Осінні Ґорґани. Чому варто йти в цей сезон в карпатські гори

Ґорґани – гірський масив в українських Карпатах, – схожі на окреме королівство

Одразу за Яремче є струмок. Води в ньому небагато, але вона холодна. На березі струмка стоїть пес, і в воду йому не хочеться. Доводиться перенести його на руках.

Стає зрозуміло, що він із нами надовго, і не завадить вигадати йому ім’я. Нехай буде Ізі. Або Ізя. З різними підтекстами.

Є багато історій про те, як до туристів пристають собаки

Є багато історій про те, як до туристів пристають собаки і як проходять разом із групою частину, або й увесь маршрут.

Дехто вважає, що такий у собак промисел – наживатися на харчах туристів.

Інші кажуть, що мандрівні пси – це справжні янголи-охоронці. Мовляв, вони оберігають туристів від усього лихого, іноді навіть вказуючи на роздоріжжях правильні напрямки.

Щось правдиве, напевно, є в обох версіях.

У Ґорґанах нині завершується жовтень – пора трьох основних кольорів: кольору буків, смерек і беріз. Листя буків темно-руде, майже коричневе. Хвоя смерек густо-зелена. Берези світло-жовті, особливо на сонці.

У Ґорґанах нині пора трьох основних кольорів: кольору буків, смерек і беріз

Якщо дивитися на ці кольори з якоїсь вершини, то гори здаються картатою ковдрою: на її пошиття забракло зеленого матеріалу, тому довелося дошивати різнокольорові латки. Де-не-де на ковдрі видно дірки, які попроїдала міль. Це – вирубки лісу.

Ґорґани – особливий гірський масив. Його не можна прирівняти до жодного іншого карпатського закутку.

У першу чергу, Ґорґани – це каміння. Велике, влежале і рясно вкрите лишайниками. По-науковому ці лишайники звуться різокарпон (Rhizocarpon), але це не так важливо.

Що справді варто знати, так це те, що на колір вони зеленаво-жовті. Тому якщо дивитися на розсипи каміння здалеку, то ділянки гір, вкриті цими розсипами, здаються трохи жовтуватими.

У першу чергу, Ґорґани – це каміння

А ще через лишайники каміння стає дуже слизьким під час дощу. Тоді ходити по ньому треба обережно, іноді балансуючи, іноді сповільнюючи темп.

Каміння, яке рухається під ногами, називається живим. У Ґорґанах його не так і багато – в основному камені лежать міцно і нерухомо, і це свідчить про те, що гори порівняно старі.

Однак втрачати пильність усе одно не можна: який-не-який камінь обов’язково похитнеться під ногами. Тоді потрібно бути спритними, як герої комп’ютерної гри: перестрибнути далі швидше, ніж провалитесь у прірву. Прірви, звісно, не існує, але її можна уявити.

Осінь у Ґорґанах – це також ягоди. Чорниця і брусниця, трохи підмерзлі у холодні ночі, але насичені на смак. Смачнішими вони бувають хіба навесні, коли перезимують на кущах під снігом. Тоді вони так і пахнуть – снігами, наразі ж – літом, яке минуло.

Осінь у Ґорґанах – це також ягоди

На полонині Хом’яків стоїть капличка. Такі каплички трапляються по всіх карпатських горах – хатинки зі зрубу, з іконами, рушниками, свічками і священними книгами всередині.

В одній капличці одночасно може перебувати одна людина і один рюкзак. Або дві людини без рюкзаків.

Другий варіант, утім, здається менш доречним: каплички натякають на усамітнення, хоча би й нетривале.

Такі каплички трапляються по всіх карпатських горах

Крім того, що тут можна помолитися чи поставити свічку, каплички також виконують одну неочевидну функцію: вони можуть прихистити у негоду, ставши тимчасовим притулком для втікачів від грози і дощу.

Завжди вражає думка, що хтось їх спершу побудував, а нині підтримує в належному стані. Ми не знаємо цих людей, але можемо подумки їм подякувати.

Далі заходимо в ліс. Тут м’яко – під ногами лежить опала й зігнила хвоя. Деякі смереки риплять, як незмащені петлі дверей. Здається, що в смереках і справді є рипучі двері, в які, можливо, можна навіть увійти. Просто ми не знаємо, як.

Деякі смереки риплять, як незмащені петлі дверей

Нам щастить із погодою: кілька днів поспіль сухо і сонячно, вечірнє вогнище розпалюється швидко, дрова не потрібно просушувати.

Коли вогнище дається легко, існує велика спокуса його не цінувати. Але ми знаємо, що все могло би скластися інакше: міг би падати дощ, на черевики налипати багнюка, а вода на чай кип’ятитися в тамбурі намету. Ми радіємо, що вогонь є.

Коли вогнище дається легко, існує велика спокуса його не цінувати

Наш приблудний пес досі з нами. Його вигода від участі в цьому поході стає все менш очевидною: раз дістав від нас бубликів, раз хліба, шматочок сушеного банана, яким погребував.

Ми роздумуємо про те, чи потрібні в походах янголи, в подобі собак чи будь-якій іншій, чи, можливо, достатньо здорового глузду, ретельно спланованого маршруту і адекватно зібраного рюкзака?

Пес посопує під смерекою. Він, звичайно, ніякий не янгол, а просто пес, але ми йому про це не скажемо. Його лапи смикаються уві сні: можливо, йому сниться велике ґорґанське каміння, по якому довелося стрибати ледь не цілий день.

У Ґорґанах нині така осінь, яку хочеться запам’ятати. У нас для цього є п’ять органів чуття, три дні і один фотоапарат. Цього цілком достатньо.

У Ґорґанах нині така осінь, яку хочеться запам’ятати

Людмила Смоляр УП.Життя