Іон Ботош: Закарпаття – це букет, і кожна нацменшина – квітка, яка робить його унікальним

Лікар, який пропрацював за фахом 36 років, письменник, дослідник, колишній депутат, засновник музею. Може здатися, що ми розповімо про п’ятьох різних людей, але все це про одну людину – Іона Ботоша. Або Івана Михайловича – як він інколи теж представляється, – пише Varosh.

Кілька років тому Іон заснував у селі Нижня Апша на Тячівщині Музей історії та етнографії румун Закарпаття. Фонд складають румунська вишивка, автентичний одяг, рушники, предмети побуту, ікони, книги, рукописи. Все збирав самостійно, досліджував, аналізував, систематизував.

Вивчаючи музей, розпитали у його засновника не лише про експонати, а й про його власну історію, життя румун, стереотипи, очікування, надії, чим жили раніше та чим живуть сьогодні.

– Перша письмова згадка про Ботошів з 1373 року. Вони жили біля Буштина (селище міського типу в Тячівському районі – ред.). Мій прапрадід мав свідоцтво про народження 1822 року. Він був вчителем у Нижній Апші, першим, хто мав освіту. Навчався у Сігеті в інституті. Був родом з Бая-Маре, а в Нижній Апші одружився на доньці священника і залишився тут. Дід за маминою лінією був депортований в Сибір, в Магадан. 25 років сидів у в’язниці, а ще 5 – у таборі. Коли його забрали, то без нього залишилося 4 дітей. Після смерті Сталіна його реабілітували, – розповідає про походження та коріння своєї родини пан Іон.

Сам же вчився у Львові на медика. Відпрацював за фахом 36 років – в Хусті, Солотвині та Нижній Апші.

– Добре пам’ятаю своїх бабусь та дідусів, бо усе моє життя було пов’язане з ними. Я був круглою сиротою – коли мені було 6 років померла мама, а в 14 – батько. Бабусі займалися, звісно, господарством, землеробством, мали худобу, – згадує Іон. – Дитинство було непросте – вже в 14 років я вперше поїхав на заробітки на прополку буряків у Росію – працював у Краснодарі та Ростові. Коли трохи подорослішав їздив туди і на будівництво.

Дружина Іона також румунка. Подружжя має двох доньок та онучку. Старша донька закінчила економічний та математичний факультети в Ужгороді, молодша – юридичний факультет у Чернівцях. Онука – навчається у консерваторії в Румунії. Вдома в побуті, звісно, усі спілкуються румунською. Чоловік каже, що якихось забутих традицій, які були за дідів-прадідів, немає, бо те, що робили та співали тоді, співається і сьогодні. Все передається від батьків до дітей.

Музей

Музей, який створив Іон Ботош – направду вражає. Тут не лише багато цінних експонатів, головне те, з якою бережністю до них ставиться господар та як цінує кожен з них.

– У мене немає улюблених експонатів у колекції. Кожен з них пройшов через мої руки, я їх опрацював, почистив, законсервував. Роблю все сам, тому для мене важлива кожна річ. Усі вони мають свою історію та навіть певну ауру, – розповідає Іон.

А усе почалося з того, що після закінчення інституту Іон повернувся додому і абсолютно випадково купив стару лампу у літньої бабусі. Так у 1984 році з’явився перший експонат – приблизно 1900 року створення. У Музеї історії та етнографії румун є румунська вишивка, одяг, рушники, предмети побуту, ікони, старі книги, рукописи. Більшість з них родина придбала на Тячівщині, Рахівщині, Виноградівщині та дещо з Перечинщини, де також живуть румуни. Все купували від людей.

Тут є портрети 100 видатних румунів Закарпаття. Інформація про репресованих, яку Іон Ботош збирав самостійно, коли відкрили доступ до архівів. Також є книги власника музею, які були видані румунською мовою.

– Найважливіша книга не тільки для румун, а для всіх, хто колись жив на Мараморощині, – це Дипломи Мараморощини, написана у 1900 році. Автор – Магалі де Апша. Тут є про кожне село Мараморощини, – каже Іон.

– Все вишуковую та купую сам, – каже засновник музею. – Навіть важко згадати, коли хтось щось сам до нас приніс. Насправді зараз важко купити щось, бо мало зберігається, люди повикидали все, понищили документи, речі. А документи – це відбитки історії і лише розумна людина може зрозуміти їхню цінність.

Іон Ботош написав близько 20 книг. Часто каже, що закінчив ще один університет – настільки багато бере участь у міжнародних симпозіумах, семінарах, з’їздах. Відвідував чимало музеїв за кордоном і так вчився цій справі. На його думку, що б не сталося в цьому житті, майбутнє залежить від людини розумної, освіченої.

Україна, Закарпаття, румуни

– Я можу порівняти Закарпаття з букетом квітів, в якому кожна нація, як квітка, має мати своє місце. Букет гарний, коли він з різних квітів. Радий, що живу тут і добре, що у нас домінує здоровий глузд у ставленні до нацменшин, – наголошує Іон.

Музейник каже, що щиро дивується запитанням про те, чому він не виїхав до Румунії.

– Я вважаю, що румуни – одні з найбільших патріотів в Україні. Адже за майже 30 років практично ніхто з них не покинув країни. Я ніколи не думав про те, аби виїхати в Румунію. Тут – я вдома, це мій дім. Тут народився я та мої предки. Мій дід народився в Австро-Угорщині. Два класи ходив в австро-угорську школу, два класи – в румунську. Дорослішав за Чехословаччини, одружувався в Карпатській Україні, вийшов на пенсію – в Радянському Союзі, а помер – в Україні. І за цей час жодного разу не змінював будинку, – розповідає пан Ботош.

Іон каже, що йому та його односельчанам не дуже приємно, що журналісти показують Нижню Апшу лише як село з великими маєтками, і нікому не спадає на думку поцікавитися темою глибше, запитати про культуру. І переконаний, що саме через такі речі породжуються найбільші стереотипи.

– Мені здається, що людям не завадило б краще розбиратися в темах. От приїздить журналіст з Києва, знімає тут нас, витрачаємо на нього час, а потім дивимося сюжет по телевізору, а вони показують Нижню Апшу і грає на фоні ромська музика. Для чого це? Інший стереотип – що румуни контрабандисти. Це абсолютна неправда. Всюди є різні люди і всюди, де є кордон – є контрабанда – і в Мексиці, і в Америці. Але це один шлях. Я ж вважаю, що треба працювати, – каже Іон.

***

На мою думку, у румунів в ХХІ столітті є дві проблеми. Перша – це відсутність відчуття міри. Вони дуже націлені на заробляння грошей і не можуть зупинитися. Друга – проблема освіти. Шкільної та дошкільної. Люди не хочуть вчитися. І ці дві проблеми взаємопов’язані, бо люди, на жаль, розуміють, що освіта не забезпечить їх.

Для того, аби румуни, і не тільки, нормально жили в Україні, держава має виконувати міжнародні закони та внутрішні. Створювати сприятливі умови для нацменшин. Я добре ставлюся до всіх – до українців, угорців. І чекаю того самого у відповідь. Всі мають добре жити разом. От підіть на базар у Солотвині (селище міського типу в Тячівському районі – ред.) – там почуєте всі мови. І всі прекрасно один одного розуміють і живуть.

Для мене важливо, аби румуни Закарпаття зберегли свій дух. Чистий. У нас є багато змішаних сімей, але інколи бачу, що ті українки, які вийшли заміж за румунів, стали більшими румунками, ніж часом є наші. Важливо знати свою мову, культуру, традиції. Поки людина зберігає свою рідно мову, до того часу вона людина.

---

Цей матеріал представлений ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Його створення стало можливим завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст продукції є винятковою відповідальністю ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» та не обов’язково відображає погляди USAID або уряду США. Забороняється відтворення та використання будь-якої частини цієї продукції у будь-якому форматі, включаючи графічний, електронний, копіювання чи використання в будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело.

Текст: Росана Тужанська

Фото-аудіо: Антон Рижих

Varosh

 

29 жовтня 2019р.