Лише питання часу, коли постріли прозвучать у Верховній Раді, Адміністрації Президента і Кабміні

Сьогодні в Мукачеві відбулися відомі події. "Правий сектор" стріляв по міліції. Міліція стріляла по "Правому сектору". Троє вбитих, кілька поранених. Вся Україна на вухах. "Правий сектор" збирається біля АП. Порошенко наказав роззброїти бійців ПС. Ярош стверджує, що міліція стріляла першою. Що все це означає?

Насправді те, що відбувається не вкладається в рамки конфлікту «хороші проти поганих». Як би хто особисто не оцінював ту чи іншу сторону. Все набагато ширше і сумніше. Зараз ми бачимо аналог Врадіївки літа 2013-го в нових, змінених умовах. Те, що відбувається - це останній маркер того, що система нинішньої української влади може тепер впасти в будь-який момент. Таким же маркером була Врадіївка два роки тому. Тобто щось подібне неминуче повинно було статися. А конкретний привід не має значення.

Тепер, як і після відомих подій два роки тому в Миколаївській області, неминучий силовий шлях ліквідації нинішньої влади. З якого приводу, в який термін і в якій саме формі, передбачити неможливо. Але загальний напрямок процесів остаточно зрозуміло.

Українська псевдоеліта, яка нічому не навчилася після Майдану, привела систему в остаточний занепад. Який, на цей момент, характеризується наступними ознаками:

1. Держава втратила монополію на насильство. Неабиякою мірою цьому сприяла позиція влади - «ні миру, ні війни» з РФ. У підсумку ми з одного боку маємо мобілізацію протестної частини українського суспільства. В т.ч. і збройну мобілізацію. При тому, що дана частина суспільства вкрай неоднорідна за своєю якістю.

З іншого боку, на обличчя неспроможність і, головне, небажання «старих» силових структур боротися за збереження нинішньої правлячої псевдоеліти при владі. В т.ч. і тому, що значна частина «силовиків» не впевнена в перспективах власного збагачення в майбутньому. А «нові» силові структури не створені. Тому цілі і завдання «нових силовиків» входять у конфронтацію з інтересами правлячої псевдоеліти.

2. Держава втратила право на арбітраж. Тотальна корумпованість всіх судів, прокуратур, МВС призвела до того, що звичайний громадянин починає шукати правди і захисту або у «робін гудів», або сподіваючись на власні сили. Рано чи пізно це неминуче призводить до силового протистояння. Спочатку до локального, потім до загального.

Крім цього, нинішня українська влада не може «розвести по кутках рингу» основних бенефіціарів нинішньої конфігурації державної системи - фінансово-промислові групи. Необхідно відзначити, що нинішній Президент не міг бути обраний без узгодженого «призначення» його на посаду українськими ФПГ. Природно, що таке «призначення» передбачало поділ сфер впливу, бюджетних потоків, пріоритетних дотаційних потоків і всього іншого, заради чого вже 24 роки існує Друга Українська республіка. Але постійне скорочення ресурсів у країні, яке вже набуло незворотнього характеру в рамках нинішньої системи, руйнуватиме всі компроміси і домовленості. Грубо кажучи, ділити і переділити залишається все менше і менше. А апетити не меншають. Відповідно, кимось треба «жертвувати».

3. Держава не в змозі здійснювати управління. Ні на законодавчому рівні, ні на рівні виконання рішень. Процес скорочення ресурсів вимагає реформування системи держави. Реальне реформування держави вступає в протиріччя з особистими інтересами бенефіціарів - українських ФПГ і вищих чиновників. Законодавча влада в країні в переважній більшості - це лобійовані бенефіціарами партії. Відповідно, діяти проти власних годувальників вони не будуть. Прихід до влади в Україні реально реформаторських політичних суб'єктів демократичним шляхом неможливий. Оскільки на це потрібні гроші, які в необхідній для такого процесу кількості є тільки у нинішніх бенефіціарів. Ну не будуть же вони самі себе ховати. Чиновники середньої та нижньої ланки перестають працювати.

По-перше, вони також не впевнені в тому, що всидять на місцях найближчим часом.

По друге - зубожіння бізнесу призводить до того, що основний дохід чиновника (хабар і відкат) став значно меншим. А «на зарплату» він працювати не буде. У кращому випадку це закінчується італійським страйком.

Плюс опір сепаратистськи налаштованих чиновників і законодавців.

4. Міжнародна легітимність нинішньої української влади. Це, мабуть, останнє, що залишилося у нинішньої української правлячої псевдоеліти. При цьому на Заході від української влади вже реально втомилися і розчарувалися. Якщо хтось думає, що Захід України «допомагає», то він глибоко помиляється. Ніхто не підтримує злодіїв і бандитів. Захід у війні Росії проти України відстоює свої інтереси. Які полягають у приведення поведінки російської влади у відповідність з міжнародними нормами. Те, що це на даний момент збігається з інтересами України, не є заслугою української влади. Скажімо так - пощастило. До того ж Захід не готовий визнавати зміну влади в країні не політичним шляхом (тому, до речі, всіх путчистів, бунтівників і революціонерів чекають величезні проблеми в разі їх «успіху» на міжнародному рівні). За великим рахунком, Захід з набагато більшим задоволенням мав би справу з новою українською владою-реформаторами. Але при цьому той же Захід хоче, щоб колишня влада змінилася на нову в результаті «демократичних процедур». А це неможливо в принципі.

А тепер «повернемося» у Мукачево. Незалежно від від того, як конкретно закінчиться «Закарпатський конфлікт», системні проблеми нікуди не зникнуть, а тільки будуть наростати. Загальним «повстанням» і зміною влади дана ситуація, на мою думку, не продовжиться. ПС не володіє масовою підтримкою серед населення в цілому, а населення, все ж, ще не остаточно готове рвати владу на британський прапор під керівництвом «кого завгодно».

Але це всього лише справа часу. Тепер - вельми недовгого. Швидше за все, до великого соціального вибуху залишилося менше року. І він може відбутися в будь-який момент і з будь-якого приводу. Сама ситуація в Мукачевому є наслідком розпаду нинішньої системи. Ми маємо конфлікт, при якому одна сторона (нардеп, МВС і т.д.) є злочинцями, і друга сторона (ПС), яка ламає локально систему незаконним методом. І тут неважливо що насправді відбувається - «боротьба за справедливість» чи переділ сфери впливу. Важливо те, що через перераховані вище причин законними способами систему не зламати.

Тому неминучий соціальний вибух буде відбуватися абсолютно «недемократичним» і «незаконним» (в поняттях нинішньої системи) шляхом.

При цьому ситуація 2015 відрізняється від ситуації 2013 в гірший для влади бік:

1. На відміну від Майдану, зараз є зачатки політичних суб'єктів, які контрсистемні влади. Я не кажу, що вони реально реформаторські. Поки що реальних виразних пропозицій реформ я не бачив ні від кого. Але дані політичні структури складаються багатов в чому з інших людей. Хоча і «ростуть» від тих же коренів, що і «старі суб'єкти» - від українських ФПГ. Але мають велику свободу у прийнятті рішень. Найчастіше рішення не розумні (м'яко кажучи). Але в ситуації неминучого соціального вибуху ролі сюзерен-васал цілком можуть змінитися. Історія знає тому чимало прикладів.

Чому це важливо? Тому що будь-який конфлікт повинен закінчуватися політичним рішенням. Інакше - це повний розвал країни. Майдан закінчився приходом до влади тієї ж української псевдоеліти, що і була раніше, тому що крім «старих» політичних суб'єктів нікого для політичного вирішення конфлікту більше не було. Тепер є. Так, нечисленні і далеко не всім «подобаються», але є. І продовжують утворюватися. Але тут важлива їх присутність в головному законодавчому органі країни і, частково, на високих посадах.

2. Силові державні структури мають набагато меншу лояльність до нинішньої влади, ніж до влади Сім'ї Януковича. Тобто «Вмирати» за них не будуть. Замість того, щоб першим ділом зайнятися чисткою і реформами МВС, СБУ, прокуратури, судів, вищого складу ЗСУ, Президент, Прем'єр і парламентська коаліція більше року ділила ресурси, які зменшуються. Тепер момент упущений. Більше немає ні ресурсів для забезпечення «вірності» силовиків, ні соціальної підтримки для створення нових каральних структур на «добровільно-патріотичної» основі. І київська нова поліція - це не приклад. Це - правоохоронці, а не карателі. Якщо їх кинуть на «придушення», то це закінчиться для них плачевно. Та й далеко не факт, що нова поліція буде виконувати такі накази

3. Зброї на руках стало значно більше. А Майдан і війна в Донбасі призвели до подолання психологічного порогу. При якому спочатку говорили, а потім думали - стріляти чи ні. Зараз будуть відразу стріляти.

4. Існують структуровані збройні формування, які контрсистемні нинішньої влади. Мало того. Армія (ВСУ) або залишиться нейтральною, або частково підтримає зміну влади. Відсутність реальних реформ в армії, постійні зради й ідіотизм вищого армійського командування змусили солдатів, молодший і середній командний склад тихо (поки, «тихо») ненавидіти існуючу владу.

5. В цілому ресурсів у країні набагато менше, ніж два роки тому. Тобто «задобрити» подачками населення вже не вийде. Грошей немає. Популізм, штука для влади, звичайно звична, але він перестає працювати, коли людині нічого їсти. Тобто озлоблення тих, хто вийде на протест, буде набагато більшим, а готовність на самопожертву набагато вищою, ніж на Майдані.

6. На відміну від Януковича, який був легітимний як для країн Заходу, так і РФ - нинішнє українське керівництво в очах Росії має дуже умовну легітимність. Що, під час збройного повстання, обов'язково призведе до додаткових зусиль з ліквідації нинішньої української влади з боку Кремля.

І це далеко не всі відмінності. У підсумку зі стану «верхи не хочуть, низи не можуть» ми перейшли у стан «верхи не можуть, низи не хочуть». Якщо в будівлі ВРУ, АП, КМУ і т.д. ще не звучать постріли розстрільних команд, то тепер це всього лише справа часу.

 

12 липня 2015р.