ТРАДИЦІЇ КРАЙОВОГО ПРАПОРА ЗАКАРПАТТЯ

Можна надіятись, що завдяки зваженому і передовсім фаховому підходу це питання вирішиться і на цьому всі штучні пристрасті, які за останні 17 років розпалювалися навколо прапора, вичерпаються. Може здатися дивним, що доволі просту справу знову використовують для роздмухування конфліктів, ще дивніше читати окремі публікації, переповнені нетерпимості й категоричності, маніпуляціями вигаданими і давно вже спростованими "аргументами". Хоча все це нагадує події 1988-1991 рр., коли компартійна влада в Україні всіма силами намагалася перешкодити становленню національного синьо-жовтого прапора. Ті ж самі перекручування історичних фактів, навішування ярликів, залякування міжетнічними конфліктами. Проте минуло 15 років від узаконення Державного прапора України й жодних протистоянь він не викликає. Більше того, навіть під час глибокої політичної кризи за останніх президентських виборів обидва протилежні табори використовували синьо-жовті прапори, підкреслюючи свої державницькі позиції.

Чому Закарпаття досі без прапора?

З розвалом СРСР в Україні загалом політизації навколо місцевих символів майже не було, за винятком двох регіонів – Криму і, на жаль, Закарпаття. 18 грудня 1990 р. облрада затвердила історичний крайовий герб у варіанті 1920 р., а от з прапором вийшов конфуз. На розгляд сесії внесли три проекти: з двох горизонтальних смуг – синьої та золотистої, з трьох – червоної, синьої та золотистої та блакитне полотнище з гербом крижі. Хоча й було застосовано ці-каву маніпуляцію – жовтий колір сором’язливо перей-менували на "золотистий", однак очевидно, що навіть такий варіант не влаштовував партійну номенклатуру, бо таким чином історичні національні кольори отримували легалізацію на рівні Закарпатської області.



Літо 1991 р. – заколот ГКЧП, партійне керівництво Закарпаття, як і інших областей, підтримало путч, і тому після його провалу почалися справедливі вимоги про відставку партійних лідерів. У відповідь номенклатура швидкими темпами почала педалювати питання про автономний статус області. Хто знає, якщо б на сесії облради 27 вересня 1991 р. вдалося протягти це питання, то ми могли б мати тепер на Закарпатті таку ж "гарячу точку", що й у самопроголошених автономіях у Придністров’ї чи в Абхазії. Проте всі ці політичні спекуляції завершилися нічим і розпалити конфліктну ситуацію на Закарпатті не вдалося. (Багатотисячний мітинг демократичних сил і голодування його учасників змусили "автономістів" відмовитись від задуманого. У відставку були відправлені тодішній голова облвиконкому і його заступник – прим.ред.)

Щоправда, вже восени 1992 р. у Криму затверджено прапор у комбінації з російських трьох кольорів – червоного, білого і синього. Нічого дивного, що саме в цей час прапори в подібній кольоровій комбінації з’являються й на Закарпатті.



Історична традиція крайового прапора на Закарпатті

Відомо, що Закарпаття до 1920 р. не було єдиним адміністративно-територіальним утворенням і не мало власного герба та прапора. Проте поняття національного прапора вже на цей час сформувалося. Не буду повторювати відомі і часто публіковані матеріали, а наведу лише кілька закарпатських джерел, що стосуються цих традицій. Перше джерело – це Меморандум Першої Руської Народної Ради, яку очолював Августин Волошин. Справа була спровокована тим, що в 1934 р. чехословацька влада забороняла використання місцевих прапорів, у відповідь на що Рада заявляла: "Ми, підкарпатські русини, маємо теж свій прапор в синьо-жовтих барвах. Його історія сягає глибоко в минувшину нашого народа, аж на тисячу років назад, до Мархії Рутенорум. Як передає традиція, прапора цього уживав також бувший наш князь Лаборець, а потім теж князь Федір Корятович. На основі цих традицій сталися ці барви – барвами Мараморошської жупи, міста Ужгород, Пряшева, греко-католицької мукачівської дієцезії, а по розділенню цієї дієцезії на мукачівську та пряшівську 1815 року також барвами греко-католицької пряшівської дієцезії. Коли по світовій війні утворилися народні ради русинів – всі ці ради, з огляду на історичні традиції проголосили синьо-жовті барви за барви Підкарпатської Русі й нашого руського (малоруського) народу і то: народна рада в Любовні дня 5.Х.1918, народна рада в Ужгороді 9.Х.1918, всенародний конгрес русинів в Будапешті дня 10.ХІІ.1918, народна рада в Марм. Сиготі дня 16.ХІІ.1918 та народна рада в Хусті дня 21.І.1919 р. При з’єднанню всіх руських (малоруських) народних рад в Центральну Руську Народну Раду в Ужгороді дня 7.V.1919 р. був синьо-жовтий прапор, яко наш народний і краєвий прапор торжественно посвячений в єпископській кафедральній церкві. Під тим-то прапором проголошено потім дня 8.V.1919 р. добровільне прилучення Підкарпатської Русі до Чехословацької республіки й під тим прапором 100-членна делегація Центральної Руської Нар. Ради дня 12 травня 1919 р. передала торжественно в Празі на Граді пану Президентові Т. Г. Масарикові рішення Центр. Руської Нар. Ради про прилучення Підкарпатської Русі до Чехословацької республіки. В тім часі повівали синьо-жовті прапори на Граді, на залізничному двірці та на інших публічних і приватних будовах в Празі, а всі члени делегації враз з бл. п. губернатором Антоном Бескидом мали на грудях синьо-жовті кокарди. Руські емігранти в Америці, що в р. 1918 дали перший почин до злуки нашого краю з Чсл. республікою, заслали нам в 1920 р. на пам’ятку нашого прилучення до Чехословацької республіки прекрасний і дорогоцінний синьо-жовтий прапор, який окрема делегація американців дня 18 липня 1920 р. на Корятовичовій площі серед великого торжества передала пану губернаторові Гр. Жатковичові й пану віце-губернаторові д-ру Петрові Еренфельдові. Заступники ужгородської влади перебрали цей прапор, а між іншим пан віце-губернатор Петро Еренфельд іменем празької влади обіцяв охорону й пошану цьому руському народному, а водночас краєвому прапорові Підкарпатської Русі". (Боротьба за прапор. Меморандум Першої Руської Народної Ради (Народовецька Волошинова Рада) до правительства // Українське слово. – Ужгород, 1934. – 6 грудня. – С. 1-2).

Про ще одну подію, не згадану в меморандумі, повідомляє ужгородське видання "Наука", яке описує утворення Ліги русинів, що відбувалося 30 грудня 1919 року в Пряшеві: "Отбылося 30-го декабря въ Пряшеві при сполучности представителей Спишской, Шаришской и Земплинской Руси. Уже вчасъ рано вывешено на епископску палату, въ которой находится "Русскій Клубъ", попри ческословенской заставі и нашъ синьо-жолтый прапоръ. О 9-омъ часі была, отправлена в катедралі служба Божія, а о 10-омъ ч. Въ поважномъ числі посходилася наша публика въ красно пріоздобленой вЬнцями и сино-жолтыми прапорами великой салЬ Русского Клуба. [...] Предъуготовительный комитетъ Лиги потребнымъ потребымо узналъ приняти пропозицію п. Дра Жатковича, президента Директоріи дотычно прапора Лиги. Что бы избігнути тому виду, нібы подкарпатскіи Русины были розділени на дві партіи, изъ котрихъ одна употребляе червено-синій, а друга синьо-жовтый прапоръ, а так-же и со взгляду на то, что синьо-жовта есть нашою историчною барвою, бо въ Америці исключительно употреблена была отъ послідныхъ 35 лЬтъ, и тамъ теперь высшее тысячь такого колору прапоровъ находится середъ нашихъ переселенцевъ, – такими важными доводами умотивовану пропозицію приняло собраніе одноголосно и дефинитывно приняло для Лиги синьо-жолтый прапоръ". (Праздничное завязаніе Лиги Русиновъ и сей першое "Головное Собраніе" // Наука. – Ужгород, 1920. – 28 января. – С. 1).

Найцікавішим серед наведеного є те, що в 1918-1919 рр. синьо-жовтий прапор визнавали не лише й усі народні ради та ліги з про-українською, про-чеською чи про-угорською орієнтацією, й організації закарпатських переселенців в Америці, але й русофіли (Бескид). Додамо, що конфлікт 1934 р. завершився легалізацією синьо-жовтого прапора як крайового для Підкарпатської Русі, на що вказує у своїх працях П. Р. Магочі (див.: Magocsi P. R. The shaping of a national identity: Subcarpathian Rus’, 1848-1948. – Cambridge, London, 1977. – P. 442 (note 100)). Детальніше про це повідомляли ужгородські часописи: "За підписом п. краєвого президента Антона Розсипала дня 15.ХІІ.1934 під числом 17.688-през.-1934 видала президія краєвого уряду розпорядок в справі уживання синьо-жовтого прапору на Підкарпатській Руси, як краєвого (земського) прапору. Розпорядок заслано всім окружним урядам, поліційній дирекції в Ужгороді і поліційному комісаріатові в Мукачеві. По мисли того розпорядку дозволяється уживати синьо-жовтий прапор дня 28 жовтня і взагалі на державних, краєвих і народних святах так на будовах, як і в поході. Коли цей прапор уживається разом із державним прапором має бути поставлений з лівого боку, а не може бути більший ані кращий від прапору державного". (Синьо-жовтий прапор краєвим прапором. Розпорядок президії Краєвого Уряду в Ужгороді // Українське слово. – Ужгород, 1935. – 3 січня. – С. 4). Зрештою, синьо-жовтий прапор затверджено як державний Соймом Карпатської України 15 березня 1939 р., при чому в Законі ч.1 фіксувалося, що "барва синя є горішня, а жовта є долішня". Наголошую на цьому, оскільки в Галичині на той час вживався переважно жовто-синій прапор (з верхньою жовтою смугою), а на Наддніпрянщині в 1917-1920 рр. використовувалися блакитно-жовті прапори (тобто, зі світло-синьою смугою).

Що стосується русофілів, основу яких становили зайшлі на Закарпаття галицькі та буковинські москвофіли, то вони використовували традиційний російський триколор – біло-синьо-червоний. П.Р.Магочі також відзначав, що Общество ім. Духновича використовувало російський триколор як символ приналежності до "великой русской нации". (Magocsi P. R. The shaping… – P. 158). Думаю, коментарі тут зайві.



Що можна запропонувати

Підсумовуючи, варто розглянути основні пропозиції та визначити які з них прийнятні. Думаю, що Закарпаття має зберегти свої власні історичні прапорничі традиції.

Оскільки область досі залишилась без офіційного прапора, то під час різних загальноукраїнських заходів чи виставок використовують замість нього або білий, або синьо-жовтий прапор з гербом області посередині полотнища. Останній широко вживається різними закарпатськими земляцтвами за кордоном. Зважаючи на те, що синьо-жовтий прапор мав тривалу власну традицію на Закарпатті, виконував функцію і крайового в Підкарпатській Русі, і державного для Карпатської України, тому цей варіант, доповнений гербом, цілком прийнятний для затвердження як прапор області. На зауваження, що він повторює Державний прапор України, можна навести приклад з практики Федеративної Республіки Німеччини, в якій три (з 16-и) федеральні землі – Нижня Саксонія, Рейнланд-Пфальц та Саарланд – мають прапори аналогічні державному, але з земельними гербами на полотнищі.

У зверненні голови асоціації "Сойм підкарпатських русинів" Д. Сидора від 27 січня 2007 р. говориться: "Згідно Закону Чехословацької Республіки про Автономну Підкарпатську Русь, наш край мав свою геральдику (ведмідь) та загально-слов’янський триколірний прапор: верхня частина – 50% синій, середина – 25% – білий і нижня частина – 25% – червоний колір" та ставиться категорична вимога прийняти цей прапор як обласний. На жаль, цим вводиться обласну раду в оману: насправді законом ЧСР фіксувався лише герб Підкарпатської Русі, а розпорядженням президії Крайового уряду крайовим прапором був затверджений синьо-жовтий, закарпатськими русофілами використовувався російський триколор, а пропонований варіант з широкою синьою смугою виник лише на початку 1990-х рр., що визнав і Є. Жупан, зазначивши, що цьому прапору "близько 15 років" (див.: Жупан Є. Самобутність Закарпаття і символіка, або яким бачиться прапор області русинам // Новини Закарпаття. – 2007. – 10 лютого. – С. 5). Хоча й він трохи злукавив, ствердивши, що цей прапор "є прототипом прапора товариств ім. О. Духновича, що діяли в довоєнній Підкарпатській Русі". Ми вже наводили вище цитати з книги П. Р. Магочі про російський прапор цих русофільських організацій, можна навести ще й низку інших прикладів, у т. ч. й тогочасні публікації С. Фенцика про "общерусскость" прапора чи інші. Характерно, що автори нового триколора намагаються відхреститися від російської традиції та говорять про "загальнослов’янськість". Мова мабуть про течію панславізму, поширену в ХІХ ст. серед поневолених слов’янських народів, які орієнтувалися на Російську імперію, а та в свою чергу хотіла використати подібні ідеї для розширення власних кордонів. Саме тоді російські кольори прийняли у різних комбінаціях південні слов’яни (болгари синю смугу замінили зеленою). Проте чехи й поляки використовували біло-червоні прапори (за територіальними гербами), а галицькі русини – синьо-жовті, що було підтвер-джено під час Слов’янського з’їзду у Празі 1848 р. Хоча дивує й інше, адже Закарпатська область має найвищий відсоток неслов’янського населення серед усіх інших регіонів України. То ж чи потрібно нав’язувати угорцям, румунам, німцям, циганам і іншим мешканцям краю "загальнослов’янськість"? Думаю, що прапор громадських організацій, створений лише 15 років тому, зміст якого насправді пов’язаний з традицією "єдіной і нєдєлімой", ніяк не може претендувати на символ Закарпаття.

Інший варіант, який, на мою думку, міг би зняти і політичні проблеми, і зберегти місцеві традиції, та й примирити всі сторони – це варіант так званого гербового прапора. Герб Закарпаття вже пройшов випробування часом і тепер легалізований як герб області. Цей герб дійсно дуже вдало символізує край і дуже вдало підкреслює його багатонаціональну специфіку: передовсім він був створений чеськими геральдистами, побудований за принципом угорської геральдики (герб Угорщини також складається з двох частин, одна з яких ділиться на горизонтальні смуги), відображає місцеву історичну і географічну специфіку. Тобто, як прапор області: прямокутне полотнище зі співвідношенням ширини до довжини 2:3, розділене вертикально на два рівні поля, частина від древка складається з семи рівношироких горизонтальних смуг – поперемінно 4 сині та 3 жовті, на білому полі з вільного краю спинається червоний ведмідь, повернутий до древка. Думаю, що прийняття такого прапору поклало би нарешті край різним безплідним дискусіям і політичним спекуляціям, а область нарешті мала би прийнятий символ, символ історичний, традиційний, який задовільнив би, в принципі, всіх. Все- таки варто поважати і шанувати свої власні традиції.



Андрій ГРЕЧИЛО,

кандидат історичних наук, голова Українського геральдичного товариства, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства

Національної академії наук України



До слова

Дана стаття була передана в газету „Новини Закарпаття” декілька місяців тому, але з невідомих причин досі не надрукована.

Дивує те, що всі інші статті на цю тематику, в тому числі нефахівців, були у свій час у цьому виданні опубліковані, а дослідження відомого вченого, фахівця у галузі геральдики і вексилології Андрія Гречила, яке він виголосив у формі доповіді на науково-практичній конференції 16 лютого цього року в Ужгороді, організованій обласною радою, незважаючи на обіцянки й запевнення, друкувати не захотіли. Ось така мораль...

На прохання автора, я передав статтю у газету „Трибуна”, редакції якої, разом з А. Гречилом, висловлюю щиру подяку.

Павло ФЕДАКА,

кандидат історичних наук

Трибуна

 

03 липня 2007р. -->