Мукачівському нардепу не вдалося приховати запланований ракошинський саботаж

Що один вліз з «Боінгом» зі своїми «Буками», що інший - із Ракошином. І перший, і другий тепер не знає, як «відмитися». Кашу заколотили, а забули, що народ не бидло, й очевидні речі стануть зрозумілими.

Хочеш перемогти ворога — відріж його від тилу та зв’язку. Закарпаття — далеко не тил України, але близькість кордонів визначають його стратегічність та прямий зв’язок з тими, хто може допомогти в боротьбі з ворогом. Ласий шматок тим, хто не зацікавлений в сильній державі в центрі Європи. Та навіщо турбуватися про єдину країну, якщо можна придумати свою? Користуючись ситуацією на сході, чому б не спробувати реалізувати свій сценарій? Але ж приховати запланований саботаж якось потрібно. Маючи гроші, вплив, владу, досвід кримінального «авторитету»… — переводимо стрілки. Наприклад, з Мукачева на Ракошино. Паралельно ще на кілька населених пунктів, назва яких мало кому що скаже навіть не українським, ба російським каналам — там же ж міжнародні траси не проходять, які тил боронять.

Його ім’я на Закарпатті знають усі. Його стиль «командування» знає чимало хто. Аргументація Віктора Івановича знайома багатьом — «так треба!». От і в Ракошині впізнався стиль. Жодного здорового, зрозумілого аргументу про причини перекриття траси жінками, у яких не те що б сина, чоловіка немає так і не знайшлося. Лише характерний стиль: «Моє!». По святій закарпатській наївності люди вкотре повірили Івановичу, а на часі не помітили, як мало не реалізувався легіньовський план, ідентичний «масковським сабіратєльним» амбіціям. А фарс ідентичний. Що там, що там — не вийшло. І не вийде.