... І на Верховині виноградники цвітуть, а грона ніжно пахнуть хвоєю смереки!

Географічна відмінність конкретно й виразно позначається на характері  господарювання й городництві: у долині щедро плодоносить вся овочева і фруктова рослинність, тут зазвичай раніше на три-чотири тижні садять та швидше збирають урожай, ніж під полонинами й бескидами. Але все-таки несхожість поволі стирається – хай і в поодиноких поки що моментах. І цей факт ілюструється бодай тим, що і Верховина останнім часом активно взялася за виноградарство. Одні це явище (ввійшло вже у моду, бо чим хату будують, то паралельно закладають виноградник)  пояснюють глобальним потеплінням, яке зачепило і гірську глибинку, позитивно сприяючи акліматизації ніжної рослини у гірських видолинках, а інші доказують, що в працьовитих верховинців відкрилося «друге дихання» до садівництва.

Далеко за прикладом повсюдного вирощування винограду ходити не треба. На вулиці Голикова у селищі Міжгір’я   кожне дворогосподарство закосичилося й причепурилося тонкими і гнучкими виноградниками, які за теплої пори на сонці зріють гронами соковитих ягід — білих, червоних, синіх, помаранчевих... А під кінець літа сонячні заранки розносять густий запах кетягів по всій околиці - аж радо йдеш на роботу!..

      Якщо Міжгір’я зусібіч пеститься у долонях гір, розтягуючись переважно вздовж досить широкої і рівнинної долини річки Ріки, ще сяк-так зручне для виноградників, то сенсацією стає їхня поява у самому...  піднебессі. Міцно пристосувалися вони ледь не у всіх населених пунктах — від Колочави до Торуна чи Новоселиці. Навіть адаптуються під холодними полонинами. У Пилипці аж біля самого водоспаду Шипіт цим ділом, скажімо, успішно займається Василь Шкирта. Й поготів здивував невтомний газда-пенсіонер Іван Нірода, котрий спромігся на вітчизнені - постійно буйновітровому узгірку Пазиний Верх, що на Синевирському перевалі, теж приживити виноград, з року в рік дбайливо пестячи його працьовитими руками і кмітливістю мудрого чоловіка.

Виноград — це й краса на подвір’ї, і користь на столі. Верховинці все-таки примудрилися останніми десятиріччями мати  власного виробництва десертні соки та компоти, поживне варення, смачний мармелад. Не кажучи, що апетитно ласують свіжозірваними солодкими кетягами-гронами. Якщо раніше з того Виноградова чи інших низинних закарпатських районів напередодні новорічних, різдвяних або великодніх свят традиційно завозили крамарі вино сюди, у гори, то зараз з корчаги у бокали горяни спогорда наливають алкогольний напій домашньої марки, в якому аж іскриться червоний колір надвечірнього сонця, а за застілля, як і всюди, у ньому шукають істину. Приїжджі, котрих гонорово частують місцеві щедрі господарі садів, бо є чим поділитися, кажуть, що під час споживання їм навіть учувається специфічний смак смерекової хвої. Можливо, й так, бо негусті виноградники  ласкавить і повітря, настояне на ароматі навколишніх лісів, які тут за своєю широченною територією нагадують своєрідний зелений океан. А ще міжгірці встигли навчитися з виноградних віджимів виготовляти… чачу, яку величають не грузинською, а верховинською. Своє, то не чуже, воно, звісно, приємніше як на смак, так і до серця.

І все ж коріння виноградарства у горах тягнеться здавна. Твердять, що піонерами його вирощування ще за австро-угорської влади у Воловому (теперішньому Міжгір’ї) були вже покійні Михайло Куричка, Іван Бобер, Степан Пудяк, Дмитро Шурдюк… А справжня виноградна лихоманка у краї синьогір виникла недавно - на межі тисячоліть. Так, принаймні, свідчить Іван Гримут. Хто-хто, а він кже досвідчений фахівець цієї справи, якого друзі весело йменують радником із застосування виноградника. Саме він є і головою тутешньої спілки любителів виноградарства, яка називається “Грона Верховини”. Створив її за підказкою друга, колишнього головного лікаря центральної райлікарні Іллі Шанти – уродженця напівнизинної Боржавської долини. Не полінувалися і не пошкодували під час поїздки в селище Тересва на Тисі до знаного, можна сказати садовода-енциклопедиста Івана Ілька, який, як кажуть, на зубок знає як сорти винограду, так і секрети обробляти грунт і його удобрювати під лозами, вести догляд за кущами, захищати їх від шкідників, точні строки збору та надійне зберігання врожаю. До речі, садиба тересвянця уквітчана понад двома сотнями виноградних сортів. Охоче Іван Іванович погодився приїхати і на запрошення у верховинську “столицю”, де на засіданні спілки доступно і всебічно розповів товариству цілу низку цікавих речей, які їм стали у великій пригоді. Іван Гримут сповіщає, що нині в складі “Грона Верховини” налічується півсотні аматорів, а правою рукою голови називає підприємця Івана Макару та провідного спеціаліста — держінспектора з карантину рослин Михайла Блецкана, за фахом біолога, що немаловажливо, котрий, між іншим, останнього сезону запасся у підвальному погребі кількома  сотнями літрів вина. З них певну дещицю милосердно вручив місцевій Петропавлівській церкві для причастя прихожан.    Перераховує воднораз Іван Гримут своїх активних помічників — верхньобистрянця Володимира Ситу, майданця Степана Звірка, новосільчанина Любомира Запотічного, земляків-міжгірців Івана Костя, Михайла Дербака, Дмитра Шуберта, Миколу Янчика, Давида Волошина, Івана Гайовича, Юрія Малету, Володимира та Юрія Казибридів...

Що не село, то імените своїми виноробами. Співрозмовник зізнається у джерелі свого захоплення, коли якось перший сусід — брат Петро подарував один кущик. Що не кажи, а велике починається з малого. І з того часу нема  спокою — майже довкруж будинок оточився виноградником, на якому з дружиною-помічницею Ганною Михайлівною виплекали півтора десятка ранніх, навіть деякі з європейських сортів. З-поміж них - “Аркадія”, “Кеша-1”, ”Вікторія”, “Чорний принц”, “Кодрянка”, “Ізабелла”... Наполегливо стараються виростити і примхливий для місцевості вид, щоб мати свій ізюм. Хвацько, але не без підстав мовить про вирощені рекордні грона, які важать й понад два кілограми. Хоч 75-річного ветерана праці, добре знаного в районі, спіткала на старості інвалідність, але з улюбленим ділом й гадки не має розлучатися. Радий дати консультацію кожному початківцю  і оптимістично повідомляє, що вже в лютому визначили провести чергову нараду членів любительської спілки. “Всю душу треба вкладати у виноградну справу, якщо хочеш мати з неї хосен у наших рідних горах”, — каже Іван Йосипович, коли ми нещодавно бесідували у нього вдома за філіжанкою запашної кави з дегустацією  хмільної чачі-винівки. І, повірте, теж не менш пахучої, хоч морозна холоднеча сковувала все довкруж...

Василь Нитка, Василь Пилипчинець для Ужгород.net

[foto]2014/02/14/xxz1.jpg[/foto]

На знімках: Іван Йосипович Гримут з дружиною Ганною Михайлівною – умудрена життям подружня пара виноградарів зі студеної Верховини;

[foto]2014/02/14/xxz2.jpg[/foto]

«а як красно пахне стиглий виноград!»

Фото з сімейного архіву Гримутів.