Михайло Рошко: "Молодий поет кусає мене за пальці!"

Вбравши цього дня не сині джинси, а чорні штани, Михайло Рошко пояснює, чому на презентацію книги "Джинсове покоління-2. Корзо" запрошують під девізом "Знімаємо джинси!". Натхненник і упорядник альманаху впевнений, що "Корзо" читатимуть і на лавицях на головній вулиці Ужгорода. Утім, переконаний: книжок багато, читачів – мало, тож до книги необхідно привертати увагу. Чим і займеться за півгодини, зібравши повну залу вдячних читачів –слухачів, а тим часом просто посеред ужгородської Корзо ми говоримо про “Корзо”, феномен джинсового покоління і загалом сучасну закарпатську літературу...

Михайло Рошко

- Книжок багато. Ця – чим особлива?

- По-перше, це крайова книжка, книжка про наш край, наших людей. І – це є сучасна книжка. Вона пише про сьогоднішню мить і намагається передати болі, радощі, досягнення, проблеми, надії і самотність сьогоднішніх людей, оточених мобільними телефонами, комп’ютерами, сучасним світом...

- Відтепер Корзо – не лише головна вулиця Ужгорода...

- Так, це й книжка. Всі питали: “Чого ти так назвав?”. Ужгород - це серце Закарпаття, Корзо – це серце Ужгорода. В основному наше джинсове покоління –тусуємося тут, на Корзо, зустрічаємося, п’ємо каву, чай...

- Літературний пульс у краї пришвидшений: і пишуть, і видають, і влаштовують акції, і живуть літературою... Що відбувається?

- Це, мабуть, як маятник... Все у світі відбувається за законом маятника. Був бум у 80-х – усі читали, цікавилися. У 90-х був відплив. І нині повертається інтерес до літератури. І – саме до літератури нашої, що ближча нам: читач хоче читати про ці реалії, про світ, в якому живе. Ми у Львові на Форумі бачили черги за українськими книжками. Це – добрий знак.

- Це вже друге видання "Джинсового покоління". Значить, проект відбувся...

- Я навіть сам не чекав, що книжка, яка згуртує два молоді покоління закарпатської літератури під однією обкладинкою, матиме такий резонанс. Я навіть сам не чекав, що книжка, яка згуртує два молоді покоління закарпатської літератури під однією обкладинкою, матиме такий резонанс. Про нас говорили, було чимало негативу, але й багато позитивних відгуків. Про нас писало і “Дзеркало тижня”, і “Україна молода”. “Газета по-українські”, багато сайтів... Це не кажучи вже про всі закарпатські радіо, телебачення, пресу... Ми виступали у Києві – у Національному університеті, Києво-Могилянці, Спілці письменників... І це надихнуло нас продовжити таку роботу. Друга книжка вийшла на голову вища за якістю текстів. Ми вперше презентуємо себе в Ужгороді. Уже представили себе на Форумі видавців – був повний зал львів’ян. У проекті – презентація в столиці, Андрій Курков пообіцяв зробити нам прес-конференцію. 8 листопада я і Андрій Любка їдемо у Німеччину, в Дармштадт разом з Юрком Андруховичем представляти українську літературу. 18-19 листопада в Брно чекають наше "Джинсове покоління" ... Потім – Вроцлав, Івано-Франківськ, Львів і так далі...

- "Джинсове покоління"– це візитівка сучасної Закарпатської літератури за межами Закарпаття?

- Він став таким іще з першою книжкою. Друга підтверджує, що це не випадковість, а справді явище. У вступній статі я говорю, що можне вже казати про закарпатську літературу до появи "Джинсового покоління" і – після. Вона стає іншою фактурно...

- Якою саме?

- Кожен час вимагає своєї мови. Пам’ятаєш, Маяковський казав про те, що стара мова не підходить, “улица корчится безъязыкая”. Кожен момент шукає своїх слів, свого вираження, своєї поезії, своїх поетів... Зараз є нове покоління, котре пише про наш час. Хоча речі ті самі: самотність, надія на щастя, бажання гармонії, кохання, втрати, реалізація і так далі. Але - в інших реаліях, іншому світі, в інших словах.

- Сучасна література – це не тільки те, що надруковане. Вона й звучить, що й покажете не презентації…

- Бачите – зараз якраз така дивна ситуація, коли поети і прозаїки виходять до читачів. Як у шістдесятих роках… Було, що поети виходили на трибуни. Зараз знову читачі хочуть чути живого поета, бачити його, спілкуватися. Іде живий процес контакту з літературою. Я радий, що в Ужгороді вже утворилася літературна тусовка - справжніх поціновувачів мистецтва.

- "Джинсове покоління"… Але ж і у першій, і у другій книзі – дві генерації?

- Зрештою, починалося як два: джинсове покоління – письменники, що народилися у 60-70-ті і увійшли в літературу у 90-ті, і молодше, яке я назвав "комп’ютерним поколінням" - ті, хто народився у 80-х, студенти теперішні, чи випускники. Але з часом між нами прірва зникає, ми робимося єдиним цілим, і я вже,певно, й не ділитиму. Ми йдемо єдиним фронтом – сучасної закарпатської літератури.

- Що вас об’єднує, крім джинсів?

- Джинси насправді - формальність. Вміння говорити по-сучасному. Цікавість до теперішньої миті, вміння не залишатися у старих стереотипах, рухатися разом із часом.

- Що потрібно закарпатській літературі – аби був такий неспокійний Рошко в джинсах?

- Чому Рошко? Усі – і Любка, і Мідянка, і Федака, і Луцишина, і Кузан, і Ліхтей, і багато інших… Молодь дуже талановита. З’явилися нові цікаві імена: Ірина Надворна, Лесь Белей, Ігор Вегеш, Ольга Федорович… Зарясніло талантами дерево закарпатської літератури.

- Колись ви любили говорити про певну обмеженість закарпатської літератури і через природний бар’єр. Нині, у джинсах, його долаєте?

- Насправді гори – це символ, не в горах річ. Свого часу розвалився книготорг, а ми опинилися дуже далеко, ми ж скраю, і наш обласний центр дуже маленький – всього 120 тисяч людей, дуже мало книжок продається, і видавництва не часто привозять нам книги, бо ж Ужгород славиться ще й тим, що тут дуже погано продаються книжки. Та, а щастя, читачі все ж є. Ми зараз дбаємо про те, аби книга "Джинсове покоління" продавалася і на Львів і Київ. На щастя, ми все ж переступили через Карпати – і "Джинсове покоління" взагалі, і Петро Мідянка, який вже давно відомий, зокрема, у Львові, і Андрій Любка, який їздить на фестивалі по всій Україні… Ми хочемо цей процес активізувати.

- А знімання джинсів – це провокація для нашої культурної провінції?

- Насправді ми не знімаємо джинси. Це вдала назва, яку придумав Сергій Федака, а я розробив плакат. Можливо, "знімаємо джинси" - це символ дорослішання, переходу в інший регістр… Ми не ноги на сцені оголятимемо, а – душі. Це – більший стриптиз, серйозніший і – потрібніший. Бо говоритимемо про те, що нас болить, що хвилює, і чому радіємо.

- А література сьогодні потрібна… ну, наприклад, усім, хто ходить по Корзо?

- Література потрібна всім. Бо вчить думати, дивуватися прекрасному, а, зрештою, Краса – це одне з імен Бога. Література змушує думати про правду, про сенс життя. А Правда – це теж одне з імен Бога. Мистецтво дає дорогу в напрямку до Бога… Інша справа, що сьогодні багато ще цього не знає і – не читає, це – реалії…

- Ви сьогодні отакий літературний каталізатор для Закарпаття. Видаєте інших. А як власна творчість?

- По-перше, почав любовний роман, у нас досі такого не було. Вже майже завершив одне дивне оповідання, герой якого – молодий амбіційний поет, дуже подібний на наших… Та от проблема: він у мене чомусь дуже сильно матюкається, я затуляю йому рота, а він кусає мене за пальці і все одно лається. Я хочу оце все причесати, матюків не люблю вживати, але герой такий, що мене туди тягне… Дуже дивний якийсь твір… Хочу видати збірку своїх нових оповідань. А за місяць-два збиратиму тексти для третього "Джинсового покоління"…

Алла Хаятова

 

17 жовтня 2008р. -->