Дослідник закарпатських дерев'яних церков Михайло Сирохман: Треба любити своє середовище більше як долари

Дослідник закарпатських дерев'яних церков Михайло Сирохман: Треба любити своє середовище більше як долари
Найвідоміший дослідник закарпатських дерев'яних церков – ужгородський мистецтвознавець Михайло Сирохман — розказав, як і чому ми втратили так багато дерев’яних церков, що робити, аби цей процес пішов у зворотньому напрямку – та чому на Закарпатті, порівняно з іншими регіонами, вони краще збереглися.

 

ПРО ТРИ ЗЛОЩАСНІ ФАКТОРИ

Розмову починаємо зі своєрідного лікбезу. Михайло Сирохман розповідає, що загалом по країні найбільше дерев’яних церков зареєстровано на Галичині, на Закарпатті їх кількісно менше – є відомості про 110 церков, 60 із них можна вважати старовинними. Зокрема, саме на Закарпатті – в Колодному, що на Тячівщині, є один з найдавніших дерев’яних храмів, присвячений св. Миколаю, його зруб датують 1470-м роком.

Але перевага Закарпаття в тому, що серед цієї сотні з гаком церков таке різноманіття стилів, якого не можемо спостерігати в жодному іншому регіоні країни, - акцентує дослідник. – Виділяють всього п'ять основних архітектурних стилів, і ще декілька локальних. Загалом, маю сказати, що цікавився церквами не тільки на Закарпатті чи в Карпатському регіоні, а й по всій Україні, і в Європі, та навіть в Росії. І маю сказати, – наша країна унікальна в плані дерев’яних церков. Це ідеальні архітектурні споруди. Ні Норвегія, ні Польща, ні Франція, ні Росія – ніде дерево як матеріал настільки гармонійно не розкрито, як у нас.

Наша країна унікальна в плані дерев’яних церков. Це ідеальні архітектурні споруди

- Це визнаний факт? Чи це ви просто з великої любові?

- З любові, звісно, також, але це очевидно. Та якщо вам треба підписи усіх країн-членів ООН під цим постулатом, то їх звісно нема, - віджартовується дослідник. – Наші дерев’яні храми - це наша найцінніша культурна спадщина. Хто їх знає, той мене розуміє. І сперечатися не буде.

- За рахунок чого відбувся цей феномен української дерев’яної церкви?

- Тут було царство дерева — все з дерева, віддавна. Тому апогеєм розкриття цього матеріалу стали храми.

- Був такий період, коли українські церкви активно порівнювали із японськими храмами…

- Це вельми цікава паралель, і вона доречна. Хоча, в принципі, у світі все має свої паралелі. Ярусність українських та японських храмів — це чисто зовнішні збіги, але вони є.

Та є і відмінності – у самих принципах побудови: наскільки простий кут зрубу у нас — настільки складний у японців, навіть часто незрозуміло, для чого вони щось там таке накрутили: це настільки не по-дерев’яному! І ще одне: українські церкви – то правдива архітектура: те, що ти бачиш ззовні, те й усередині. От у Норвегії церкви ззовні строгі, рублені – вікінги! — а всередині несподівано густе різьблення, відкритий зал, колони. Хоча, здавалося б, усередині має бути такий самий стриманий простір, якась схожа аскеза — але ж ні. Це певний дисонанс. В українській церкві цього нема.

- Але ж напевно, у тих же французів чи норвежців ми можемо повчитися, як ці ідеальні церкви берегти, чи не так?

- Погоджуюсь. Але між нами різниця у тому, що у них є сильна держава, яка стоїть твердо на тому, що своє треба берегти, що це – найцінніше, що є і може бути. У нашої держави такої позиції довгий час не було, вона тільки починає зароджуватися.

Узагалі, є три фактори, що спричинили до такого жалюгідного стану, в якому опинилися наші дерев’яні церкви й пам'ятки загалом. Перше – це неучасть держави у справі збереження своїх історичних пам'яток. З другого боку, народ не має звички виконувати закони. Тому й не бережуть навіть те, що охороняє закон. От церква в селі Ужок, яка включена до списку пам’яток ЮНЕСКО — туди приходять комісії з ЮНЕСКО, а місцеві селяни їм обструкцію влаштовують, скандалять. Там ішла мова про те, щоб перекрити дзвіницю ґонтом — але селяни виступили проти того, й натомість на траві кругом церкви поклали кольорову плитку. І що з тим робити? Робити з тим щось має влада. Ну, і маємо ще один фактор – якраз на прикладі Ужка це добре простежується. Московський патріархат, який часом провадить ворожу діяльність супроти українського народу, – в сенсі збереження наших пам’яток. А наша влада вважає, що кожен хто у рясі — це святий, і їм віддають гектари під монастирі, уже їх десь шістдесят на Закарпатті є. Перекрили пам’ятку бляхою — ну, не біда, так ся стало, ну, що робити, та хай уже буде. Забрали старовинні ікони з церкви — ну, так ся стало, то їхнє, церковне. А то ж не їхнє — то наше, і ніхто не має права від нас його красти.

За останні роки змінено архітектурне обличчя Закарпаття. Набудовано церков якогось дивного типу, непритаманного цій місцевості. Все в московському стилі

Щодо діяльності Московського патріархату слід сказати ще й те, що Закарпаття навіть не встигло помітити, як за останні роки було змінено архітектурне обличчя області. Набудовано церков якогось дивного типу, абсолютно не притаманного цій місцевості. Все в московському стилі. Але ж є українська православна традиція.

Це своєрідне мічення території...

- Так, це нав’язування й підтвердження міфу про те, що це, мовляв, їхня, тобто не руська, а російська земля.

- І це стосується навіть не будівництва нових храмів — ми маємо минулорічний скандал у Буківцьовому, коли поміняли на церкві баню – і вона постала у формі московської «цибульки».

- Ну, взагалі є такий тренд, що церкви зі шпилями «не благодатні», як кажуть у них. Тому, треба їх міняти на «цибульки». А щодо Буківцьової – це звісно промах, бо якщо вже влада знайшла гроші, треба прослідкувати, як їх використають. В ОДА все добре зробили: гроші виділили, майстра знайшли, а вийшло - на догоду Московській церкві. Там ще одна історія була: з монастиря в Буківцьовому зверталися до одного майстра, який робить іконостаси. Виявилося, що той різьбяр – греко-католик, і панотці скасували замовлення: сказали, що він осквернить іконостас своєю роботою.

Тому ситуація з дерев’яними церквами погана, бо є збіг трьох факторів: держава не має звички берегти пам’ятки, народ не має звички виконувати закони і плюс - ворожа діяльність Московського патріархату.

ЯКБИ ВІТЕР ДУВ В ІНШИЙ БІК — МИ БИ ПРО КОСТРИНСЬКУ ЦЕРКВУ ВЖЕ НЕ ГОВОРИЛИ

- Які найкритичніші точки наразі на Закарпатті?

- Дошкуляє та плитка в Ужку, побляховані шедеври у Гусному, Сухому, Вишці...

- В Ужку пояснюють, наскільки мені відомо, що це для нужд громади: подвір’я навколо храму заклали плиткою, аби болота не було...

- Ну, триста років до цього часу не було болота, а тут раптом виникло! Церква стоїть на горбочку, там вода добре стікає — звідки там болото?

Така ж жахлива ситуація в селі Кострино...

- Маєте на увазі оті сходи, збудовані монахами?

- Вони звели поруч із церквою монастир, і той критий коридор. У московській традиції є ці криті коридори, так звані тамбури — очевидно, там це погодою викликано. У нас тут такої необхідності не було — це просто глупота. Я про це говорив монахам — і вони, коли їм говориш, кивають, на словах погоджуються, а потім ти йдеш, а вони роблять своє. Вони й до самої церкви прибудували апендикс — і коли піднявся шум (активісти збирали конференції щодо цього випадку — авт.), швиденько його розібрали. А потім була пожежа, і той монастир дерев'яний згорів — за сім метрів від церкви, уявіть! Якби вітер дув в інший бік, ми би про Костринську церкву зараз узагалі не говорили. Та й, здається, для місцевих то була би благодать: вони би нову церкву збудували, а не сперечалися тут з ученими. Словом, щодо Костринської церкви маємо казати, що там порушили повністю охоронну зону навколо храму — причому, тут ідеться про шедевр, візитівку закарпатської дерев'яної архітектури. І це ми ще не знаємо, що там всередині робиться, яка доля старовинних ікон. Це стосується і Сухого, де є стародавні ікони, та інших сіл. Словом, Великоберезнянський район у сенсі збереження дерев'яних церков один із найгірших.

Хоча якщо говорити загалом про Закарпаття, то на фоні інших областей у плані бляхування церков ми ще виглядаємо непогано. У порівнянні із сусідами на Львівщині (там маса дерев'яних церков пішла під бляху), на Франківщині — це узагалі катастрофа гуцульської церкви! Долина Черемоша, Верховинський, Косівський райони — там усе наглухо зашито бляхою, ще й по ній карбування, двори заасфальтовано чи забетоновано. Причому не грає ролі, православна громада чи греко-католицька.

Основні неподобства з нашими церквами робилися в 90-х роках. Потім обласна влада зайняла чітку позицію: дерев'яні церкви треба зберігати

- Чому Закарпаттю пощастило? Мода не дійшла?

- Основні всі неподобства з нашими церквами робилися в 90-х роках — а потім обласна влада зайняла чітку позицію: дерев'яні церкви треба зберігати. І цей процес нищення призупинився. Причому, неважливо, хто був губернатором. І Москаль, і Гаваші, і Балога — було розуміння що це треба берегти. Якось проникло у свідомість. З'явився той слоган — що Закарпаття це край дерев'яних церков.

У ЧОМУ РОЗКІШ ҐОНТОВОГО ДАХУ

- А повернути назад це не можна?

- Звісно, що можна. І закон на тому стоїть — і за законом можна змусити громади повернути пам’яткам їхній первісний вигляд. Але тут усе впирається у славетну політичну волю — де б її взяти?

- Тут, знаєте стільки проблем у державі, що от точно “політичній волі” не до того, чим наразі перекриті старовинні закарпатські церкви...

- Знаєте, проблеми - що з'їсти і у що вдягнутися були завжди — і будуть. А церква є, а потім раз — чиїсь нерозумні дії, і її вже немає. І вже нема що відкладати на завтра.

- Чому саме 90-ті роки ви визначаєте як роки найбільшої загрози для дерев’яних церков?

Проблеми, що з'їсти і у що вдягнутися, були завжди — і будуть. А церква є, а потім раз — чиїсь нерозумні дії, - і її вже немає

- Хаос після розпаду Союзу, релігійна свобода...

- А зараз інша ситуація? От бачить громада, що дах тече — аби полагодити його, вони мають брати дозвіл, як їм та чим перекривати....

- Ні, треба просто взяти запас ґонту. Якщо вітром зірвало якусь ґонтинку — прибити її на те місце, та й усе. Розкіш ґонтового даху в тому, що його можна поправляти по півметра, по метру... Скільки треба. У Вишці (церква на Березнянщині, яку закрили бляхою — авт.) ґонтове покриття даху було добре. Вони просто хотіли, “оби було красно”. Ну, а в Данилові (одне з сіл на Хустщині, де збереглися унікальні готичні дерев'яні церкви — авт.) уже реставратори так постаралася, що залишки древніх розписів у святилищі зчистили.

ЗОЛОТА БЛЯХА ЗАКРИВАЄ ОЧІ

- Коли приїжджаєте й кажете, мовляв, хлопці, так не можна робити — як реагують?

- Нормально, але потім роблять своє. Громадам, чесно кажучи, байдуже. Нема розуміння — золота бляха закриває очі. І вона ще тільки йде! Скоро на ту стару сіру бляху ми ще будемо дивитися, як на благодать, вона нам виглядатиме мало не як автентика. А в цієї золотої бляхи якийсь противний вигляд такий, наче те золото поліетиленом обтягнули. На Львівщині уже й дерев'яні храми пустили під цю золоту бляху, у нас поки дерев'яні нею ще не “благословилися”.

Скоро та стара сіра бляха нам виглядатиме мало не як автентика. А в цієї нової золотої бляхи якийсь противний вигляд такий, наче те золото поліетиленом обтягнули

І проблема в тому, що коли область це розуміє, маю на увазі цінність старих дерев'яних церков, то в районах - здебільшого байдужість. Хоча досвід підказує, що досить, аби в селі була одна людина, яка розуміє цю проблему, — і церква житиме й буде захищена. Наприклад, у селі на Хустщині — Сокирниці, там де ця четвірка готичних церков, є отець Мирослав. Він родом із Сокирниці. І він настільки глибоко цим перейнявся, що, до речі, рідкість між священиками, що отець сам створив фонд і взявся перекривати новим лемехом дах на церкві у Сокирниці. Його енергії та завзяття вистачило, правда, аби перекрити дах тільки над вівтарним зрубом, далі він ці митарства полишив. То велика морока— знайти гроші, потім майстра, потім матеріал, організувати це усе...

Ще би виділив село Жденієво (Воловеччина) — є там один такий житель, це голова двадцятки, який вирішив, що нова церква греко-католицька буде дерев'яна, в бойківському стилі. Збудували шикарну церкву — модерновий варіант бойківського храму, але дуже гарно зроблено. Таку ж гарну дерев'яну бойківську церкву збудовано в Міжгір'ї зусиллями отця Василя Мандзюка. Або отець Володимир Проданець — у Рахівському районі. Так само проникся глибоким розумінням дерев'яних церков. Він збудував дві дерев'яні церкви. Одна з них в Ужгороді, на старому цвинтарі. Це наближена копія спаленої Нересницької церкви, що згоріла в селі у 2003 році, то була остання дерев'яна церква в долині річки Тересви. Це будували майстри з Рахівщини — зробили все там, а сюди перевезли і зібрали. А в Лугах Проданець таку сучасну гуцульську церкву поставив — от просто готова пам'ятка. Та й Ужгородська ця церква — теж готова пам’ятка, біля неї треба тільки ще щит поставити, пояснити все про неї.

- Вельми цікаво. Особливо, як узяти до уваги постійні розмови про те, що нема нині майстрів, які б так будували...

- Майстри є, але проблема з деревом — важко знайти відповідну деревину та й вона зараз не має тої щільності, десь порушені ці біозасади наших лісів, це вже посадження, тому якщо раніше ґонт витримував 30-40 років, то нині - максимум 15 — і все, треба міняти. Тому ці ґонтини треба варити в оліфі, покривати консервантами. Ну, але є майстри, і можна це все робити.

- Тобто, аргумент, що, мовляв, нема майстрів, нікому робити — зовсім не аргумент?

- Абсолютно. Майстри з'являються, коли є робота. В Щербовці 80-річний дідо Молдаван дивувався, що йому тепер знову доведеться шинґли тесати, аби церкву перекривати. Казав, що не вірив, що ще колись таку роботу робитиме. Але ось довелося — тоді якраз у нього замовляли ті шинґли для церкви в Гукливому, яку відновлювали, і у діда так успішно пішли справи, що він повидавав внучок заміж, поробив їм весілля, ще й тепер один із зятів продовжує цю справу. Робить ґонт.

Це має бути стратегією — вернути закарпатським церквам їхній історичний вигляд, якщо ми говоримо про туристичний розвиток краю

А узагалі, це має бути стратегією — вернути закарпатським церквам їхній історичний вигляд, якщо ми говоримо про туристичний розвиток краю. І це — ми зробили акцент вище — можливо. Потрібно тільки розуміння, воля і гроші. Хоча через наше ставлення до природи, ландшафтна цінність нашого краю постійно паде.

НАЙКРАЩЕ ЗБЕРЕЖЕНІ ЦЕРКВИ НА МІЖГІРЩИНІ

- І тут ще має бути також розуміння, що церква має охоронну зону пам'ятки. Тобто йдеться про те, аби не ставити бетонні паркани, не будувати сходи, не закладати плиткою землю довкола храму. Щодо охоронної зони це проблема більшості дерев'яних церков. На Великоберезнянщині, наприклад, зосереджені шедеври так званої бойківської архітектури, але там ситуація зі знищенням автентики - катастрофічна. Перекривають тотально церкву бляхою, а що там робиться під тою бляхою — невідомо: дерево пріє, не дихає, розпікається влітку під тим усім, волога не випаровується. А потім легко сказати: “Он, у нас церква погнила, будемо будувати нову”.

Другий найгірший район — це Рахівський. І це вже не просто перекриття бляхою, це розібрані церкви. Там існував так званий “середньогуцульський стиль” або гуцульська базиліка — витягнуті церкви з дуже простенькою вежею, вкритою шатриком, вони дуже своєрідні. З них лишилася живою одна — в Лазещині. А було - у Костилівці, Водиці, Білині, Чорній Тисі, в Розтоках, загалом, до восьми храмів. Я застав той процес, як їх розбирали. Стандартна ситуація — ти говориш зі священиком: будьте добрі, збережіть, хочете нову — збудуйте поряд, а стара буде каплицею.

- Послухали?

- Коли б то! У відповідь скаже “так-так”, ще й благословить тебе на дорогу, і перехрестить — а через рік чуєш, що немає там тої церкви: обмурували стінами нової, а стару знесли й спалили. Так було в Кобилецькій Поляні в 1994 році. Там поряд зі старою збудували нову церкву - за півметра до дерев'яної, так, що у неї можна було хіба боком заходити. Її хотів забрати у Львівський музей народної архітектури та побуту, і ми тут метушилися — але церкву, зрештою, розібрали, склали на купу, прийшов священик, поспівав, покадив кадилом, запалив і попіл закопали. Це називається — “похоронили церкву за стародавнім гуцульським звичаєм”. То брехня безнадійна. З тих пір я туди не їжджу.

Свіжий приклад безпросвітного варварства – це історія з найгарнішою гуцульською базилікою у селі Стебний. Тільки-но знайшовся меценат, який власним коштом збирався відреставрувати церкву, як піп відразу взявся за перебудову. Цю красуню так спотворили, що людина з нормальним смаком буде втікати від такої споруди.

Сильно постраждав Воловецький район — там у верхньоріччі Латориці над дуже своєрідними базилічними церквами познущалися, хто як міг. Мало того, що перекрили бляхою, ще й зруби обшили паркетними дошками, щоб гарно було. А зараз уже обшивають сайдингом (вагонкою — ред.)... Там надзвичайні ландшафти — церкви співали на тих горах, а тепер...

- Мовчать...

На Міжгірщині найбільше і найкраще збережені церкви, загалом біля 30

- Або їх змушують замовкнути. Закарпаття у сенсі дерев'яної архітектури унікальне тим, що тут надзвичайне різноманіття форм. Основних — 5-6, а ще купа місцевих варіантів. Це мозаїка. А хочуть перетворити усе на муровані кремлі під золотими бляхами! Просто якесь нехлюйське ставлення до власної історії.

- А у плані збереження своєї спадщини — який із районів Закарпаття ви б відзначили?

- У цьому плані Міжгірщина веде перед, там найбільше і найкраще збережених церков, загалом біля 30.

ЗГОРІВ ХЛІВ — ПОЛІЦІЇ НАБІЖИТЬ, А ЦЕРКВА ЗГОРИТЬ — НЕМА НІКОМУ ДІЛА

- Ви зараз дерев'яні церкви інспектуєте?

- Останнім часом - ні. Не хочеться травмуватися — я ж пам'ятаю ці церкви красунями. От хочеться повертатися в Уклин, на Свалявщині. Там мікроцерківця — але з неї зняли бляху й перекрили наново ґонтом.

- Що буде з церквами далі? Попрокидаються люди? Захищатимуть? Відновлюватимуть?

?Згорить якийсь хлів, то прокуратура приходить, слідчі, людей опитують. А згоріла церква — но, так ся стало...

- Побачимо. Добре, що є молоді люди, які цікавляться цими речами — але це крапля в морі. Треба, аби влада до цього долучалася. Секрет простий: треба бути патріотом країни, області, району, села — все. Треба любити своє середовище більше як долари. А тут — згорить якийсь хлів, то прокуратура приходить, слідчі, людей опитують, експерименти проводять. А згоріла церква — но, так ся стало... То церковні справи, ми в то не мішаємося.

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото Сергій Гудак

ukrinform.ua

 

09 березня 2018р.

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів

Залишити коментар:

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Необхідні поля позначені наступним символом:*