ЩОРІЧНІ ПЕРЕВИБОРИ ЧИ РОЗБУДОВА УКРАЇНИ?

Наразі точно не відомо, чи відбудуться позачергові парламентські вибори, оскільки достатніх правових підстав для цього так і не створено. 151 опозиційний депутат чи то вийшов з парламенту, чи то ще ні. Більшість із них просто застрягла у дверях, як Чарлі Чаплін у турнікеті-вертушці. Вони ніби і підкорюються партійній дисципліні і водночас здавати мандат особливо не поспішають. Крутитися отак каруселлю на виході найбільш вигідно. Ще менше хоче випускати їх керівництво парламенту. Власне, суть не у кількох десятках політиків, через яких доля держави з 46-мільйонним населенням поки лишається невизначеною. Суть у тому, що багатьом виявилося вигідним тримати у підвішеному стані всю державу. Усе за принципом “Чим гірше – тим краще”.

Бажання опозиції працювати на негативі, нездатність утнути щось конкретне, реалізувати якийсь чіткий сценарій (наприклад, масовий вихід з парламентських фракцій) давно вже дратує навіть найбільш послідовних її прихильників. Бо вперше почутий анекдот – це бурхливі позитивні емоції, вдруге – кайф уже не такий сильний, утретє посміхаєшся з чемності, вчетверте відверто нудьгуєш. Коли ж чуєш це всоте, то забуваєш, що ти взагалі-то проти фізичного насилля, за мир, злагоду і порозуміння. Опозиція же намагається нагодувати бородатим анекдотом вже втисячне. А дустом ви нас не пробували? Коли стільки разів чуєш про невдалий уряд і прекрасну опозицію – це вже не смішно. Оці сили, що не можуть скерувати 151 депутата, зможуть керувати великою країною? Коли вперше задумуєшся над цим, воно ще тягне на анекдот, але з кожним днем стає все сумніше.

Про Сталіна розповідають таку апокрифічну історію: німці запропонували обміняти полоненого ними сина Сталіна Якова на полоненого у Сталінграді фельдмаршала Паулюса. Сталін ніби відповів, що солдата на фельдмаршала не міняє. Нинішній парламент аж ніяк не схожий на досвідченого фельдмаршала. І все-таки наступний навряд чи буде більш помаранчевим. Присутність Партії регіонів у ньому однозначно посилиться – про це свідчать усі соціологічні заміри. То навіщо В.Ющенку здався такий неадекватний обмін, незрозуміло. Якихось особливих батьківських почуттів до започаткованої колись “любими друзями” партії “Наша Україна” він ніколи не виявляв. Швидше, навпаки. З однойменним блоком ще складніше: багато його учасників або відверто зрадили Президента, або були близькі до цього. Ще менше симпатій у Президента до БЮТу. З цими силами його зв’язує тільки генеза. Усі вони родом із Майдану, котрий був цікавим і важливим епізодом нашої політичної історії, позитивно змінив усіх без винятку учасників тих подій, але нині він вже перетворився на міф, на те, що треба шанувати, як власне минуле, але жити далі слід згідно з новими реаліями. Гасло “Не зрадь Майдан!” викликало подив навіть рік тому, тепер же воно стало абсолютно безглуздим. Україна в цілому є незрівнянно більшою цінністю за будь-який зі своїх майданів. Тому логічно чекати, що її лідери керуються не псевдобатьківськими, а державницькими міркуваннями. Згідно останніх же, фельдмаршала справді не міняють на солдата.

Серед політологів і юристів-конституціоналістів є різні погляди на важливу і доленосну проблему: чи є Президент (або чи має він бути) у нашій системі політичним гравцем, чи він – понад битвою, гарант Конституції і суспільної стабільності? Однозначної відповіді на це питання немає. Сам В.Ющенко явно схиляється до другої точки зору, хоча час від часу опозиція штовхає його до першої. Країна мала прекрасний план розвитку, викладений у посланні Президента до парламенту 2005 року. На сьогодні цей план цілковито забуто. Вина у цьому далеко не тільки опозиції, а й коаліції, а проте країна вже тривалий час просто тупцює на місці. Відбуваються кадрові перетряски, котрі не сприяють рухові уперед. Те ж саме триватиме практично до кінця року: політика домінуватиме над економікою. Простіше кажучи, бюджетні і партійні гроші викидатимуться на вітер, заради того, щоб потішити окремі політичні амбіції.

При цьому більшість політичних сил апелюватимуть до того, що вони пропрезидентські. Мабуть, точку зору Президента має право формувати і виголошувати тільки він сам. Збоку ж видно тільки те, що на сьогодні він не має надійної політичної опори. Це не на користь державі і кожному конкретному громадянину. Тому смисл дострокових виборів може бути тільки в одному: якщо вони забезпечать таку конфігурацію парламентської коаліції, на яку зможе спертися Президент. Лише після цього політичні й особисті підколки можуть відійти на третій план, а на перший висунутися економіка.

Минулого року нас переконували, мовляв, це не страшно, коли президент представляє одну силу, а парламентська коаліція – зовсім іншу, бо так буває в Європі і нічого. Але Україна поки не надто європейська, тому у нас це врешті-решт завершилося надто гучним конфліктом. Тепер ті ж самі речники, які закликали не перейматися, самі вимагають дострокових перевиборів. Ачей не для того, щоб суспільство вдруге наступало на ті ж самі граблі.



Сергій ФЕДАКА
Трибуна

 

23 червня 2007р.