Як радянська влада 70 років боролася з Великоднем (ФОТО)

З Воскресінням Христовим 70 років боролися рейдами і танцями в храмах, а віруючі влаштовували "гарячі точки" і сповідалися в листах. 

Якщо релігія – опіум, то Великдень – його супердоза, вважала радянська влада, не даючи народу відзначати головне християнське свято. На боротьбу з церквою в Союзі йшли мільярди рублів, тонни паперових звітів і невимірне кількість людино-годин. Але варто було комуністичній ідеї дати збій, як паски і крашанки тут же вибралися з підпілля.

ТАНЦІ, ОПУДАЛА, ВИСТАВИ

Свободу антирелігійної пропаганди проголосили в 1929 році. Церкви оподаткували; якщо громада виплачувала його, то додавали другий, третій... І так доти, поки тягар ставав непосильним і храм не закривали. "При цьому громада сама повинна була послати наверх звернення трудящих з проханням ліквідувати храм, – розповідає історик, в. о. гендиректора Національного музею "Меморіал пам'яті жертв голодоморів в Україні" Олеся Стасюк. – З матеріалів держархіву видно, що всі подібні заяви зазвичай були написані одним почерком або, наприклад, частина документів дублювала один варіант тексту, а частина – другий, як під копірку".

З багатьох звільнених просторих храмах влаштовували клуби. За словами історика, бували випадки, коли молодь не могла змусити себе ходити туди на гульки, і тоді місцеві функціонери буквально змушували дівчат танцювати в церкві в присутності партверхівки. Кого помічали на всеношній або з крашанками, могли вигнати з роботи або виключити з колгоспу, і родині доводилося туго. "Страх так укорінився, що навіть малюки були обережними і знали: про те, що вдома пекли паски, розповідати не можна, – каже Стасюк. – В голодні роки, як свідчать старожили, бувало, на всю сім'ю варили всього одне яєчко і ділили. Багато хто просто сидів удома і горювали, що в такий день ні в церкву сходити, ні відсвяткувати не можна", пише  "Сегодня".

Дружинники. Відловлювали віруючих біля церков

ЯК РОЗГОВЛЯЛИСЯ

У 1930-му вихідний через Великдень перенесли з неділі на четвер, щоб свято стало робочим днем. Коли ця практика не прижилася, городян стали виганяти на ленінські суботники, недільники і масові ходи з опудалами священиків, які потім спалювали. До цього дня, за словами Олесі Стасюк, приурочували антивеликодні лекції: дітям розповідали, що великодні гуляння плодять п'яниць і хуліганство. Колгоспні бригади намагалися відправити на роботу подалі в поле, а дітей забирали на виїзні екскурсії, за ігнорування яких батьків викликали в школу. А в Страсну п'ятницю, час глибокої скорботи у християн, для школярів любили влаштовувати танці.

СВОЄ ВЕСІЛЛЯ

Відразу після революції більшовики почали бурхливу діяльність по заміні релігійних свят і обрядів новими, радянськими. "Впроваджувались так звані червоні хрестини, червоні Пасхи, червоні карнавали (ті, що зі спалюванням опудал), які повинні були відволікати народ від традицій, мати зрозумілу йому форму та ідейний зміст, – розповідає релігієзнавець Віктор Єленський. – Спиралися на ленінські слова про те, що церква замінює людям театр: мовляв, дайте їм спектаклі, і вони сприймуть більшовицькі ідеї". Червоні Пасхи, правда, проіснували лише в 20-30-х – аж надто глумливу пародію представляли вони з себе.

Стукацтво. У СРСР процвітало навіть серед дітей.

КРІЗЬ БОЛОТА

Але партійна антирелігійна комісія в Україні здаватися не збиралася. Наприкінці 40-х у сім'ях передсвяткові приготування все ще тримали в таємниці, каже історик Інституту історії України НАН Петро Бондарчук. "Коли опівночі з церкви виходила хресна хода, на неї вже чекали: вчителі видивлялися школярів, а районні представники – місцеву інтелігенцію, – наводить він приклад із свідчень учасників тих подій. – Сповідатися до свята навчилися заочно: записку зі списком гріхів людина передавала священику через зв'язкових, а той у письмовій формі відпускав їх або накладав покуту". Оскільки діючих храмів залишалися одиниці, похід на всеношну перетворювався на ціле паломництво.

"Із звіту уповноваженого Верховної Ради у справах релігій у Запорізькій області Б. Козакова: "Мені довелося спостерігати, як в темну ніч під зливою на відстані майже 2 км до Велико-Хортицької церкви в бруді, болоті буквально пробиралися люди похилого віку з кошиками і сумками в руках. Коли їх запитували, навіщо вони в таку негоду мучать себе, відповідали: "Це не муки, а радість – йти до церкви на святий Великдень..." – цитує Бондарчук.

ГРЕКО-КАТОЛИКИ У ПІДПІЛЛІ

Парафіяни офіційно забороненої уніатської церкви таємно збиралися в приватних квартирах або уцілілих каплицях для спільних молитов, якщо пощастить – з дияконами. "Підпільні служби проходили вранці або вночі за зачиненими дверима і заштореними вікнами. Якось спеціально для святкового богослужіння люди всього за ніч побудували каплицю в лісі в 5 км від Болехова (Івано-Франківська область)", – наводить дані Петро Бондарчук. У тодішній Україні, за словами релігієзнавця Віктора Єленського, були поширені, кажучи мовою партійних документів, гарячі точки, села в західних областях, де церква після хрущовської антирелігійної кампанії по паперах вважалася закритою, але ключ знаходився на руках у селян. Там, долаючи опір голови сільради і міліції, храм відкривали на великі свята. "Ось приклад такого "злочину": на Великдень у 1974 році в селі Хлопчиці Львівської області оголосили всесоюзний ленінський суботник, а ввечері в суботу на службу зібралися тисячі віруючих з усіх навколишніх сіл. Церковне подвір'я було забито, – розповідає Бондарчук. – Поки люди ходили з плащаницею та запаленими свічками, біля огорожі кілька машин із співробітниками КДБ, міліції та партапарату робили "обхід": безперервно світили фарами і гуділи клаксонами, намагаючись викликати паніку. Але тікати ніхто й не думав".

Демонстрації. Влада намагалася в свято влаштувати якомога більше ходів.

У 40-ВІ І ПІСЛЯ

Сплеск релігійності трапився під час війни, і як не дивно, громадян майже не переслідували. "Сталін у своєму виступі у зв'язку з початком Великої Вітчизняної навіть звернувся до народу на церковний лад – "браття і сестри!". А з 1943-го Московський патріархат вже активно використовувався на зовнішній політичній арені для пропаганди", – зазначає Віктор Єленський. Агресивне висміювання і спалювання опудал відкинули як надто брутальні, віруючим відвели отаке гетто для тихого відзначення свята, а решту громадян планували ненав'язливо займати у великодні дні. "На атеїстичну пропаганду в СРСР виділяли шалені гроші; в кожному районі відповідальні люди звітували про вжиті антивеликодні заходи, – розповідає релігієзнавець. – У властивій "радам" манері від них вимагали, щоб кожен рік число відвідувачів церкви було нижче, ніж у попередньому. Особливо насідали на Західну Україну. Доводилося брати дані зі стелі, і бувало, Донецька область показувала мало не втричі більший відсоток хрещених дітей, ніж Тернопільська, що неможливо за визначенням".

ПЕРЕБУДОВА

Церква, за словами Віктора Єленського, відчула її лише в 1988 році, коли Михайло Горбачов на зустрічі з польськими інтелектуалами публічно визнав, що "ми, комуністи, наламали чимало дров". В Україні на той час вже трапився ренесанс – ідея комунізму більше не працювала, люди зверталися до вічних цінностей. "За офіційними (засекреченими) даними, в 1985 році в Україні хрестили 26,6% дітей, а в Нідерландах за той же період – 26,5%. І це при тому, що у нас це було пов'язане з труднощами, а в Європі всіляко заохочувалося, – наводить приклад Віктор Єленський. – До того ж наші цифри значно занижені".

ЗМІ тих часів. Вони боролися з релігією всіма доступними їм методами.

БОЖА КАРА 

Пенсіонерка Марія Гуцал і через 70 років охає, згадуючи, як її "надрукували" в шкільній стінгазеті: ходила святити вербу, а "добрі люди" доповіли кому треба. У понеділок після Великодня педагоги перевіряли руки у дітей: якщо помічали сліди від крашанок – були проблеми. "Перед святом господаркам було ні хату побілити, ні холодець зварити через радгоспні суботники, особливо якщо Великдень збігався з травневими святами, – згадує вона. – Якось директор молокозаводу в Святу неділю змусив робочих чистити площу під першотравневу демонстрацію, хоч люди і просили перенести прибирання. Дружина його незабаром народила дитину-каліку, і всі говорили – Бог покарав". А киянин Микола Лосенко розповідає, що забравши церкву в його рідному селі під клуб, використовувати її не змогли: крутять кіно – звук такий, що нічого не розібрати; включать музику – одні завивання. "Це тепер ясно, що в стінах храму були резонатори, саман, щоб від хорового співу відлуння йшло. А тоді подейкували, що це церква мстить", – пояснює він.

НАПОГОТОВІ 

Громадськість не давала віруючому люду спокою. Навіть жовтенят інструктували перевиховувати несвідомих родичів, інакше – догани і зіпсовані характеристики. Щоб вчасно "присікти і викорінити", райкоми з парткомами відрядили на всеношну у компанію до бабусь свої рейди. Заслони з педагогів, оточення комсомольців, загони чергових дружинників всю ніч позіхали під церквами, виловлюючи в натовпах вихованців і колег. "Наприкінці 70-80-х молоді увійти до церкви на Великдень було не можна – міліція оточувала, – згадує настоятель Свято-Успенської церкви села Семенівка (Київська область) отець Іоанн. – Щоб вчителі не взяли "на список", їздили на службу в чужі села, де нас ніхто не знав. А став старшим – викликали "на килим" і ставили на вид". Шкільний приятель отця Іоанна якось сходив святити паски, а в понеділок на лінійці його як слід пропісочили. "Викликали хлопця, запитують: мовляв, віруєш, відзначав Великдень? – "Вірую, все правильно". Зірвали з нього натільний хрест, а він педагогам: "Хрест, може, й зірвете, а з душі ж не вирвете!" – "Невже навіть заперечуєш, що людина походить від мавпи?" – Не відстають від нього. "Та хто як: ви, може, від мавпи, – відповідає, – а мене Бог створив", – сміється священик.

Щоб принизити роль церкви в житті радянських товаришів,  

в храмах влаштовували концерти і танці.

ПІД МУЗИКУ

Щоб утримати народ вдома у святу ніч, влада робила йому нечуваний подарунок – давали телеконцерти "Мелодії і ритми зарубіжної естради" та інші рідкості. "Чув від старших: раніше у церкві ставили на ніч оркестр, грали сороміцькі спектаклі, виставляючи дияконів і батюшок п'яницями і скнарами", – розповідає уродженець Вінниччини Микола Лосенко. А в рідному селі сина священика Анатолія Полегенька на Черкащині жодна всеношна не обходилась без музичного фону. У центрі села храм сусідив із клубом, і як тільки парафіяни виходили з хресним ходом, на танцях голосніше гриміла весела музика; заходили назад – звук приглушався. "Доходило до того, що перед Великоднем і з тиждень опісля батьки яєць в будинку не тримали взагалі – ані свіжого, ані варених, ні білих, ні червоних, – говорить Полегенько. – До війни батько був змушений йти подалі в поле і на самоті виконував великодні пісні".

З ПЕРЕВДЯГАННЯМ

"В одному гірському селі церква вважалася закритою, але на великодню службу люди туди пробиралися. Була на всю громаду пара "стукачів", їм таємницю не довіряли, а решта знали, що в храмі є задні двері: через неї і заходили", – розповідає настоятель храму Серця Ісуса і Серця Марії УГКЦ, радник єпископа Івано-Франківської області отець Вітольд Левицький. – Освячували паски в районі за графіком: єпископ був один на всіх. І ось хтось доніс про богослужіння в міліцію. Дістався до села єпископ, за словами отця Вітольда, благополучно, бо йшов у цивільному одязі, а там вже народу багато зібралося: зробили велике коло, надійних односельчан впускали, а зрадників віднадили. "Єпископ убрався, прочитав молитву, благословив паству і паски, а за цей час навколо вже вишикувався заслін з міліціонерів, які отримали наказ на арешт, – розповідає настоятель храму. – Довелося єпископа переодягнути в жіноче; народ групками став розходитися, так в натовпі і проскочив. Пощастило, що з дільничним розминулися – той одразу визнав би чужака".

ДЛЯ ГАЛОЧКИ

Ближче до перебудови боротьба режиму з релігією ставала профанацією. Адекватні "контролери" нікого не карали, але грали роль до кінця. "Вчителі вели бесіди про "попівський морок" чисто для проформи, за крашанки могли хіба по-батьківськи пожурити, – говорить Лосенко. – Вони і голова разом із сільрадою і паски пекли, і дітей хрестили, просто не афішували це".

Отець Вітольд теж починав учителем. У першому ж шкільне Різдво надійшла директива патрулювати село в пошуках колядників. "Розбилися ми по компаніях, ходимо по вулицях. Поки ніхто не бачить – шаснули до одного колеги додому, "поколядувати", потім швидким перебіганням до іншого. І так весь день, та так, щоб не попастися на очі колядникам учням: треба було робити строгий вид, а то виставлять з поганою характеристикою", – ділиться Левицький.

Колишньому комсомольцю Андрію Ващуку особисто довелося в 80-х ходити в черговому патрулі в ніч на Великдень. "Нікого ми не ловили: комуністичне лицемірство давно всіх дістало. Просто відстоювали службу і вранці христосались, як усі, – зізнається він. – А чергові педагоги могли так "розговітися" під церквою, що ледве ноги волочили".

Тетяна Негода

 

13 квітня 2015р.