Письменник Дмитро Кешеля: Нова книга оповідань явила мене перед читачем у новому світлі

- «Родаки», «Дай сили заплакати», «Помилуй і прости» – дивовижний світ. Як Вам вдається так його побачити?

- Роман «Родаки» трагікомічний, «Помилуй і прости» – це драма, а «Дай сили заплакати», я б сказав, – драматична фантасмагорія. Мені й самому невідомо, як вдається все виражати й поєднувати в текстах. Ті, хто читав ці три романи, часто кажуть, що наче їх абсолютно різні люди писали. Не знаю секрету – може тому, що в кожному тексті працює відповідний стан душі. Буває, можу комічні речі писати, після короткої «творчої відпустки» – драматичні. Навіть собі цього пояснити не можу. Але для митця, думаю, це дуже добре, бо він не застоюється в собі, не повторюється.

- Кожен твір свідчить про те, що Ви дуже спостережлива людина. Як це відбувається у Вас?

- Є така теорія, що в людини мало бути ще третє око – на лобі. Але воно не розвинулося. Думаю, той, у кого воно десь трошки ще збереглося, і є митцем, уважним і спостережливим. Цей процес вдивляння відбувається на підсвідомому рівні. Скажімо, йдеш і раптом чуєш серед гамору вулиць чийсь голос. Саму людину навіть не бачиш, але цей голос раптом відчуваєш – його енергетику, колорит. І він вже стає чиїмось у твоєму творі.

- Що є орієнтиром у Вашій творчості?

- Вселенська любов у всіх її проявах. Мистецтво повинно нести любов. Пригадую слова Григора Тютюнника, якого дуже люблю: «Тільки з любові і муки народжується мистецтво, іншого шляху немає». Я так само маю полюбити свого героя, навіть якщо він негативний. Усіх без винятку персонажів пишу з любов’ю. Якщо я байдужий до нього, то не можу повноцінно створити його.

- Як Вам удається так колоритно і реалістично зображувати життя за допомогою слова?

- Митець повинен творити світ таким, щоб кожен у ньому хотів бути справжнім. Для мене реальний світ – лише фактограма, фон, на якому розгортаю дію. Парадоксально, що після виходу «Родаків» багато читачів говорили, що цей роман про них, їхні сім’ї, знайомих. Читаючи їх, люди навіть фантасмагоричне сприймають за реальне. Тому-то мені й здається, що мистецтво – це велика-велика ілюзія. Але саме ця ілюзія найбільше відповідає дійсності життя.

- «Терен зацвів» – четверта книга, видана у «Видавничому центрі «Академія». Чим вона є для Вас і чого чекати читачам?

- Нова книга оповідань явила мене перед читачем у новому світлі. Вони дещо незвичні, як і мої романи. Тут я постаю як новеліст, оповідач короткої форми, яку загалом люблю більше. Невеликі оповідання і повісті добре організовують, вони дуже вимогливі. Стараюся бути більш спостережливим, уважнішим до деталей, афористичнішим. Мала форма вберігає від багатослів’я, «літературного непотребу». А що чекати читачам, я як людина глибоко віруюча і трохи фаталістична розповідати наперед не буду. Скажу лише: якщо з-під пера виходитиме щось нудне й нецікаве – не писатиму.

- У багатьох містах чекають зустрічей із Вами, але зазвичай вони відбуваються рідко. Чому Ви так неохоче йдете на контакт із читачами?

- Я людина непублічна і за характером відлюдькувата, нічого вже з цим не вдію. Не до душі мені галасливі юрби та зустрічі. Йду на такі події тільки, коли вони відбуваються десь не дуже далеко від мого домашнього та літературного гнізда. І, як не дивно, отримую багато задоволення. А про уникання далеких поїздок говорити не хочу – це дуже особисте.

pogliad.ua

  Надіслати другу