РОСІЯ – НЕ УКРАЇНА

Ставлення міжнародної громадськості до них дещо суперечливе. Безумовно, це внутрішня справа самих росіян, на яких ніхто не повинен тиснути. З іншого боку, Росія не якась маленька острівна держава, а член Великої Сімки, експортер нафти і газу. Тому від внутрішнього становища у ній суттєво залежить уся міжнародна розкладка сил і особливо самопочуття найближчих сусідів. Та й вибори не прохідні. В.Путін очолив список владної партії “Єдина Росія”, котрій пророкують тріумфальну перемогу. Інтрига лише в тому, чи пройде вона одна, чи виборчий бар’єр (а він там значно вищий, ніж у нас – аж 7%) здолають ще одна-дві напівопозиційні партії. Після виборів В.Путін планує стати прем’єром, оскільки його другий президентський строк уже добігає кінця. По всій державі висять гасла “План Путіна – перемога Росії”. Йдеться про реінкарнацію президента у новій іпостасі. Подібний план існував і в Л.Кучми, та в того не вистачило снаги для реалізації. У політичному ресурсі же В.Путіна сумніватися не доводиться.

За останні сто років Росія приміряла на себе практично всі мислимі політичні режими, то ж нинішній не перший і не останній, але цілком характерний. Якщо оцінювати його за шкалою “демократія – диктатура”, звичайно, він ближчий до другого. Попри бурхливу модернізацію Росії у бізнесовій і культурній сферах режим цей дуже патріархальний, патерналістський. Держава виступає суворим і вимогливим батьком щодо пересічного громадянина, натомість гарантуючи йому певний набір життєвих благ. Рівень життя у Росії помітно вищий, ніж у інших пострадянських країнах. Найяскравішим доказом цього є велика кількість заробітчан з-за кордону (особливо будівельників-ремонтників), в тому числі з Закарпаття. У сталінські часи було два головних наповнювачі російського бюджету – горілка і кінопрокат, потім додалася торгівля зброєю, а ще згодом – енергоносіями. Чималу роль в освоєнні тамтешніх нафтових і негазових родовищ, до речі, відіграли українці. Нині на перший план вийшли саме зовнішньоекономічні операції, але й роль горілки у внутрішньому житті Росії аж ніяк не знижується. Що ж до кіно й особливо телесеріалів, вони переживають бурхливе піднесення. В цьому сенсі нинішня культурна політика в Росії є цілковитим продовженням ленінської: “З усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно”. Серіали стали одним з найважливіших чинників формування суспільної свідомості, значно випередивши пресу, літературу, не кажучи вже про всі інші.

Значна частина громадян України хотіла би мати такого президента, як Путін. Інша бажає когось принципово відмінного. У Росії відроджується і міцніє монархічна традиція, котра за великим рахунком там ніколи й не уривалася. Путін ліквідував виборність губернаторів, природну для федеративної держави, створеної шляхом завоювань і добровільно-примусових приєднань сусідніх територій. Вертикаль влади міцна як ніколи. Серйозної опозиції не лишилося. Про громадянське суспільство не доводиться говорити – держава надійно контролює чи не всі прояви громадського життя. Зовнішню політику вона здійснює “собі на умі”, не купуючись на якісь загальні гасла. Росія позиціонує себе як борець проти тенденцій глобалізму, але водночас прагне контролювати пострадянський простір, котрий негласно розглядається як сфера її життєвих інтересів. Громадяни користуються значними соціальними правами і пільгами, особливо з тих, які не потребують бюджетного підкріплення. До прикладу, остаточне рішення про присвоєння наукового ступеню там приймає відповідний вуз чи дослідницький інститут, а не ВАК, як у нас. Книговидавнича справа максимально звільнена від податків, відносно справедливою і раціональною є пенсійна система. Між хлібом і свободою переважна більшість росіян обрали перше і продовжують притримуватися цього вибору.

Нині йдеться про збере-ження, пролонгацію вибудованого режиму. І завадити цьому можуть хіба що марсіани. Хоч ряд пострадянських держав відмовилися від загальноприйнятого у демократіях правила, що президентом можна бути лише два строки підряд, Росія цим шляхом не пішла. Все-таки їй треба зберігати благопристойність перед іншими великими державами. Така підкреслена повага до букви конституції при фактичному обходженні її норм є принциповою новацією. Раніше все чинилося значно брутальніше. Тут вже вчувається щось перейняте від німців (свого часу В.Путін був резидентом КДБ у Німеччині). Коли ж Росією правила обрусіла німкеня Катерина ІІ, це був час зовнішньої європеїзації держави при глибинному посиленні деспотії і максимальній централізації влади.

Чого чекати Україні від консервування наявного режиму в Росії, стосунки з якою не назвеш найкращими? Кремль завжди поважав виключно сильних партнерів, інших відверто використовував. Навряд чи надалі можна буде зіграти на вилці між сильним прем’єром Путіним і слабким формальним (чи й тимчасовим) президентом Росії. Україні потрібна нарешті сильна і послідовна зовнішня політика, ми повинні максимально використати загалом сприятливу для нас міжнародну кон’юнктуру. Але для цього слід перш за все навести лад усередині держави, аби її розбудова визначалася не особистісними факторами, як зараз, а виключно прагматизмом. Ми маємо під боком надзвичайно сильну країну, лідером якої є державник-термінатор. Варіантів два: або безславно потрапити під його гіпнотичний вплив, або самим ставати сильнішими. Для останнього слід перестати культивувати внутрішні чвари, чим наш політик займався весь минаючий рік.

Сергій ФЕДАКА

трибуна

 

02 грудня 2007р.