Професор УжНУ Олександр Сливка: «Сьогоднішні «шестидесятники» є зв’язуючою ланкою між поколіннями наших наставників і послідовників»

- Пане Олександре! У чому секрет магнетизму фізфаку УжДУ у часи вашої студентської юності? Чому він був настільки популярним у спраглих до знань молодих закарпатців?

У кожної епохи – свої цінності і захоплення. Наша юність і молодість припали на часи розквіту науково-технічного прогресу, основним базисом якого було грунтовне вивчення природничих дисциплін – математики, фізики, хімії, біології - як у середній, так і у вищій школах. Звісно, це впливало на наш життєвий вибір. Сьогодні життя кожної людини, практично від народження, і аж до межі земного буття, немислиме без винаходів ІТ-технологій - мобільного телефона, комп’ютера, планшета та інших гаджетів. Сорок років тому на вістрі НТП був бурхливий розвиток кібернетики і радіоелектроніки, запрацювали перші ЕОМ - електронно-обчислювальні машини, а в побут масово входили кольорові телевізори, відеомагнітофони, транзисторні радіоприймачі… Ці речі виготовлялися на підприємствах з новими технологіями не лише у промислових містах-гігантах колишнього Союзу, а й у нас, на Закарпатті. В Ужгороді і Мукачеві працювали потужні машино- і приладобудівні підприємства, секретні заводи і цехи військово-промислового комплексу діяли у Тячеві, Берегові, Рахові, Колочаві, Буштині та десятках інших селищ, які потребували кваліфікованих інженерно-технічних кадрів. Тепер уже мало хто знає, що мега популярний кольоровий телевізор виробництва львівського ВО «Електрон», купити який можна було лише записавшись у чергу, практично повністю комплектувався з блоків і плат, виготовлених закарпатцями на підприємствах-філіях у Сваляві, Виноградові, Міжгір’ї, Волівці та Жденієві. Маючи грунтовні знання і диплом випускника фізичного факультету УжДУ та інших природничих спеціальностей, можна було йти вчителювати у школи, або ж влаштуватися на високотехнологічну роботу на сучасних підприємствах з доброю зарплатою, або займатися прикладними науковими дослідженнями, щедро фінансованими державою.

- Хто захоплював вас своїми лекціями?

У перші роки з часу заснування нашого університету значна кількість викладачів і науковців приїхала до Ужгорода з різних міст «материкової» України і навіть Росії. Серед них були надзвичайно потужні постаті, які мали вирішальний вплив на формування інтелектуального рівня університету. Це - Дмитро Чепур, Іван Запісочний, Юрій Ломсадзе, Мотря Братійчук та десятки інших. Вони формували нове університетське покоління науковців і освітян з числа місцевих його випускників, яке навчало мене і моїх ровесників у 70-80-их роках минулого століття.

Саме в той час ректор університету Д. Чепур організував новий освітній напрямок – «фізика напівпровідників і діалектирків», інтерес до якого у студентства був надзвичайний! Мене це теж захопило і ми з однокашниками з величезним інтересом відвідували лекції Дмитра Ведениктовича та його послідовників – Юрія Попика, Івана Туряниці, Омеляна Герзанича, Володимира Сливки, Богдана Коперльоса, Дмитра Семака, Василя Бенци, Дарії Берчі, Олексія Борця та багатьох інших. Вони не просто давали нам професійні знання, а зацікавлювали займатися фундаментальними науковими дослідженнями у перспективних галузях.

Хочу наголосити, що у той період держава всіляко заохочувала розвиток науки не лише у великих містах, де традиційно базувалися провідні науково-освітні установи – Києві, Харкові, Львові, Дніпрі – але й у порівняно невеликих обласних центрах – Ужгороді, Чернівцях, Сумах, Черкасах, Івано-Франківську. Це був правильний і системний підхід, який давав можливість розвивати наукові напрямки і школи, зміцнював і вирівнював інтелектуальну складову регіонів та стримував штучне розростання мегаполісів.

- Фізика – багатовимірна наука. Вас, випускника з «червоним» дипломом привабили напівпровідники і діелектрики. Чим саме?

Я б не сказав, що фізика напівпровідників була моєю мрією. Мене тоді цікавило все! Тут, як часто буває у житті, вирішальну роль зіграв випадок. Кожна кафедра, кожен викладач підбирали собі для подальшої спеціалізації контингент студентів. На третьому курсі у моїй групі проводив лабораторні заняття із загальної фізики професор Ю. Попик. При захисті останньої «лабораторки» він сказав мені абсолютно відверто: «якщо йдеш на кафедру фізики напівпровідників – більше питань тобі не задаю». Я погодився і ніколи в житті не шкодував за свій вибір. Чому? По- перше – вчитися було цікаво. На кафедрі працювали вже тоді багато науковців із світовим іменем. По-друге, цю кафедру обрали й мої друзі – майбутні доктори наук Юрій Ажнюк, Ігор Студеняк, кандидати наук Ігор Юркін, Тетяна Попик.    

- Якій проблематиці присвячена ваша наукова діяльність і яке її практичне застосування?

Значна частина моїх наукових досліджень присвячена експериментальному та теоретичному дослідженню впливу зовнішніх чинників (гідростатичного та одновісного тиску, температури, електричних полів) та ізоморфної заміни атомів на фізичні властивості та фазові перетворення в низькорозмірних конденсованих системах на основі складних сегнетоелектриків-напівпровідників. Цей науковий напрямок досліджень в університеті було започатковано у 1970-х роках професором О.Герзаничем. Наукова лабораторія фізики високого тиску кафедри оптики фізичного факультету на сьогоднішній день є унікальною, а наукова група займає одну з провідних позицій як в Україні, так і в світі. За результатами багаторічних досліджень нами відкрито ряд нових польових ефектів та полікритичних явищ на діаграмах стану низькорозмірних кристалів з різним типом дипольного впорядкування. Розглянута можливість використання досліджених кристалів в якості робочих елементів сенсорів температури, тиску, електричних полів, а також пристроїв для виготовлення, запису і обробки оптичної інформації. Розроблено принципово нові пристрої для обробки та керування оптичних сигналів, а також для запису та відтворення інформації в сучасних інформаційно-телекомунікаційних системах і технологіях.

У 1987 році я захистив кандидатську, а в 2003 році – докторську дисертації і займався своєю улюбленою справою - викладацькою та науковою роботою.

- У буремному для УжНУ 2004 році ви змінили основний вектор своєї кар’єри – вперше стали проректором УжНУ. Як працювалося у ті роки?

Так сталося, що 2003 рік був останнім розміреним і відносно спокійним перед періодом перманентних потрясінь… У травні 2004 року за загадкових обставин пішов з життя ректор УжНУ Володимир Сливка і новим очільником вишу став професор Василь Русин. Його кадрова стратегія передбачала омолодження проректорського складу професорами, вік яких не сягав за 50 літ. Таких виявилося всього кілька чоловік, у тому числі і я. Новий ректор запропонував мені посаду проректора з навчально-виховної роботи. Я подякував за пропозицію і сказав, що це не моя сфера діяльності. Тоді Василь Іванович, у властивій йому манері, подав мені лист паперу і сказав: «пиши заяву на ту посаду, яку вважаєш своєю. Але май на увазі – наш «корабель буде штормити»…

Я погодився зайняти посаду проректора з навчальної роботи. Сформована наприкінці 2004 року команда ректора В. Русина попрацювала всього кілька місяців. Після «Помаранчевої революції» у лютому 2005 року ректором був призначений професор Микола Вегеш, який запропонував мені залишитися на посаді. Більше того – він поцікавився моїм ставленням до кандидатур, які він мав намір призначити на проректорські посади. Так я залишився працювати на посаді проректора з навчальної роботи у команді ректора М.Вегеша. Відносно спокійно ми працювали до 2011 року. Думаю, що багато чого позитивного для університету було зроблено за цей період, зокрема відкрито чотири нові факультети та понад десяток нових спеціальностей. 

- А що сталося по тому?

Після президентських виборів у лютому 2010 року і з приходом у Міносвіти Д.Табачника, навколо університету почалися інтриги, які мали за мету не лише «розхитати» виш, а й припинити його існування. Свого апогею ця метушня досягла у 2011 та 2012 роках, коли, попри закінчення у М.Вегеша терміну контракту, його хотіли за всяку ціну усунути з посади ректора хоча б за місяць, за тиждень, або ж за кілька днів до цього… Колектив вистояв і непросто вистояв, а довів громаді що ми поправу є національним університетом.

Після звільнення М.Вегеша (у квітні 2012 закінчився термін його контракту) інтригани занурили колектив у хаос, оскільки певний час не було кому навіть підписати банківські платіжки на виплату зарплати. Практично щоденні інтриги і плітки розділили колектив - частина викладачів почала орієнтуватися на «нову владу». Найгірше, що серед них опинилися й деякі ті колеги, від яких я аж ніяк не чекав зради. Фактичне безвладдя тривало в університеті з місяць. А ситуація – гірше нікуди: брак коштів для виплати зарплати, оплати комунальних послуг, «цілеспрямовані» комісії, перевірки… Я тоді вперше припустився думки, що такими цілеспрямованими діями людину й справді можна довести до відчаю і … Новий виконуючий обов’язки ректора був слухняною маріонеткою у руках людей, які поставили собі за мету приватизувати університет, і «полокав» колектив, як йому наказували. Якщо говорити відверто, то врятувати колектив від деморалізації та знищення УжНУ як установи, нам тоді допоміг Віктор Балога.

Та, як виявилося згодом, найважчі часи в особистісному плані, були ще попереду. У грудні 2014 року ті ж особи, яким ми завадили здійснити їхні плани щодо «приватизації» університету у 2011 і 2012 роках, скориставшись розбурханою ситуацією в суспільстві, організували цілеспрямовану психологічну провокацію проти мене, як проти одного з соратників нового ректора – Володимира Смоланки. Але як каже народна мудрість - за одного битого двох небитих дають…

- За моїми підрахунками ваш проректорський стаж охоплює період правління сімох очільників МОН? У який період робота була у радість, а реформи у вищій школі – найпродуктивнішими?

Легко не було ніколи. Якщо не суспільні трансформації, економічні кризи, то інтриги. Коли я на початку 2005 року практично лише освоївся з посадою проректора, тодішній міністр освіти і науки Станіслав Ніколаєнко підписав Болонську декларацію. Розпочалося реформування системи вищої освіти. Суть змін тоді мало хто розумів, «перебудовувалися» на ходу. Цей період, на мою думку, був цікавим і не простим, але відносно продуктивним. Університет в багатьох питаннях стосовно реформування позитивно випереджав інші університети і це забезпечувало нам підтримку міністерства.  У подальшому кожен новий уряд і новий міністр привносили свої новації у реформування: хтось – по суті, хтось заради самопіару, хтось сам не розумів, що робить…Вважаю, що на певному етапі було втрачено логічну послідовність в процесі реформування системи вищої освіти.  

Найскладнішим є те, що немає чіткого взаємозв’язку між тими освітніми реформами, які були вчора, які пропонуються сьогодні і невідомо, як вони будуть оцінені завтра. Це – найгірше, оскільки для успіху будь яких новацій найперше треба чітко й зрозуміло для всіх визначити стратегічну мету на тривалий період, виписати чітку законодавчу базу та фінансове підкріплення для її реалізації, розробити із залученням практичних фахівців тактичні методики, а вже потім реформувати галузь. З першого січня нинішнього року запрацювала нова законодавча освітня база і нині ми розбираємося з тим, як її застосовувати у своїй повсякденній роботі і впроваджувати в життя. Головним правилом для всіх нас повинно бути: не нашкодити!

- УжНУ нинішньої пори активно не лише розвивається, що засвідчує зростання його рейтингу, але й трансформується. Якими ви вбачаєте подальші кроки задля осучаснення вишу, аби успішно долати виклики часу?

Процес подальшого осучаснення вишу повинен відбуватися помірковано та еволюційно. Рейтинги нашого університету засвідчують про позитивні результати роботи сьогоднішнього керівництва та багаточисельного колективу університету в цілому. Часи є теж дуже непрості. Але стабільна фінансова ситуація, позитивний психологічний клімат в колективі, запровадження нових освітніх програм вказує, що університет розвивається в правильному напрямку і надає нам оптимізму.

- Попри публічність своєї посади ви мінімізували особисту публічність. Це – риса характеру, чи уроки життя?

Справді, я не належу до числа тих людей, які люблять афішувати свою діяльність. Вашу пропозицію про сьогоднішнє інтерв’ю я теж довго зважував і, зрештою, не встояв перед вашою професійною наполегливістю. Публічність для мене не важлива. Вважаю, що мірилом твоєї діяльності, як керівника, мають слугувати результати роботи тих структур, які ти очолюєш.

- А від чого отримуєте задоволення поза роботою?

Найкращим відпочинком є спілкування з дружиною Вікторією та синами, які завжди потребують батькових уроків. На виховання дітей вирішальний вплив мають не тільки слова, але і поведінка батьків. Обираючи собі професію вони радилися зі мною, але … зробили по своєму. Старший син Олександр став правником, працює на юридичному факультеті, хоча збирався  вступати на фізичний. Молодший син Віталій вчиться на третьому курсі фізичного факультету.

У юності я був чемпіоном області з настільного тенісу серед школярів і ще донедавна згадував молодість. Люблю великий теніс та лижі, полювання, доглядати за садом. Чимраз частіше настають такі моменти, коли у пам’яті зринають ті чи інші життєві події, які потребують осмислення і переосмислення. Напевно, поріг 60-ліття є таким моментом. Ми – покоління  «шестидесятників», яке й народилися у 60-роки минулого століття, і яким нині виповнюється 60, сьогодні є зв’язуючою ланкою, життєвою «вузловою станцією» між поколіннями наших наставників і послідовників. Своїм життям, щоденною роботою, попри усі складності і суперечливість докорінних суспільних реформ, ми втримали ситуацію, зробили посильний внесок у розвиток як своєї спеціалізованої сфери, так вишу, та й суспільного загалу.

- І про погоду душі: іній на скронях у 60 – це рання осінь, чи пізня весна?

Я народився ранньою весною і хочеться й надалі вважати саме її незмінною порою моєї душі. Водночас розумію, що поступово підкрадається осінь...  

Василь Ільницький

  Надіслати другу