Косовський виклик Україні

Колись руйнування великої Югославії почалося саме з етнічного конфлікту у цьому краї. В результаті держава кінець-кінцем розпалася на шість окремих республік, а тепер дробиться і далі. Перспектива Косова зрозуміла – рух до об’єднання з Албанією. Звичайно, ні Албанія в цілому, ні Косово зокрема для глобалістів не становлять якогось інтересу самі по собі. Чому ж тоді до реалізації косовського проекту докладалися такі колосальні зусилля, було знищено стільки людей упродовж майже двох десятиліть? І головне – що означають ці події для України?

Існує так звана концепція золотого мільярда. Мовляв, оскільки невідновлювані природні ресурси на планеті поступово вичерпуються, на всіх їх не вистачить. Тому їх варто швидше перерозподілити на користь одного мільярда чоловік, що населяють найбільш економічно розвинуті країни. Через це більшість війн останніх десятиліть ведеться за енергоресурси. Держави, що не входять до золотого мільярда, приречені на маргіналізацію. Їхнє призначення – постачати дешеву робочу силу, служити місцем складування різних відходів (типу преміксу), в ліпшому випадку – виконувати туристично-рекреаційні функції. Держави ж, що зовсім вже не вписуються у новий світовий порядок, звідки виходить загроза для загальної стабільності, підлягають примусовому ослабленню і розчленуванню. Те, що нещастя спіткало саме Югославію, можливо, спричинено більше суб’єктивними, ніж об’єктивними чинниками, проте саме на ній відпрацьовано механізми, котрі можуть бути застосовані проти будь-якої неслухняної країни.

В основі методики – роздмухування наявних у кожній сучасній державі етнічних відмінностей всередині її населення, загострення їх до відкритих конфліктів. Там, де реальних конфліктів немає – штучне продукування їх, системний спротив консолідації відповідних націй. Паралельно знижується рівень життя і розгортається демографічна криза.

Євросоюз – це такий собі Ноїв ковчег на хвилях окресленої неомальтузіанської теорії. Потрапляння до нього означає автоматичне зарахування до золотого мільярда. Прагнення до Унії – демонстрація своєї лояльності. Становище України нині дуже суперечливе. З одного боку, хочеться на ковчег. Тоді наші газові і нафтові проблеми вирішуватимуться в контексті цілої об’єднаної Європи, але вже за світовими цінами. Хто контролюватиме найголовніший природний ресурс України – наші чорноземи – наразі лишається під питанням. З іншого ж боку, багато мешканців ковчегу вважають, що їх там і так забагато. Ковчег все більше нагадує казкову рукавичку: ті, хто вже усередині, прагнуть не пускати тих, хто зовні. Все було би просто, якби не газотранспортна система (ГТС) України – все-таки Європа у ній зацікавлена, це важливий фактор її енергетичної безпеки. Тому українське питання поки остаточно не вирішене. Через це у нашій ГТС зацікавлена і Росія. Через це ж Росія і Захід постійно обговорюють можливості постачання газу і нафти в обхід України. Правда, поки це більше нагадує рейганівські плани “зоряних воєн”, котрі були великим блефом.

Якщо ж внутрішня ситуація в Україні так і не стабілізується, проти неї найімовірніше розіграють югославський сценарій. Основні больові точки міжетнічного протистояння в Україні давно намічено, вони загальновідомі. Відморозків типу С.Мілошевича у нас знайдеться аж ніяк не менше, ніж у сербів. Служби, що мали би дбати про цілісність держави, зараз опікуються переважно інтересами окремих бізнесово-фінансових кланів, порахунками між ними тощо.

Аби відійти від небезпечної межі, Україна має перейматися не надуманими проблемами, на яких останнім часом зациклився наш політикум, а трьома реальними. По-перше, ідеться про стабілізацію політичної ситуації, відмову від фальстарту президентських виборів і від позачергових парламентських перегонів (вони і стануть таким фальстартом). Держава, де законодавча влада не функціонує, а всередині виконавчої – постійні внутрішні бродіння, не є привабливою ні для інвесторів, ні просто для сусідів. На неї дивляться з підозрою: краще би такої взагалі не існувало.

По-друге, держава повинна максимально взяти під контроль транзит газу і нафти, усунувши з цієї сфери приватний капітал. Зараз це найголовніше, чим ми важливі для Європи. Якщо нас досі терплять, то перш за все через це. Тому газовий транзит має перестати бути предметом внутрішньої політичної боротьби.

По-третє, слід бодай рік-півтора утриматися від обговорення тем, що викликають неоднозначну реакцію у суспільстві (НАТО, мовна політика, певні історичні питання, міжконфесійні стосунки). Ці всі питання важливі, і врешті-решт до них доведеться повернутися, але на сьогодні остаточно вирішити їх неможливо. Поки вони служать виключно джерелом розбрату. Тому поки краще актуалізувати питання, що могли би єднати націю – хоча би ту ж саму підготовку до Євро-2012.

Це ілюзія, ніби для існування держави достатньо проголосити незалежність і прийняти конституцію. У сучасному світі країни змушені постійно доводити свою здатність до незалежності і цілісності. Україна поки що робить це дуже погано.

Сергій ФЕДАКА
Трибуна

 

21 лютого 2008р.