципом: як воно там нагорі розродиться, то так нехай і буде. Ми ж бо всі є складовою нашої держави і тому вартує, мабуть, не забувати ото одвічне: якщо не я, так хто? І повірте, запрацює національна ідея, аякже, бо нас буде багато таких, які думатимуть однаково.

Ігор Гаврилів

Трибуна

 

02 травня 2007р.