Єлизавета Неглядюк після прем'єри в Ужгороді: «Театр має вражати глядача»

Головну жіночу роль у прем’єрі зіграла молода акторка, випускниця Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого Єлизавета Неглядюк.

Це третя велика роль вихованки Богдана Бенюка в ужгородському театрі. Першою була роль Варки в постановці «Про що плачуть верби» Василя Шершуна. А маленькі глядачі запам’ятали акторку в ролі Мишильди у казці «Лускунчик» (режисер Олександр Саркісьянц).

Після прем’єри "Орфея та Еврідіки" uzhgorod.net.ua поставив акторці кілька запитань.

- Що ви закладали в образ Еврідіки? Якою хотіли показати свою героїню?

- Ставила перед собою завдання грати не напівбогиню, а нещасливу жінку, яку вже не кохає чоловік. Жінку, що шукає способи врятувати свою родину, зв'язок із чоловіком. Дуже хочеться, аби я була впізнавана, щоби жінки в залі знаходили щось своє в образі, ставили собі запитання.

У цій виставі нема стовідсотково позитивного чи негативного героя. Мені дуже імпонує, що Олександр Саркісьянц зробив виставу просто про людей – про чоловіка та жінку. Я буду рада, якщо ця вистава буде вражати, бо це і є покликання театру. 

Я дуже боялася цієї ролі, очевидно, Еврідіка старша за мене, тому намагалася закладати все, що маю з життєвого досвіду, аби бути переконливою. Прем’єра – це лише етап, а не кінцевий результат. Дай Боже, щоби вистава набувала нових граней. Сьогодні було емоційне збурення, я думала про все – про танці, мову, ногу, яка болить. Із часом це все відійде і залишиться історія чоловіка і жінки, яку я дуже хочу грати.

- Що найбільше сподобалось у виставі?

- Робота з режисером. Для мене як актриси робота з режисером – одне з найголовніших завдань. Дуже важливо в акторській долі  знайти свого режисера. Я щаслива, що в театрі, де я працюю, є Олександр Олександрович Саркісьянц, тому що він дуже делікатно підходить до роботи, дуже толерантно ставиться до акторів як до колег і ненав’язливо веде свою лінію.

Належу до тих акторів, які не видають зразу на-гора  результат. Я дуже обережно йду по ролі, намагаюся її намацати, пробувати, і Олександр Олександрович ніколи не вимагає одразу результату. Він так само пробує, шукає, ми співпрацюємо.

Дуже тепло згадую репетиції. Я випала через пошкодження ноги на два тижні з репетицій і дуже йому вдячна, що він все-таки не втратив віру в мене і довірив грати на прем’єрі. Для мене це було дуже важливо.

- Ви грали із хворою ногою...

- Виходиш на сцену і зникає все – температура, ноги, руки…

- Як гралося сьогодні?

- Коли готуєш комедію, то знаєш, де будуть сміятися. А коли виходиш грати, то глядачі ніколи там не сміються, де очікуєш. А регочуть зовсім в іншому місці. І ти ніби паузу вже робиш для них, а вони не реагують. У нас сьогодні була драма. Що найголовніше у виставі? Це не оплески, це тиша під час вистави. Ми починали трохи з гулу, десь в середині я вже чула абсолютну  тишу. Відчула, що глядач за мною йде, а коли глядач за мною йде, то мені хочеться вести його. Дуже приємно бачити в нашому театрі повну залу. Дай Боже, щоб так було завжди!

- А хто кого має вести – актор глядачів чи навпаки?

- Вважаю, що ми маємо за собою вести глядача. Треба виховувати глядача, задавати йому трошки вищий рівень, ніж він має. Дуже люблю ходити в тир і пам’ятаю, як вчив мене батько: щоб потрапити в ціль, треба трохи вище наводити мушку. Так само в театрі. Якщо слідувати лише за глядачем, то театр буде тільки розважальною установою. А культура -- це значно глибше явище. Тому в репертуарі мають бути різні вистави -- і для серця, і для розуму. 

Іванка Когутич для uzhgorod.net.ua