Який стосунок міжнародний скандал з ексгумацією Олександра Олеся має до Ужгорода

Справа в тому, що покійний Володимир Михайлишин, якого поховали в могилі, де спочивали Олександр Олесь із дружиною, народився в Ужгороді.

Отож, ким був Володимир Михайлишин та як так сталося, що вже після своєї смерті великий патріот України опинився в центрі скандалу – у публікаціях Українського погляду та Радіо Свобода.

Ще один видатний українець, який багато допомагав не лише Україні, а саме Закарпаттю, народився в селі Убля на кордоні з нашим краєм, здобув вищу філологічну освіту в Києві, емігрував з Чехословаччини, багато років працював у Німеччині, а зараз живе в Торонто – Йосиф Сірка. Він багато років товаришував із Володимиром Михайлишином і припускає, що в історії з похованням винен конфлікт батьків і дітей. З деякими скороченнями, проте з орфографією автора подаємо його погляд на події, про які йдеться в Українському погляді.

Сумна й, до деякої міри ганебна для України, історія з ексгумацією могили видатного українського письменника, поета й драматурга, посла УНР 1918-19 рр. в Угорщині Олександра Олеся (Кандиба, 1878-1944) зворушила не тільки українську громаду Праги. Вона довела до українського суспільства факт, що в державі бракує уваги до своєї історії, до своїх видатних людей не тільки у Празі, але й у самій Україні. Ото й не дивно, що дуже швидко ЗМІ та владні представники заговорили про перепоховання не тільки Олеся, але й інших письменників, визначних політичних діячів, вчених в „Національному пантеоні”, якого в Україні нема. Правда, розмови про нього вже були не раз.

Поховання Володимира Михайлишина (1929 – 2017), уродженця Ужгорода, на місці ексгумованих Олеся та його дружини Кандиби, показало не тільки на слабку працю Українського посольства в столиці Чеської Республіки, яке мало досить часу зайнятись похованнями видатних українців в ЧР, бо їх тут найбільше з-поміж усіх европейських країн. Воно також звернуло увагу на вічну людську проблему батьків та дітей.

Про те, що тема батьків та дітей не втратила своєї актуальности від появи роману І.Турґенева (1818-1883) “Батьки і діти” (1862) переконуємось щодня. Вже давно так ведеться, що батьки відповідають за дітей, на яких витрачають кошти, щоб виховати, дати освіту, зрештою, щоб їм все залишити, що здобули за своє життя. Але, на жаль, дуже рідко зустрічаємо випадки, коли діти беруть на себе відповідальність, чи обов’язки за батьків, або, скажімо, продовжують справу батьків. Я, особисто, переконався у тому, бо цілковито випадково довідався про смерть мойого довгорічного і близького приятеля Володимира Михайлишина, з яким останні 15 років нас ділив Атлантичний океан. Цю сумну вістку дізнався в інтернеті і то лише тому, що його поховали замість поета Олександра Олеся.

Олесь-Кандиба був похований на Ольшанському цвинтарі в Празі (1944 р.), де за місце платять (як і в багатьох країнах Европи) наперід на 10 років. У 90-х рр. В. Михайлишин перебрав платности (як спонзор) за це місце. Він був людиною скромною і ніколи не хвалився тим, що допомагав дисидентам, біженцям, новим еміґрантам – тому навіть члени родини могли й не знати про його спонзорство.

Життєвий шлях Михайлишина нагадує життя багатьох еміґрантів. Вперше він емігрував із Закарпаття під час Другої світової війни до Праги. Мама була чешкою, яка вивчила українську мову, після смерти чоловіка сама виховувала синів. Володимир тут здобув і освіту.

Після окупації Чехословаччини совєтським військом 1968 р. Михайлишин не міг змиритися з тим, що його країну окупувала російська імперія, через яку вже його батьки змушені були тікати з рідних земель.

Незважаючи на добру працю хеміка, він вирішив покинути країну, де до сказаня мали вже лише окупанти. Володимир був сумлінним і талановитим хеміком, йому належало кілька патентів у фармацевтичній індустрії. 1969 р. В.Михайлишин, за допомоги туристської візи, на своєму „Трабанті”, виїхав до Скандинавії, згодом переїхав до Німеччини, звідти до Швейцарії.

Як успішний працівник в ЧСР він без проблеми отримав працю у відомій фармацевтичній фірмі CIBA-GEIGY, у Базелю. Тут він здобув повагу завдяки кільком важливим патентам на ліки, на які роботодавець вже довго чекав. Незабаром дружина Мушка з малолітнім сином Романом виїхали до Італії (пані Михайлишина співала в українському хорі в Празі, який мав виступити в Римі), а звідти вже перебралися до чоловіка в Базелю.

Поряд з плідною працею Михайлишин стає дуже активним в українській громаді та в німецькій пресі Швейцарії, Німеччини своїми дописами до питань стосовно дисидентів та інших питань з тематикою СССР та України. Він допомагає матеріяльно дисидентам в Україні, їхнім родинам. Бере активну участь в різних українських акціях на підтримку репресованих в СССР українців.

Після проголошення Незалежности України В.Михайлишин часто їздить в Україну, де перебуває по кілька тижнів. Навіть купив помешкання в Києві, щоб міг приїхати коли схоче і бути так довго як хоче.

Після розпаду Чехо-Словаччини, він повертається жити до Праги – міста своєї юности. Тут він відновив чеське громадянство та купив помешкання, в якому й провів пару десяток останніх років свого життя.

Ексгумація визначного українського поета після 72 років поховання не була навіть в думках В.Михайлишина, бо він був не тільки патріотом України, але й великим поцінювачем творчости Олеся. Та так в житті буває, що батьки, які все своє життя жили й трудилися задля своїх дітей, не отримують очікуваної любові, співчуття, чи поваги до своїх діянь.

Син Роман, який виріс, живе й працює у Швейцарії не дуже цікавився ідеями своїх батька та матері. Зрештою, вони жили „самостійним” життям у Празі – досить далеко для старших людей, щоб бачити часто сина і його родину. Можна припустити, що поет О.Олесь не був особливо відомою особою для Романа. Я припускаю, що він і не знав, що батько фінансував поховання поета на цвинтарі в Ольшанах з любові й поваги не тільки до поета, але й до України – батькіщини рідного батька, брата і своєї.

Чому Роман не продовжив оплату за гріб поета, та яким чином дійшло до ексгумації, то це, певно, тільки він міг би пояснити. Я припускаю, що рідкі відвідини батьків та брак спілкування між батьком і сином і стало тим непорозумінням, яке так збентежило не тільки українську громаду Чеської Республіки, але й в самій Україні.

Син Володимира Михайлишина – Роман і є прикладом того, що деякі діти щойно після смерти батьків довідуються про ідеали родичів, які не зуміли передати їх дітям. А Михайлишини жили не тільки в Празі продуктивним життям, але й ніколи не забували, що вони є частиною великої української нації.

Батьки трудились і боролись своїм шляхом і можливостями за свої ідеї, за вільну і Незалежну Україну, за збереження батьківської мови, яку знає і Роман і його син.

Ми щодня переконуємось, що діти, які все успадковують, часто руйнуть навіть здобуте не їхніми руками. Тобто, проблема батьків та дітей залишається невирішеною не тільки в романі Тургенєва, але й у ХХІ столітті!

Коли б між Володимиром Михайлишиним та його сином Романом були близькі взаємини, то син би зрозумів, що для батька були й інші вартости ніж майно, гроші, що він підтвердив своїм спонзорством оплати могили Олеся на Ольшанському цвинтарі, яке „швейцарський” син сприйняв за „купівлю гробу”.

"Радіо Свобода" той же Йосиф Сірка розповів:

Йосип Сірка, професор Зіґенського й Українського вільного університетів, який є оглядачем низки українських діаспорних видань, був у постійному контакті з Володимиром Михайлишином з часу його еміграції. Той, за словами Сірки, часто матеріально підтримував родини українських дисидентів і регулярно дописував до німецької та німецькомовної швейцарської преси, стаючи на їхній захист.

«Особисто від нього я перевозив допомогу синові Стуса і синові Тихого, з якими я в Києві зустрічався. Тож він був дуже помітним у житті української громади у Швейцарії. Він любив допомагати громаді, але ніколи не хвалився тим, що він робить», – згадує про свого товариша Сірка.

Людмила Янчикова, дружина покійного однокурсника Михайлишина Федора Янчика, який упродовж певного часу теж доглядав за могилою Олександра Олеся:.

«Якось було Михайлишин сказав моєму чоловікові, що почувається ліпше фінансово, повернувшись у Прагу зі Швейцарії, і готовий взяти опіку про гріб на себе. Він платив за неї останні десять років. Я не вірю, що він то робив, аби там потім бути. Якби то так було, я б була дуже заскочена. Він просто платив, як раніше мій чоловік, просто як меценат».

Микола Мушинка, словацький фольклорист, українознавець та голова Асоціації українців у Словаччині.

«Якби він взнав, що сталося, він би, мабуть, перевернувся в могилі. Він був свідомим українцем і з пієтетом ставився до Олександра Олеся».

Брат дружини Михайлишина Ярослав Остапчук розповідає, що впродовж 20 років платив за могилу поруч із їхніми померлими родичами і був переконаний, що його швагер захоче, щоб його схоронили саме там.

 «Але два роки тому він попросив більше не платити. Я потім дізнався, що, виявляється, він платив за гріб Олеся. Але, як нам сказали у цвинтарній управі, він платив за це як спонсор. Я переконаний, що він і не думав, а якби й подумав, то не відважився б ховати себе до гробу славного поета», – зазначив Остапчук.

За інформацією посольства України в Чехії, щодо свого поховання Михайлишин не залишав заповіту.

Онук Михайлишина Марко Діан, який живе у Швейцарії, повідомив (він вільно говорить українською – ред.), що його батьки дізналася про те, чиї саме останки були у могилі, звідки їх вийняли, лише за день до похорону. Остаточне рішення ухвалював Роман – син Михайлишина і його спадкоємець. «Як ми тільки тоді довідалися, то ми вже, властиво, нічого змінити не могли. Батько так вирішив», – сказав Діан.

Посольство України в Чехії запевняє, що заручившись підтримкою української громади, через Марка обіцяло сину Михайлишина грошову компенсацію за можливі витрати, пов’язані зі зміною місця поховання, але той так і не вийшов на зв’язок ані з відомством, ані з Радіо Свобода.

Зіновій Гошовський, тимчасовий повірений посольства України у Чехії.

«2 січня я особисто телефонував сім’ї Михайлишина від сьомої вечора і майже до одинадцятої вечора. Роман відмовився говорити. Я говорив із онуком Марком, намагався пояснити, що Олександр Олесь – визначна постать, дуже важлива для українського народу, що їхні дії можуть спричинити міжнародний скандал. Ми разом із представниками української громади обіцяли зібрати кошти, щоб змінити місце поховання».  

Ярослав Остапчук пояснює вчинок племінника відстороненістю від життя української громади: «Роман говорить по-українськи. Навіть його жінка-словачка має до пса говорити по-українськи, бо той по-українськи ліпше розуміє, але так, щоб якось ангажуватися у справи українські, то він до того неохочий», – наголошує Остапчук.

Історія з ексгумацією останків тіла видатного поета «варта, щоб про неї написав Шекспір», вважає голова Об’єднання українок у Чехії Марія Прокоп’юк, яка була присутня під час поховання Володимира Михайлишина. На її думку, доволі прикрим є те, що останки поета та його дружини довелося викопувати, адже у Чехії, каже, доволі поширеним є підхоронення.

Утім, Гошовський стверджує, що ексгумація була вимушеною, оскільки труни, що лежали там від 1940-х років, прогнили. Зараз, за його словами, останки Олександра Олеся та Віри Кандиби перебувають у спеціальному депозитарії. Між тим, надгробок з їхніми іменами та хрест все ще залишається на могилі на празькому цвинтарі, де лежить Володимир Михайлишин.

Усього в Чехії є близько 200 могил видатних українців, значна частина яких – у Празі. Близько трьох десятків з них перебувають у критичному стані – потребують догляду й проплати.

  Надіслати другу