На сцені вона почувається так, як ґаздиня на кухні або слюсар за верстатом (ФОТО)

Берегівчани добре знають та щиро шанують цю талановиту акторку місцевого українського народного самодіяльного театру ім. Ярослави Бандурович. Тож залюбки вітаються з нею як знайомі, так і малознайомі, а також ті, хто міг бачити її тільки на концертах. Точніше – на театральній сцені. Та ще й у різних ролях – починаючи від п’єс “Наталка-Полтавка” І. Котляревського, “Назар Стодоля” Т. Шевченка, “Безталанна” Карпенка-Карого і аж до гумористичної вистави за авторства сина з невісткою Олександра та Ольги “Одного разу в “Берегсазі”. Хоча найостанніша, найвідповідальніша і найщемливіша поїздка – у сусіднє Мукачево. У тамтешньому госпіталі виступали перед воїнами-атошниками. Як завжди, у центрі уваги виявилася Н. П. Матей: її артистизм, коронні номери виконання гуморесок-байок не залишили байдужим нікого.

А ще пані Надію знають і поважають як гарну, старанну матір (вона виховала двох синів Олександра та Віктора), дбайливу, привітну бабусю (старша онучка Олеся вчиться у Київській консерваторії ім. Чайковського, а онук Алікс – в Одесі на прокурора), добросовісну й відповідальну свекруху, розважливу та надійну невістку (чоловік Олександр, який раптово пішов із життя, був берегівчанином). За веселу, жартівливу, життєрадісну вдачу цю жінку теж неабияк цінують. Вона напрочуд контактна й разом із тим інтелігентна. Ніхто ані разу не бачив її насупленою. Одним словом, під час бесіди за кавою чи просто на вулиці з нею не занудьгуєш. Як жінка, вона бездоганно естетична, симпатична, має поетичну душу. Ці риси характеру допомагають їй упевнено триматися не тільки на поверхні життєвого моря, але й на сценічних підмостках. Колеги, близькі та родичі кажуть, що більшої оптимістки ще треба пошукати. Сама вона наголошує, що з будь-якої проблеми можна вийти гідно завдяки життєлюбству. А що стосується її особисто, то сцена, театр, гумор частенько ставали їй у добрій пригоді в різних ситуаціях.

– І скільки ж то років ви уже на сцені? – запитую співрозмовницю.

Вона каже, що відколи тільки пам‘ятає себе на білому світі… Тобто десь із другого чи третього класу Калинської, що на Тячівщині, восьмирічки. Мала гарний голос, батько був священиком і теж чудово співав. Вона ніколи й нікого не соромилася, заспівати могла вдома, у класі, на шкільній сцені чи просто на лавиці з дітьми. Ті завжди аплодували їй від душі. І розповіла, як у 1953 р. учні готувалися до концерту з нагоди чергового поступу-перемоги "товариша Сталіна". Вона теж мала якусь невеличку пісеньку заспівати. Але у переддень свята на репетицію прийшов схвильований директор навчального закладу із районним гостем-чиновником й ледь не панічно сказав, що концерт відміняється – Сталін помер. Старші, тобто дідусі й бабусі, згадує Надія Петрівна, були засмучені. Жили ж бо під зорею великого кормчого із визвольної осені 1944 р. А вона шкодувала, що всі проби пішли намарно. У такому юному віці не розуміла до пуття, хто такий “батько всіх народів”. І тільки згодом почала усвідомлювати, якого тирана не стало того березневого дня.

– Ви уявляєте своє життя без сцени, без п‘єс, без співу, без ролей?

– Не уявляю, – без роздумів відказує співбесідниця. – Артисткою треба бути з самого народження. На самодіяльній сцені я провела понад 60 років і не розчарувалася, що обрала саме цей шлях. Мої десятки ролей, сценічних образів, творчі здобутки, грамоти, нагороди, відзнаки – це невпинна та безперестанна робота. Завше грала, виступала, співала так, ніби в залі не звичайний глядач, а слухає тебе якийсь великий статусний артист. Отримувала найбільше задоволення, коли лунали щирі, сердечні аплодисменти. На сцені чітко вловлюєш: оплески відверті  чи фальшиві. Десь навіть прочитала, що поведінка аудиторії – це термометр, за яким можна виміряти температуру успіху.

– Пригадую, ви якось розповідали, як познайомилися з незабутньою Я. І. Бандурович, яка була не тільки режисером, але духовною натхненницею самодіяльних митців. А потім заодно із нею на сцені співпрацювали майже 20 років. Що за жінка це була? Як ви познайомилися?

– Ця творча, легендарна та унікальна людина в нашому місті вважалася символом любові до України, жила нею щомиті, а коли хочете, то навіть боролася за її незалежність у 40-х роках на теренах Львівщини. Прикро, що про покійну пані Ярославу написано дуже мало, бо ж ця героїчна патріотка заслуговує більшої уваги. А на сцену я прийшла і насправді завдяки їй: вона завжди переймалася пошуком талантів. Навідувалася в колективи й цікавилася, чи хоче молодь іти в актори. Наголошувала – трупа не професійна, а самодіяльна. До найменших подробиць тямлю день, коли вона зазирнула на репетицію вчительського хору, де співала і я. А наприкінці підійшла до мене й сказала: “Ви, Надійко, маєте чудові артистичні здібності, красиві, статурні. маєте гнучкий стан, чудодійний голос. Чому має пропадати ваш зрілий талант? Приходьте в наш театр, ми вам гарну роль підшукаємо. Не пошкодуєте…” Ось так я наприкінці 70-х років почала займатися в самодіяльному театрі...

До речі, протягом свого акторського життя Надія Петрівна зіграла на сцені понад 70 ролей. Якщо раніше бралася за класичні, де вимагалися серйозність, харизматичність тощо, то нині вона готова перевтілитися у сваху, прохачку, крамарку, самогонницю, алкоголічку, звідницю й навіть …спокусницю. Доводиться бути  емоційною, ущипливою, брати глядача темпераментом, запальністю, оригінальністю, досвідом, нерідко навіть язикатістю й хитрістю. Зрештою, кожен вихід на сцену – це черговий образ акторки. Це новий сценічний одяг, тож і в цьому аспекті треба мати смак. У що нарядитися, як пройтися сценою, який тон обрати – тут якнайкраще згодиться невістчина порада. До неї, зрештою, прислухається…

А коли поцікавився, чи багато разів доводиться повторювати текст, аби не забути, почув, що двічі-тричі прочитає і вже надовго пам‘ятає.

– Як відомо, багато артистів користуються підказками. А чи треба суфлера пані Надії? – запитую.

– Ні, не треба, цього частенько вимагають новачки, – відповідає. – Я ніколи не забуваюся, а якщо заминка й виникне, то досвідчений митець свою думку висловить ще навіть краще, аніж автор. Кілька разів спілкувалася з корифеєм закарпатської літератури, краєзнавцем Юрієм Чорі, який радив, як триматися перед глядачем...

Не можна не згадати талант Надії Петрівни як визнаного читця гуморесок, байок, сміховинок, пародій та інших комедійно-сатиричних творів тощо. Спершу на сцені читала твори незабутнього Павла Глазового. Але потім зрозуміла, що не тільки чужими доробками може розвеселити публіку, але й своїми власними. Раз прочитала – сміялися та плескали, з другої спроби теж її не освистали, ще й похвалили. А потім і взагалі  свій, до того ж на доморощених, як кажуть, прикладах (висміювання контрабанди) її творчості неабияких бонусів додав. Тож нині артистку Н. П. Матей спокійно можна назвати акторкою-жартівницею. Між іншим, жоден культурницький захід чи врочиста подія не обходяться без її участі. Буває, що невістка – конферансьє, свекруха – декламатор власних творів (“На весіллі”, “Добрий намір”, “У всьому винен кролик” тощо), а син – організатор фесту.

До речі, вся родина Надії Петрівни – це переплетіння унікальних творчих доль: артистичних, співочих, режисерських тощо. Шановні читачі, розміркуймо: власне, сама 70-літня ювілярка пані Надія виросла в сім‘ї, звідки в широкий мистецький світ пішли її брати Олександр і Петро Сокачі. Останній став заслуженим працівником культури, музикантом, керівником державного Закарпатського народного хору, викладачем диригування та диригентської практики в коледжі культури й мистецтв і в Ужгородському філіалі Київського національного університету. А троє його синів (племінники пані Надії) – теж музиканти. Скрипаль Станіслав – директор камерного хору “Кантус”, Еміл – народний артист України, Петро – віолончеліст міжнародного класу, живе й працює в Норвегії. Натомість син берегівчанки Олександр і невістка Ольга – багаторічні сподвижники культурницької ниви нашого міста й району, визнані режисери нашого самодіяльного театру ім. Я. І. Бандурович. Це творче подружжя є авторами сучасних п‘єс, які вже встигли полюбити глядачі не тільки нашої області. А про чарівну юну співачку Олесю наша газета вже писала не один раз: і коли ще в школі вчилася, і як про студентку Київської консерваторії.

Віриться, що значимих подій у житті Матеїв буде немало. Тож про цих людей, що віддають свій талант і снагу культурі, сцені в тому числі, писатимемо й надалі.

Михайло СИНЬООКИЙ

 

22 грудня 2015р.