Народні ремесла як спосіб життя працьовитої синевирської родини

Народні ремесла як спосіб життя працьовитої синевирської родини
Старі ремесла не вмирають. Цей факт засвідчує працелюбна синевирська родина Міщанинів. Так і відчувається дух старожитності, якщо завітати до їхнього гостинного помешкання на березі р. Теребля в житловому масиві, який іменується Бартківський Луг.

 

А затишна оселя справді, як світлиця. Інтер’єр оживляють стіни, заквітчані вишитими рушниками, а підлога приваблює суцільно простеленими товстими й м’якими доріжками-килимами. Домоткані речі – диво-прикраси, що просто заворожують зір. Усі вони – справа рук 49-річної господині Марії. Її застали вдома у своїй стихії – біля кужівки, обмотаної пухнастим вовняним прядивом. Рукодільниця каже, що домашнім виробництвом найактивніше займається за великого говіння. Якщо не порається з моторним веретеном, то на посиденьках біля торохтливої куделі або скрипучих кросен. Переконуєшся, що до душі й серця їй предковічні звичаї, коли повна хата виробами. Їх кількість ілюструє не так достаток сім’ї, як любов до мистецтва. Шафи просто забиті сувоями вузьких і довгих тканин. Своєрідне яскраве мереживо доріжок доводить, що Марія Федорівна має свій стиль, урізноманітнюючи ним ткацькі традиції. На запитання, навіщо їм стільки постілок, відповідає:

«Діти дорослішають, треба в посаг щось дати». Відтак хазяйка щиро зізнається, що прикута до рукомесла й тому, що безробітна, – нема в краї де працевлаштуватися, хоч зі свічкою серед білого дня шукай вільне місце в якомусь колективі.

Цю болючу проблему відчуває й її чоловік Микола. Але теж ніколи не сидить, склавши руки. У пригоді йому передусім старовинна професія, яку запозичив у батька й діда. Саморобним верстатом на обійсті час від часу на замовлення коле й теше смерекові тонкі дощечки на драниці. Ретро-покрівлі стають у моді за розвитку туріндустрії на Міжгірщині – прадідівським матеріалом перекривають насамперед колиби, які служать за кафе, бари, ресторани, драницями обшивають для екзотики дашки колодязів, вони пасують парканам... Микола Петрович мовить, що успіх у роботі залежить від якості сировини.

Хто-хто, а його тесть – 85-літній Федір Кут – як кажуть, назубок знається у дереві. У минулі часи, коли ноги добре служили, обійде всі навколишні хащі, щоб вибрати підходящу смереку, ясен, явір для майбутніх виробів, у виготовленні яких зарекомендував себе мастаком. Його товар – бочки різної місткості, куделі, кросна, граблі тощо – йшов нарозхват і на десяте село, бо вважався напрочуд міцним. Це тому, що майстрував не сяк-так, а гарантуючи совістю. Земляк Василь Шиндра підтверджує: велика діжка з маркою праці Кута йому служить уже понад два десятки років. Як і довгий час на сінокосах не ламаються на граблях зубки – вони, наче гумові. Федір Юрійович, між іншим, будував і музей лісу та сплаву на Чорній Ріці.

Втішає, що з роду в рід тут передається промисел. Молоді сини подружжя Міщанинів – Вітя і Вася – теж тягнуться до діла з деревом. Старший, приміром, філігранно робить зі смереки різні скульптури. А 17-річна дочка Марічка зимовими вечорами тулиться до мами, коли вона пряде, тче або вишиває. Яблуко від яблуні не повинно далеко котитися...

За матеріалами Василя ПИЛИПЧИНЦЯ, Новини Закарпаття

 

05 січня 2017р.

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів

Залишити коментар:

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Необхідні поля позначені наступним символом:*