Народні ремесла як спосіб життя працьовитої синевирської родини

А затишна оселя справді, як світлиця. Інтер’єр оживляють стіни, заквітчані вишитими рушниками, а підлога приваблює суцільно простеленими товстими й м’якими доріжками-килимами. Домоткані речі – диво-прикраси, що просто заворожують зір. Усі вони – справа рук 49-річної господині Марії. Її застали вдома у своїй стихії – біля кужівки, обмотаної пухнастим вовняним прядивом. Рукодільниця каже, що домашнім виробництвом найактивніше займається за великого говіння. Якщо не порається з моторним веретеном, то на посиденьках біля торохтливої куделі або скрипучих кросен. Переконуєшся, що до душі й серця їй предковічні звичаї, коли повна хата виробами. Їх кількість ілюструє не так достаток сім’ї, як любов до мистецтва. Шафи просто забиті сувоями вузьких і довгих тканин. Своєрідне яскраве мереживо доріжок доводить, що Марія Федорівна має свій стиль, урізноманітнюючи ним ткацькі традиції. На запитання, навіщо їм стільки постілок, відповідає:

«Діти дорослішають, треба в посаг щось дати». Відтак хазяйка щиро зізнається, що прикута до рукомесла й тому, що безробітна, – нема в краї де працевлаштуватися, хоч зі свічкою серед білого дня шукай вільне місце в якомусь колективі.

Цю болючу проблему відчуває й її чоловік Микола. Але теж ніколи не сидить, склавши руки. У пригоді йому передусім старовинна професія, яку запозичив у батька й діда. Саморобним верстатом на обійсті час від часу на замовлення коле й теше смерекові тонкі дощечки на драниці. Ретро-покрівлі стають у моді за розвитку туріндустрії на Міжгірщині – прадідівським матеріалом перекривають насамперед колиби, які служать за кафе, бари, ресторани, драницями обшивають для екзотики дашки колодязів, вони пасують парканам... Микола Петрович мовить, що успіх у роботі залежить від якості сировини.

Хто-хто, а його тесть – 85-літній Федір Кут – як кажуть, назубок знається у дереві. У минулі часи, коли ноги добре служили, обійде всі навколишні хащі, щоб вибрати підходящу смереку, ясен, явір для майбутніх виробів, у виготовленні яких зарекомендував себе мастаком. Його товар – бочки різної місткості, куделі, кросна, граблі тощо – йшов нарозхват і на десяте село, бо вважався напрочуд міцним. Це тому, що майстрував не сяк-так, а гарантуючи совістю. Земляк Василь Шиндра підтверджує: велика діжка з маркою праці Кута йому служить уже понад два десятки років. Як і довгий час на сінокосах не ламаються на граблях зубки – вони, наче гумові. Федір Юрійович, між іншим, будував і музей лісу та сплаву на Чорній Ріці.

Втішає, що з роду в рід тут передається промисел. Молоді сини подружжя Міщанинів – Вітя і Вася – теж тягнуться до діла з деревом. Старший, приміром, філігранно робить зі смереки різні скульптури. А 17-річна дочка Марічка зимовими вечорами тулиться до мами, коли вона пряде, тче або вишиває. Яблуко від яблуні не повинно далеко котитися...

За матеріалами Василя ПИЛИПЧИНЦЯ, Новини Закарпаття

 

05 січня 2017р.