Чим аукнеться протистояння у Мукачеві: сьогодні — Правий сектор, а завтра?

Інцидент у Мукачеві витяг на світ божий цілий ворох місцевий проблем. За кілька днів тихий закапелок України перетворився в очах суспільства на анклав злочинності. Кримінальні промисли, потужні квазіфеодальні клани, бандитські розборки – деякі ЗМІ вже охрестили Закарпаття підгірським Донбасом. Найбільше ж вражає недієздатність силових структур. Здається, варто добряче дмухнути – і наша держава розвалиться, як картковий будиночок.

Почнемо з клінічної картини. По-перше, стати контрабандистом спокушає сама географія Закарпаття. Однак криміналізація регіону неможлива без потурання силових відомств або їхньої неспроможності навести лад. У цьому сенсі не так важливо, чого саме хотів закарпатськи загін «Правого сектору» - подолати контрабанду чи вирвати у місцевих мафіозі шматок щастя.

По-друге, неспроможність силовиків видає й те, що група серйозно озброєних людей діяла і спокійно пересувалася Закарпаттям. Одна справа – нишком поставити розтяжку біля міліцейської дільниці, а інша – кататися по місту на джипі з кулеметом на даху. Дивно, як в Ужгороді ще не проголосили «народної республіки».

По-третє, показово, що для приборкання групи з десяти озброєних осіб під Мукачеве довелось відправляти підрозділи Нацгвардії, спецназ СБУ та високе начальство з Києва. Скидається на те, що у всьому Закарпатті немає достатньо силовиків, або їхня лояльність викликає сумнів у київського керівництва. Страшно подумати, що може натворити загін з 20-30 бойовиків.

По-четверте, саме існування квазіфеодальних кланів – також невтішний діагноз. Якщо влада в регіоні перетікає від офіційних структур до структур неофіційних (мафії, бандформувань, впливових родин etc), це значить, що державної влади там нема. Таке можливе лише за умов повного паралічу силових структур, які змінили лояльність або просто стоять осторонь і сумно зітхають.

Щодо «Правого сектора» варто зробити ремарку. Виникнення «Правого сектора» на Майдані – це відповідь суспільства на дисфункційну поведінку силовиків – так само, як бунт у Врадіївці та подібні інциденти. Військовою організацією «Правий сектор» став також через силовиків. Точніше, через те, що навесні 2014-го слабкість українських силовиків довелося компенсувати залученням добровольчих загонів.

Так чи інакше, йдеться не лише про «Правий сектор» і Закарпаття. Сьогодні держава зіткнулася з «Правим сектором», але завтра на його місці може бути звичайне злочинне угруповання. І те, що скандал стався в Мукачевому, не дивно. Несподіванка – це коли дзявкає кіт. А коли на тілі прокаженого з‘являються страшні виразки – це сумна невідворотність.

Що робити в цій ситуації українській владі? Варіантів насправді не так уже й багато. Найбільш проста стратегія – зберігати статус-кво, вдаючись до суто косметичних заходів у найбільш скандальних випадках. Не порушуючи регіональних злочинних схем і констеляцій інтересів, можна зберегти лояльність  місцевих князьків. Визнавши обмеженість свого впливу в регіонах, уряд зможе виграти час і передати проблему наступникам.

Але в перспективі це скінчиться втратою контролю над країною. Невтручання Києва у життя Донбасу призвело до того, що регіонали перетворили дві області на своє удільне князівство (і плацдарм для реваншу). В критичний момент Київ не зміг розраховувати на лояльність тамтешніх органів влади і правоохоронців. Тому зволікання може призвести до децентралізації – тільки вже не за проектом уряду, а відповідно до апетитів місцевих князьків, баронів і кланових вождів.

Інший варіант – латати дірки, реагуючи у кожному випадку жорстко, з використанням усіх наявних ресурсів. Схоже, що саме таку стратегію щодо Закарпаття обрав уряд. Яценюк доручив звільнити всіх співробітників закарпатської митниці, Аваков призначив нового очільника обласного УМВС, а Порошенко перекинув на Закарпаття Генадія Москаля. Втім, робити остаточні висновки зарано. Як ми бачили на прикладі розстрілу Майдану, гучні обіцянки покарати злочинців можуть залишатися просто обіцянками.

Ситуативне реагування – не найбільш ефективна лінія поведінки. Рівненщина з її бурштиновим піратством, Прикарпаття з його незаконною вирубкою лісів, обжиті контрабандистами прифронтові райони – наступний скандал може статися де завгодно. Не кажучи про те, що боротися із злочинністю треба не лише тоді, коли з‘являється скандальний привід. Непідконтрольні уряду угруповання – хоч би як вони себе називали – слід роззброювати, не чекаючи, поки вони влаштують стрілянину. Те саме стосується контрабандистів, мафіозі, перевертнів у погонах і всіх інших, хто намагається взяти владу в свої руки.

Якщо підходити до вирішення проблеми всерйоз, то відновлення державної влади в країні потрібно починати з системної реформи силових структур. Замало замінити патрульних на стильних полісменів. Не достатньо і просто міняти начальство в регіонах – силові струкури потребують повного кадрового оновлення і перепідготовки, відповідно до актуальних завдань. Ким замінити «досвічені кадри»? Та хоч би ветеранами АТО. Якщо вдалося так-сяк відновити боєздатність армії, то й з міліцією можна попрацювати.

Допоки у розпорядженні держави не буде ефективних силових структур, будь-які реформи приречені буксувати, а країна – розпадатися. Якщо уряд позбавлений надійних інструментів примусу, його владу може оскаржити хоч бандит з автоматом, хоч самопроголошений барон, який перекупив місцеву міліцію і уклав династичний союз з прокурором. Поки Україна перебувала у відносно комфортних геополітичних умовах, загнивання могло затягнутися на десятки років. Але тепер безвладдя може обернутся крахом держави. Залишається сподіватися, що у Києві це розуміють, пише Григорій Швець, "Захід".

 

16 липня 2015р.