„КУРЧАТ” ПО ОСЕНІ РАХУВАТИ БУДЕМО?

Вівторкове засідання Верховної Ради, здається, налаштовувало на мажорний лад. Але вже ввечері цього ж дня зарябіло новинами про нібито неможливість опозиції назбирати необхідні 151-у заяву, а ситуація навколо Генпрокуратури взагалі почала нагадувати трагікомедію без зрозумілих шляхів розвитку. І вже в середу зранку інтернет-сайти замерехтіли такими інформаціями, що викласти ймовірний шлях розвитку подій у певний логічний ланцюжок аж ніяк не було можливим. Про це трохи далі.

Давайте поки що поставимо собі запитання десь у такому розрізі: а чи взагалі у нас був можливий так званий „силовий” варіант розвитку подій? Як на мене, то ні, і поясню чи спробую це зробити. Відразу почнемо з того, що варіант російського сценарію взірця 1993 року в нас не міг статися (про що ми з вами вели бесіду не так давно) хоча б по одній причині – для цього треба було як мінімум чотири справних танки і стільки ж нормальних екіпажів. Скажете, що смішно чи надто несерйозно? А це не так, бо візьмімо другий військовий приклад, коли днями міліція (ДАІ) не допустила військові підрозділи до Києва (?!), і тут вже зовсім не до гумору. Ні, я не про те, що обов’язково мав статися збройний конфлікт між цими структурами, я про те, що в державі нашій, вибачте, повний бардак. І хто нині ким командує, є абсолютно незрозумілим, кожний має своє військо, свої суди й іншу атрибутику.

Я ніяк, наприклад, не в змозі до кінця зрозуміти: чи то Президент керує секретаріатом, чи навпаки. „Рятівники” нації, якими хочуть виглядати челядники на взірець балог і гелетеїв, у такий спосіб нищать і так до непристойності низький авторитет Президента. Команда чечетових і кисельових, з іншого боку, також рве пупки і теж преться в спасителі неньки-України і в такий спосіб і одні, й інші наввипередки клянуться нам у вірності. Вибирайте, мовляв, хто більше любить неньку, і до того всього гармидеру долучається різношерста челядь як з однієї, так і з іншої сторони.

Всі на вибори 30 вересня, але мусите вибирати тільки нас – хіба не такий лейтмотив керує ними? Мусимо і край. І придворні соціологи так і кажуть, що немає тому ради, вибирати, мовляв, більше нікого. Тоді якраз і виникає оте, з чого ми почали: а „курчат” котрих рахувати будемо, якщо взагалі будемо? Потрібна зміна влади, – чуємо з Пагорбів, треба Конституцію міняти, – навздогін від інших, а про виконавців нинішніх, які стануть, чи хочуть стати і наступними, ні гу-гу.

А логіка нормальна людська каже про інше. Вона, до речі, була і є у деяких виборчих законах, і звучить дуже і дуже просто: той, хто спричинив можливість рахувати вибори недійсними, що ведуть до позачергових, не має права в них брати участь. Правда, все дуже просто? Це для нас із вами, і ми ж бо дуже добре пам’ятаємо такий собі трохи ніби вульгарний анекдот про те, що міняли в борделі, коли він плану не давав. Не правила чи меблі, а певний персонал. Ото ж бо. Можливо, що декому таке порівняння і не буде дуже любитися, але погодьтеся, що щось в тому є.

Повернімось ще раз до можливого „силового” варіанту. І з тих усіх подій можемо сміливо робити висновки, що як з однієї сторони, так і з іншої ми не побачили, чи не відчули, моменту, так би мовити, готовності на жертву в ім’я якихось ідеалів. Не увиділи, бо ідеалів там немає, виключно інтереси, засліплені, даруйте, баблом. І все, і оті, що нині правлять бал, не підуть на жертовність і не знайдуть, вибачте, дурнів, готових постояти за них. І брязкання військовим начинням під прокуратурою і мордобій на стадіоні – це все, на що готові нинішні, з дозволу сказати, наші провідники. Яка держава, такий і заколот – гірко так жартують нині пересічні „маленькі” українці.

Не треба мати, як кажуть наші північні сусіди, „семь пядей во лбу”, аби зрозуміти, що нинішнє „політбюро” (коаліція й опозиція) явно торує стежками колишніми і, можливо, дух отой таки до кінця не вивітрився з приміщень, де „честь і совість епохи” вела нас до світлого майбуття. У тих не пішло, то хіба важко зрозуміти, що влада в нас фактично не поміняла сутності, вона просто, за Михайлом Ломоносовим, в іншу форму перегрупувалась. І нам оцю „арифметику” знову пропонують до розгляду, вирішивши задачки без нас.

Засідання Верховної Ради в середу показало всю крихкість попередніх домовленостей. Судові викрутаси навколо посади Генпрокурора ніби готові вивести на головну посаду пана Медведька із заступником Шенчуком, попередньо версія ніби погоджена із Президентом і Прем’єром, а пан Піскун заговорив ніби про повернення у велику політику: чи то в ПР, чи в БЮТ. Ото так – мусить, як виходить, бути він на плаву, хоча місце його, схоже, давно вже мало бути десь на задвірках. Ось із паном Цушком ніби все зрозуміло – йому відміряли інфаркт і потихеньку спишуть, без шуму і шурхоту, хворий, що поробиш, або з ким не буває.

Правда, судові викрутаси можуть мати продовження навколо партійних списків опозиції, не даючи можливості вирішити кінцево питання зі складанням мандатів, а ще є і друга сторона медалі, яка постійно тримає в напрузі опозицію – можливість „перекупки” деяких нардепів від НУ і БЮТу в сенсі неподання заяв. І тому реальний шанс розпустити ВР без указу Президента залишається хіба тим, щоб дати таки добро на саморозпуск ВР, а на це потрібні зміни до Конституції. Чергова заморочка, або знову глухий кут? Отака ситуація склалась на вечір середи 30 травня, в 24 години якої і закінчився термін, даний Президентом на підготовку до виборів.

На час закінчення верстання газети абсолютно ніякої ясності щодо врегулювання ситуації у Верховній Раді України не було. Одне ніби є очевидним, що опозиція (БЮТ і НУ) таки знайшла в себе можливість і, погодьтеся, певну мужність, знявши з себе депутатство. А як поступить „коаліція”, важко спрогнозувати, бо, здається, абсолютно праві всі політологи, які доводять втрату контролю над нею і, схоже, фракцією ПР, Віктором Януковичем. Загроза втратити політичне обличчя „меншості” в „коаліції”, а саме соціалістів, таки добавило відваги „пухнастому” Морозу, який пішов ва-банк, розпочавши дійство з „атаки” на Генпрокуратуру, довівши до інфаркту однопартійця. Хитрому Морозу допомагає отой регіональний „хвостик”, якому, схоже, до майбутнього парламенту дорога відрізана. І це було позавчора дуже очевидним із виступу-зойку колишнього директора „школи комунізму” переполошеного Олександра Стояна. Якщо „регіонали” зрозуміють, що з отим політичним баластом, як із „привидом комунізму”, пора закінчувати, то тоді розуміння між ними, БЮТом і „нашими” цілком можливе. А ще більше надії можемо покладати на Громадські форуми, які вчора розпочали чергове слухання, де мудрі люди і державні мужі розробляють можливі варіанти виходу із ситуації, що склалася. Отже, нам з вами аж ніяк не можна бути байдужими і надіятись на когось або на випадок. Вчімося слухати таки мудрих, бо не виключено, що „курчат” восени нам таки прийдеться рахувати.



Ігор Гаврилів

Трибуна

 

03 червня 2007р. -->