Наркоманія і все, що з нею пов’язане, уже стали буднями закарпатців

Відтак ситуація нагадує вуличний рух: будь ти асом – знавцем правил, зразковим пішоходом чи обережним водієм, не факт, що наступної миті не станеш жертвою аварії. І страшно не лише за своїх дітей, які тільки вивчають життя – страшно й за себе, здавалося б, мудрого й обережного. Бо немає гарантій, що біда особисто тебе обмине. Особливо, коли підліток на твоє моралізаторство відповідає: "Ти що? У нас же купа сусідів-наркоманів, он той і той – на "травці". І взагалі, навіть у школі можна купити..."

Ось дві розмови з тими, для кого наркотики й справді стали буднями: Володимиром, із 10 річним стажем наркозалежності, та Наталією Балегою, керівником проекту "Профілактика ВІЛ-інфекцій серед уразлививх груп населення Ужгорода" Закарпатського благодійного фонду "Рада життя".

Романтика й... інвалідність

– Я вчився в коледжі мистецтв. Займався музикою. Хотілося гострих вражень. Якраз тоді в Ужгороді почалася "біла тема" – з’явився ефедрин. Спробував. Залежність моральна від нього – з першого разу. Я "присів", кожні 2 дні вживав по 70 таблеток. Бо щодня просто не можна. Аби не думати про ефедрин, спробував опіати – трамадол. Він тоді був дуже доступний. Приймав день у день. Зрозумів, що не можу без нього працювати, почуватися людиною.

Тоді ж щоліта сидів на маку. Сам збирав на дачах, варив. Однієї осені, коли закінчився сезон, дізнався, що в Ужгороді є макова точка й став купувати готову ширку опіуму. Потім там само брав "солому" й сам готував. Згодом почалися проблеми з міліцією. Тоді взявся пити. По півтора літра горілки, бо інакше не чіпляло.

Перебув до наступного літа. І знову на мак. Вдруге потрапив до міліції. Мав сидіти. Від 5 до 10 років. Тому ліг у наркодиспансер. Лікувався місяць.

Відтак в Ужгороді пішла нова "тема" – "сідло". Його роблять із таблеток седалгіну з допомогою кристалічного йоду й червоного фосфору. Сильніший за героїн. Ламає відтак – дико. Сів і на "сідло". Тоді пішов на замісну терапію. Ще півроку одночасно і замісну терапію приймав, і з "сідла" не злазив. Згодом кинув замісну, три місяці просто був на "сідлі". Помер батько. Через місяць після його смерті я знову пішов на замісну.

Замісна терапія – коли у наркодиспансері видають метадон чи буприморфін. Це синтетичні опіати, які вбивають тягу до наркотиків, але самі теж є дуже сильними наркотиками. Коли я торік навесні знову почав приймати метадон, температура підскочила до 42, дуже худнув. Мені лікували запалення сідничого нерва, а виявилось, що це сепсис. Мав задавнене запалення легенів. Ураження кісткового мозку. Вірусний ендокардит. У Києві мені замінили сердечний клапан. Нині – ІІ група інвалідності. Знову проходжу замісну терапію.

Знав би, що стану інвалідом, – ніколи б не пробував наркотики. Я їх полюбив через якусь таку романтику. Пам’ятаю заходи сонця над дачами. Це такий азарт! От як гриби збираєш – радієш кожному. Так і мак. Адреналін, екстрим – перескочити через паркан, аби ніхто не спіймав, нарвати побільше, зварити.

Пів-Ужгорода на "сідлі", пів – на психостимуляторах

– Які наркотики, з вашого досвіду, найбільш руйнівні?

– Амфітаміни. І "сідло", бо його треба колоти кожні 2–3 години. Інакше, ламає так, що витримати неможливо. Пам’ятаю, я штрикався, аби працювати, а працював, щоб заробити на дозу.

Седалгінників у нас дуже багато. Їздив на симпозіум до Івано-Франківська, то там і не чули про "сідло". В Ужгород цю "тему" завіз хлопчина з Петербурга. Його легко виготовити. Звичайно, багато нюансів. Але якщо кілька разів подивитися, то й на свічці на Кальварії зварити можна.

Так само багато психостимуляторників. Марихуану курить чи не вся молодь. Принаймні та, що тусується на дискотеках, – на якихось амфітамінах і психостимуляторах, як-от первінтин, вінт, екстезі. Найстрашніший вінт, бо туди входить радіоактивний уран, кристалічний йод, червоний фосфор. Це кислота. І її нейтралізують попелом. Коли я приймав, язик одразу ставав червоний, розпухав, вкривався пухирями, навіть дірки були – ця речовина спалює все.

Відсотків 40 наших школярів курять. Колються здебільшого студенти, І–ІІ курси, або ж бурсаки в училищах, технікумах. У Новому районі Ужгорода дуже поширене "сідло". А, наприклад, у Великому Березному, Перечині немає ін’єкційних наркоманів. У Хусті багато ефедринників. Хто вживає стимулятори, то бере й опіати, бо при "відходняках" дуже сильна депресія.

Навіть коли 10 років не приймаєш наркотику, тільки візьмеш – організм миттєво згадує дозу. Якщо я за 2 роки нагнав собі дозу 10 кубиків, організм одразу згадає що має бути 10 – менше не дасть ефекту. Тому колишніх наркоманів не буває. Я сам себе переконував, що під трамадолом краще малюю, займаюся музикою. Але наркотик забирає все. І навіть більше. Тепер я малюю, граю на гітарі в рок-групі. Порожнечу треба заповнювати. Люди, яким ні за що взятися, не зіскочать – це не реально. Їм треба якесь дуже сильне захоплення. Щоб замінити один наркотик іншим. Декого рятує релігія.

– Дуже часто кажуть, що наркобізнес – під "дахом" тих, хто мав би з ним боротися – правоохоронців.

– Вони тепер "кришують" аптеки. Є точки, в яких кілька препаратів стоїть так, для вигляду. А заробляють – на наркотиках. Наприклад, к-ін продається без рецепта. Але 1–2 пачки, а діти беруть по 7 пачок. Колись він коштував 5,70, тепер 25 гривень. І його купують так само, як і раніше.

– Звідки молодь бере гроші на наркотики?

– Не знаю. Я сам, доки сидів на наркоті, звідкись брав, а перестав – і грошей нема, і ні¬звід¬ки їх узяти. Воно ж як: когось "кидаєш", десь крадеш.

– Як треба працювати з дітьми, аби зупинити їх перед наркотиками?

– У школах, переконаний, поверхово проводять уроки проти наркотиків. Розказують, приміром, страшилки: мовляв, раз попробуєш – і все. А він спробував – і не ламає, не тягне, нормально почувається. Тому не вірить. Розуміють, коли перші ломки настають. Але тоді людина – вже наркоман.

– Кажуть, легше застерегти дітей, які вже хоч раз спробували?

– Діти, як правило, бояться уколів. Але коли вже хоч раз сам вколовся – голки боятися не будеш. І кожен наркоман пам’ятає свій перший раз і хоче його "наздогнати". Тому й збільшуються дози. Звідси й великий ризик передозування.

– При замісній терапії наркоманам видають ті ж самі, хоч і синтетичні наркотики. Вважаєте, це правильно?

– Якби не ця програма, багато хто вже б не жив. Так, наркотики дають, але під наглядом лікарів і за їх приписом. І дозу знижують. Багато хто на замісній терапії починає працювати, вчитися. Бо їм уже не треба весь час думати, де взяти дозу й гроші на неї. Нема ризику передозування. Батьки не хвилюються, чим колються їхні діти, де пропадають. У наркоманів величезні проблеми зі здоров’ям. Майже в усіх гепатит. Ті ж, хто на замісній, під наглядом лікарів. Знаю молодих людей, які під час терапії познайомилися, до кінця вагітності жінка знизила дозу до нуля, народила здорове маля. А на седалгіні, наприклад, максимум можна протягти 2 роки. І самому – не зіскочити.

– Скільки, як вам відомо, закарпатців на замісній терапії?

– Близько 40. Але скоро буде більше, бо багато хто якраз проходить обстеження. Замісну просто не всім дають. Тільки якщо вже неодноразово проходив лікування й уже не може жити без наркотиків, має проблеми із законом.

– Знаєте таких, хто після замісної терапії взагалі облишив наркотики?

– У нас програма працює тільки 2 роки, тому про якісь показники говорити ще рано.

Багато хто проблеми воліє не бачити

– Наталіє Кирилівно, ви лікар і чудово знаєте, що багатьом, наприклад, діабетикам, онкохворим, зокрема й дітям зі страшними недугами, часто потрібні ліки, і дуже дорогі, якими їх не забезпечують, а тут – наркотики наркоманам. Або ж видавання їм шприців...

– Такі закиди звучать дуже часто. Якось навіть представник влади казав мені щось таке. Я відповіла йому: "А якщо ваша дитина вирішить спробувати, який шприц краще нехай візьме? Чийсь десь на вулиці чи в організації, яка працює на зниження шкоди й обмінює використані шприци на чисті?"
А замісна терапія – це шанс зупинити зло, поки воно не стало ще більшим. Це альтернативне лікування наркоманії. Можливість декриміналізувати, вивести наркоманів із тіні. Це і один із методів профілактики ВІЛ та СНІДу, гепатитів. Адже Україна посідає одне з перших місць за темпами поширення цих інфекцій. Добре, що Міжнародний альянс по ВІЛ/СНІду фінансує такі програми. Звичайно, слід жорстко підходити до призначення замісної терапії. Не тим, хто в ній бачить "оригінальний" спосіб уживання наркотиків.

– Чи мають до вас стосунок правоохоронці?

– Ні, у них своя "парафія", у нас – своя. Інакше до нас не ходили б наркомани, не довіряли б. Хоча, знаю, були випадки в інших областях, коли в подібних до нашої організаціях вилучали все обладнання в офісах, створювали проблеми людям, які там працюють. Ми ж тісно взаємодіємо з нарко- та шкірно-венерологічн¬им диспансерами, Центром СНІДу, управліннями роботи з молоддю, молодіжними центрами. Та є інша біда – бракує приміщення. Колись була кімнатка на вулиці Руській, виставили нас звідти, тепер Фонд на пташиних правах на вул. Керченській. Наркомани ж крутяться в центрі міста й сюди добиратися їм не дуже хочеться. Гроші, що потратили б на маршрутку, воліють віддати за щось інше. А ми ж не тільки обмінюємо шприци, надаємо консультації лікарів, соціальних працівників, юриста, а й проводимо заняття, щовівторка й щочетверга ж – безплатне анонімне експрес-тестування на ВІЛ, сифіліс.

Ще одна проблема: Закарпаття – єдина область, яка не має реабілітаційного центру. Натомість сотнями відкриваються ресторани, розважальні заклади. Кілька років тому голландці пропонували гроші на реконструкцію, а також обладнання, медикаменти на рік роботи реабілітаційного центру. Треба було тільки приміщення надати в оренду. Але влада жодного рівня не знайшла для цього можливості.

Я пропрацювала у наркології 28 років. Бачила дуже поважних батьків у розпачі: що сталося з дитиною, що робити? Знаю сім’ї, які квартири продали й дітей 4–5 років возять на реабілітацію до Києва, в інші області, за кордон. Нині на тестування щодо інфекцій до нас приходять і діти по 12 років. Вони вже наркозалежні. Більшість, хто "підсідає", до речі, із забезпечених родин. Батьки ж завжди піклуються про чадо, мовляв, щоб так не мучилося, як ми колись. Іноді наші підопічні розповідають про школярів, яким вдома щодня дають по 100 гривень. А на що стільки? Тож і не знають, що діти – наркомани. Дорослі часто воліють на проблеми заплющувати очі.

– Багато охочих міняти штрикавки?

– Четверо наших соціальних працівників щодня міняють 200 і більше шприців. Адже психостимуляторами колються кожні 2–3 години, маком – двічі-тричі на добу. Звичайно, далеко не всі наркомани приходять в офіс Фонду – є точки обміну в місті.

– У ланцюжку поряд із наркотиками – СНІД, проституція. Віднедавна ви працюєте і з так званими жінками секс-бізнесу. У нашому маленькому Ужгороді їх одиниці, десятки? Хто вони й де?

– Таких – сотні. Дуже багато приїжджих, особливо влітку – з Дніпропетровська, Донецька, Севастополя, Маріуполя тощо. Є vip-жінки, до яких ми не маємо "доступу". Є такі, що "знімаються" в ресторанах, є на виклик, їх привозять, наприклад, таксисти до готелів. Такі, що обслуговують сауни. Але більшість – на трасах, вокзалах. З ними найбільше проблем, бо за здоров’ям не стежать, мають венеричні захворювання. І не переймаються цим. Багато таких жінок – ромки. Є серед них і такі, що мають чоловіків, сім’ї.

– Це організований бізнес?

– Звичайно. Вони платять. Якщо новенька вирішить приєднатися сама – добре, коли жива лишиться. Функціонує чіткий ланцюжок заробляння на цьому явищі. Не буду конкретизувати, але як проводили рейди з моніторингу, тестування, нас забирали правоохоронці, запитували, чому заважаємо працювати. А як згадаю "круті" машини, що забирали жінок, які стоять під вокзалом, "поважних" людей, котрі користуються цими послугами, буквально волосся дибки стає...

Лариса Подоляк, "Старий Замок "Паланок"

 

19 лютого 2010р.