Майдану – 5!

[foto]2004/11/22/Picture 450.jpg[/foto]
[foto]2004/11/22/Picture 451.jpg[/foto]
[foto]2004/11/22/Picture 452.jpg[/foto]
[foto]2004/11/22/Picture 456.jpg[/foto]
[foto]2004/11/22/Picture 458.jpg[/foto]
[foto]2004/11/22/Picture 462.jpg[/foto]
[foto]2004/11/22/Picture 463.jpg [/foto]
[foto]2004/11/22/Picture 464.jpg [/foto]
[foto]2004/11/22/Picture 465.jpg[/foto]
[foto]2004/11/22/Picture 466.jpg[/foto]
[foto]2004/11/22/Picture 468.jpg[/foto]
[foto]2004/11/22/Picture 469.jpg[/foto]


П’ять років тому у Києві постав Майдан. Враз. Протягом ночі з 22 на 23 листопада 2004 року з’ясувалося, що з окружних комісій по виборах президента надходять протоколи із спотвореними результатами голосування. Вони на 10-15% відрізняються від паралельних підрахунків опозиції та даних екзит-полів.

О пів на четверту ранку на головну площу виходять спочатку сотні киян, на ранок – тисячі, а за добу-другу – десятки й сотні тисяч громадян вже беруть участь у наймасовішій та найтривалішій у сучасній історії України мирній акції протесту.
Фото Олександра Шпака
Фото Дмитра Ванденка

Вітання із перемогою Віктору Януковичу, надіслане йому російським президентом Владіміром Путіним у день голосування, дуже посприяло різкому збільшенню кількості людей на Майдані. За це Владіміру Владіміровічу наше окреме: "красно дякуємо"!

Як і шановному Вікторові Федоровичу, бо коли б не він та не його колоритна команда, то не було б у новітній історії України такого унікального соціокультурного явища, як Майдан.

Миттєва громадянська консолідація продемонструвала, що десятилітнє правління Леоніда Кучми мало своїм наслідком не лише перебирання контролю над економікою, владою та інформаційним простором країни олігархічно-бюрократичними угрупуваннями, але й стимулювало зростання громадянської гідності, розвиток солідарності та взаємодопомоги, як між різними соціальними спільнотами, так і окремими людьми.

Метою цієї консолідації на Майдані було не допустити усталення системи суспільних взаємин, яка склалася у попередні десять років.

Майдан, і це не пафос і не патетика, явив собою перемогу людського духу над пристосуванством, здирництвом, банальним жлобством.

Кожен, хто був учасником тих подій, може навести десятки прикладів виявів справжньої шляхетності, безкорисливості й, не побоїмося цього слова, щирої любові до ближнього, які панували тоді в країні.

Так атмосферу на Майдані та у країні загалом характеризував у той час Патріарх Філарет.

Потужність громадянської енергетики Майдану, хоча й не одразу, але зрозуміли у штабі Віктора Януковича. Радше не зрозуміли, а відчули. Тому, під час телевізійних дебатів перед проведенням повторного другого туру голосування він звернувся й до учасників Майдану із словами поваги та розуміння:

"... те представители, которые вышли на Майдан, они жили с этой революции в душе, и я с ними согласен. Присоединившись к этому народному возмущению, многие считали, что надо изменить власть. Я с вами абсолютно согласен, и я буду вместе с вами".

Сленг російської неформальної молоді тоді збагатився поновленням архаїчного слівця – "майданить", що в сучасній їхній інтерпретації вже означає: винахідливо здійснювати мирну непокору владі із застосуванням музично-мистецьких елементів.

Хоча, у своєму початковому значенні це слово означало "торгувати, шахраювати, випивати".

Втім, окрім переформування сленгу мали місце й глобальніші впливи українського Майдану на суспільно-політичну ситуацію у Росії. Там тих подій злякалися настільки, що російський політтехнолог Глєб Павловський дуже шкодував, що "революции вовремя не дали в морду".

Сьогодні ті події сприймаються крізь шар п’яти років поразок, прорахунків та невдач, які спіткали країну протягом перебування на посаді президента Віктора Ющенка.

Інвентарний список підстав для жорстокого розчарування тих хто стояв на Майдані та дієво співчував їм є настільки великим, що детальний їхній перелік забере забагато часу та спричинить безліч негативних емоцій.

Втім, слід, принаймні, навести структуру за розділами того списку, аби сильно зменшені кількісно клуби фанатів сьогоденних кандидатів у президенти так само не розчарувалися у своєму кумирі, коли він раптом переможе на президентських виборах наступного року.

Складові розчарування спричинені суб’єктивними чинниками: публічні чвари у середині помаранчевої команди за посади та гроші; некомпетентність, нездарність та лінощі до роботи новопризначених високих керівників, а пізніше – народних та місцевих депутатів; наявність великої кількості випадкових людей та перебіжчиків з табору переможених.

Вже за кілька місяців після безпрецедентно тріумфальної для Європи інавгурації Віктора Ющенка, громадяни збагнули, що його команда боролося не за владні можливості модернізації та розвитку країни, а винятково за власні меркантильні інтереси, що забезпечувалися корупційними механізмами, збудованими олігархічно-бюрократичними кланами за каденції Кучми.

Рівень суспільної підтримки третього президента прискорено почав падати. За законом сполучених судин, сподівання та довіра громадянами перетікає до іншого харизматичного лідера помаранчевих – Юлії Тимошенко. Цим вона відчайдушно й намагається скористатися.

Головна об’єктивна причина, що призвела до суспільного розчарування помаранчевими політиками – відсутність у "лідерів Майдану" бачення майбутнього образу країни. Вони не мали "зеленої уяви" про те, як та яку саме систему влади будувати, яку нову соціальну політику запроваджувати, які напрямки розвитку інфраструктури втілювати.

Цю міну уповільненої дії власного невігластва ніхто з помаранчевої команди, навіть не спробував знешкодити, бо мали інший клопіт – дерибанили.

Ще до виборів, з метою забезпечення гарантій участі у цьому захоплюючому процесі усіх зацікавлених бюрокаратично-олігархічних кланів, було, із відтермінуванням на рік, розбалансовано конституційну систему побудови влади.

Тому, за рік після вступу на посаду, Ющенко втратив статус головного генератора та адміністративного виконавця державної політики.

Виникли два центри впливу – президент та уряд, які вступили між собою у запеклу боротьбу, використовуючи усю доступну зброю: суди, мінливу парламентську більшість, виконавчу вертикаль та органи самоврядування, силові установи, ЗМІ. Можливо, ще залишилися ті, хто думає, що вони борюкаються аби скерувати країну на рейки ефективнішого розвитку?

За цим борюканням громадяни вже спостерігають як сторонні вимушені глядачі, з дедалі краще усвідомленою зневажливо огидою до політиканів. Держава, разом із політикумом, стрімко віддаляються від суспільства. Економіка й далі занурюється у тінь, на небачену досі глибину.

Допоки світова економічна кон’юнктура сприяла закачуванню в Україну легальних і нелегальних грошей від експорту металу, продукції хімічної промисловості, машинобудування, сільського господарства, транзиту – паралельне існування держави та країни недуже заважало громадянам.

Та, непомітно підкрався підступний кризець. Різко актуалізувалася суспільна потреба в ефективній державній соціально-економічній політиці. А виробляти та здійснювати її немає кому – ні з професійної, ні з етичної точки зору.

Чудово усвідомлюючи це, кандидати у президенти намагаються знову вдаватися до популізму: гальванізувати емоції Майдану п’ятирічної давнини, як у випадку із Тимошенко та Ющенком; або ж звертаючись до реваншистських настроїв своїх прихильників – випадок Януковича.

Жалюгідні тактики.

Є ще й маловиразний третій тип виборчої агітації – прикинутися третьою, новою, немов мідна копійка, незаплямованою та незаангажованою силою. Найкращим коментарем тут є вираз Ігоря Шарова: "за новими політичними обличчями, здебільшого, визирають старі морди".

Аналіз офіційних виборчих програм двох основних на сьогодні кандидатів у президенти – Януковича і Тимошенко свідчить, що вони мало відрізняться за своєю ідеологічною сутністю та є максимально обтічними – "і вашим, і нашим".

Єдиною відмінністю можна вважати питання державної двомовності, яке хронічно наявне у програмі лідера Партії Регіонів.

Віктор Ющенко у своїй виборчій програмі трохи конкретніший, зокрема він однозначно говорить про недоцільність подовження перебування Чорноморського флоту Росії на базі у Севастополі після закінчення терміну відповідної угоди у 2017 році.

Але концентрованим виявом "державницької волі та послідовності" Віктора Андрійовича є заключні положення його програми: "Для подальших перетворень Україні потрібна міцна правова основа держави, чітка система державного управління. Мої найперші дії будуть спрямовані на їх створення.

З урахуванням результатів всеукраїнського обговорення я внесу народний проект Конституції України до Верховної Ради України. Якщо протягом 100 днів країна не отримає нової Конституції, повноваження Верховної Ради України будуть достроково припинені, позачергові вибори відбудуться з одночасним референдумом з ухвалення Основного Закону держави".

Ймовірно, мається на увазі, що відлік терміну у сотню днів почнеться із дня набуття Ющенком президентських повноважень удруге. Чіткість позицій у програмних документах має своїм недоліком те, що дозволяє ставити конкретні питання.

Отже, попри те, що така подія, як повторне обрання Ющенка президентом, має обмежену, м’яко кажучи, ймовірність, усе ж поцікавимося: який саме проект "нової Конституції", мали на увазі автори програми?

Ющенко подавав до парламенту текст НОВОЇ РЕДАКЦІЇЇ Конституції України, який, згідно його указу від 25 серпня 2009 року було винесено на усенародне обговорення. У секретаріаті президента кажуть, що проект Основного Закону від гаранта вже обговорили, але депутати його провалили.

Якщо ж у виборчій програмі Ющенка мається на увазі ще один новий документ – проект НОВОЇ Конституції – то громадськість його ще не бачила та усенародно не обговорювала.

І, чи не забули, ті, хто писав програму для виборів на другий термін Ющенка, що існує вичерпний перелік конституційних підстав для дострокового припинення повноважень Верховної Ради і невиконання законодавчих побажань гаранта до того списку не входить?

Протягом першого року своїх повноважень Ющенко мав усі адміністративні та політичні можливості реалізації цього, та усіх інших конкретних пунктів пропонованої ним сьогодні програми. Та й наступні чотири роки його президентства були достатнім часом для організації системної роботи над пакетом реформ.

Не склалося. Ця обставина є найголовнішим чинником розчарувань учасників Майдану.

Якщо за десять років правління Кучми корупційними засобами було виплекано великий капітал, а потім створено передумови для деградації держави, яка опинилася на побігеньках в олігархів, то протягом п’яти років перебування на посаді Ющенка ця деградація вже набула незворотного характеру.

У сумі 15 років згаяного часу. Нині максимально високий рівень недовіри громадян до влади, як до інституту, не залишає шансів жодному політикові, чи партії здійснити реформування державного правління у легітимний спосіб.

У виборчих програмах основних кандидатів за штабелями добрих намірів немає відповіді на головне питання: яким чином ті прекраснодушні обіцянки буде виконано?

Суспільна зневіра вбиває будь-яку громадянську активність, навіть ту, що спрямована на облаштування свого найближчого життєвого простору. Про бажання більшості громадян брати участь у глобальніших – державних справах – годі й казати.

Знищення суспільного потенціалу творення та розвитку держави є ще одним сумним наслідком п’ятирічної роботи президентом Віктора Ющенка.

Саме з цієї обставини виходили політтехнологи – автори виборчих програм, пропонуючи своїм наймачам обтічні тексти-болванки для формального споживання виборцями, даруйте – не виборцями, а лише ЦВК та окремими експертами.

Виборчі програми кандидатів – це свідчення того, що особи, які називають себе політиками також не ті, кого із себе вдають. Тому вони протягом ближчого року сповзуть із політичної сцени, закидані гнилими помідорами, під свист глядачів.

А у нашій нещодавній історії усе ж мав місце такий унікальний факт, як Майдан. Спочатку він був тривожним та зосередженим, потім спокійним у своїй гідності і вірі у правоту; і насамкінець – романтично веселим.

Популярний в Україні російський фантаст Сергій Лук’яненко після перемоги Майдану написав нам усім "доброзичливого" листа. Тоді цей текст викликав щиру відразу, сьогодні ж на нього вже можна поглянути інакше – письменник цілком мав рацію, у тому, що чинники нинішньої суспільної поразки створюватимуться із середини, а не із зовні України.

Ті, хто отирався на затісній сцені Майдану, зрештою сплюндрували суспільну довіру до себе, але ця їхня ницість духу ніяким чином не затьмарює спогадів про захват від тих подій . Із п’ятою річницею, Громадяни!



Костянтин Матвієнко, для УП

[foto]2004/11/22/Picture 454.jpg[/foto]
[foto]2004/11/22/Picture 443.jpg[/foto]

 

20 листопада 2009р.