Те, чого ви не знали про нову книгу Тетяни Літераті «Втрачений Ужгород. Міська управа»

• Таню, під час презентації книги ти розповіла, що раніше містом керував біров – суддя і мер в одному флаконі. Цікаво, що відмовитися від цієї посади було не можна. А як взагалі на цю посаду обирали? Громада сама висувала кандидатів?

Так, біров поєднував адміністративно-правозахисну функцію. Він дбав про порядок у місті і міг одноосібно покарати місцевого жителя або немісцевого, який провинився у місті. І хоч мер був одночасно і суддею, припускаю, що на посаду міг потрапити не тільки юрист. Принаймні не знайшла таких даних чи вимог. Очевидно, це міг бути просто доброчесний громадянин, якому довіряла громада.

Ця посада дуже здавна в Ужгороді. І в різний час, залежно від часів та законів, голосування і висування на посаду відбувалося по-різному. Певний час на посаду призначало керівництво комітату, в інші роки обирала громада. Знайшла такі дані, що у 1871 році брати участь у виборах могли усі зареєстровані жителі міста, яким виповнилося 20 років і які щонайменше 2 роки сплачували податки до міської казни. Не могли брати участі військовослужбовці, в’язні, банкрути та державні чиновники, які не мали в місті майна.

• Цікаво, що разом із посадою міський очільник отримував специфічний інвентар: ланцюги, мірні посудини, мотузки, сокири, мідний котел тощо. У книзі ти пишеш, що нині складно зрозуміти, навіщо ці речі були міському очільнику. Однак, можливо, маєш власні припущення чи вже чула коментарі читачів?

Так, у статті на сайті я сказала, що припустити складно. Пізніше читачі мені доцільно сказали, що, скоріш за все, це речі, які могли слугувати еталонами міри та ваги. І цим могли користуватися під час суперечок. Я подивилася, у музеях багатьох середньовічних міст такі речі також зберігаються як еталони.

• У книзі ти наводиш перелік 19 очільників міста, що керували Ужгородом понад 70 років. Цікаво, що хтось був міським головою 17 років, а хтось і місяць не протримався. Як так ставалося?

Бейла Легоцький, досі його рекорд не побитий, працював 17 років мером і ще 5 біровом. Тож це такий рекорд. Найменше керував містом Міклош Попович – усього три тижні на посаді у січні-лютому 1901 року. У книзі протоколів міської ради, що зберігається в архіві у Берегові, я знайшла про нього тільки 2 записи: що його обрали та зняли з посади. Без будь-яких пояснень. Не знайшла навіть жодного документа, який він за цей час підписував.

• Наведи ще якісь цікаві факти чи цифри про мерів

Ще такий цікавий рекордсмен – третій мер Шандор Люлеї. Йому було всього 28 років, коли він став мером. І досі цей рекорд не побитий. Костянтин Грабар був священником-мером – іншого такого не було.

Ласло Меґої відзначився тим, що відправив євреїв до концтаборів. І керував він містом 3 роки: із 1941 по 1944 рік. Хоча його вибрали на 10 років. Але після того, як він відправив євреїв до концтаборів, з посади його зняли і перевели до іншого міста, а на його посаду призначили Ерно Колтаї. Є припущення, що такі ротації робили, щоб уберегти тих, хто зробив якусь брудну справу. У газетах писали, що Колтаї не хотів до нас їхати. І я думала, що він і справді не приїжджав, бо у газетах не знаходила жодних згадок про нього. Здавалося, що містом керував заступник. Але все ж знайшла в архіві документи з його підписом – отже він був і керував. Цікаво, що потім у своїх згадках він писав, що він був мером словацького Лошонца, але про Ужгород не писав.

• Для підготовки публікацій часто звертаєшся до сучасників тих людей, їхніх родичів. Вдалося відшукати і нащадків ужгородських міських очільників?

В Ужгороді проживають нащадки тільки 2 мерів із 19: Костянтина Грабаря і Івана Ґаара. Решту шукала по всьому світу: родичів Бейли Легоцього у Венесуелі знайшла, Іштвана Берзевіци у Словаччині, Мирона Стрипського в Угорщині, Яна Грбека в Чехії, Ернеста Дудаша – в Угорщині. А родичі Ласло Меґої, найімовірніше, живуть в Австралії, куди він втік після Другої світової війни. Я писала усім Меґої, яких знаходила у соцмережах. Але ніхто не відгукнувся на моє прохання. Думаю, що вони досі намагаються забути це і не афішують.

• Чому охопила саме період із 1872 року до 1944го?

Цей період в історії Ужгорода і його очільників найменш досліджений. Радянський період ми більш-менш знаємо і пам’ятаємо тих мерів. А от прізвища очільників міста довоєнного періоду взагалі дуже мало кому з ужгородців відомі.

Ця тема може здаватися комусь заскладною, але насправді вона дуже цікава. На «Книзі Фест» багато хто дивився на книжку і їм потрібно було пояснити, про що вона, показати фотографії і вони розуміли, що це така сама історія, як і в попередніх книжках. Мери теж десь жили, мали непрості долі тощо. І це так само історія про наше місто. Вона написана у такому ж стилі, що й попередні книжки.

• Колись ти мені розповідала, що знайти інформацію про міських очільників досить складно. Але й ділилася задумом відшукати для книги не тільки портрети цих людей, а й підписи. Чи вдалося це зробити?

Із портретами і фотографіями насправді було дуже важко. Не вдалося знайти взагалі, як виглядали кілька мерів. Наприклад, родичі Іштвана Березовіци відправили мені багато фотографій того періоду, де крім їхнього прадідуся сидять і багато інших людей. Підозрюю, що на тих фото крім нього є й інші мери, але я про це не знаю.

Навіть мер Мігай Фінцицький має всього один відомий портрет, який і я використовую. Родина Легоцького у Венесуелі не мала зображення свого відомого предка. І вони були дуже здивовані, що портрет їхнього давнього родича зберігається у нас у музеї. Навіть презентацію я робила  у художньому музеї, бо попросила винести з фондів портрет Бейли Легоцього – його дуже рідко демонструють. Тож це була унікальна можливість побачити цей портрет.

• Книга має 27 розділів і крім розповідей про 19 міських керманичів тут є й інформація про міські ратуші – будівлі, де працювали міські керманичі. Що це були за будівлі?

Так, про це мало хто знає. Просто не задумуються люди, де в нас була ратуша. Якщо спитати, то всі кажуть, що у Жупанаті. Насправді ні. Перша мерія знаходилася навпроти нинішнього художнього музею. Того будинку зараз немає, його знесли. І саме там ратуша діяла найдовше – 85 років.

Друга була у старовинній будівлі монастиря паулінів – чернечого ордену Святого Павла-відлюдника. Він знаходився на місці нинішньої 4 школи і зараз є тільки позначений на карті 1863 року, але як виглядав, нам невідомо. Будівля була дуже стара: у 1785 році її забрали у паулінів, тобто існувала вона й до того. А у 1882 туди почався переїзд міської управи. Потім міська влада продала цю будівлю державі, її розібрали у 1903 році і на тому місті побудували школу.

Потім міська управа переїхала в будівлю нинішнього тоговельно-економічного коледжу. Там міська управа була протягом 39 років. Відтак – у нинішній будівлі ЗОШ №9 із травня 1939 року. Але засідання все одно ще проводили у будівлі коледжу, бо не було великого залу. У сучасній будівлі міськради працюють вже 40 років.

• Де можна придбати чи взяти почитати книгу?

Почитати можна у Закарпатській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Ф. Потушняка та бібілотеці УжНУ. Придбати – майже в усіх книгарнях міста. А у неділю я проведу вільну екскурсію за мотивами цієї книжки: від однієї ратуші до іншої, покажу будинки, де жили мери. Зустрічаємося о 14:00 біля скульптурки Миколайчика. Там же можна буде придбати примірник із автографом.

• Чи буде 5-та частина «Втраченого Ужгорода»?

Я не знаю. Можливо, якщо я знайду те, що хочу. Дуже хочу написати про історію будівель цікавих, вілл, але поки не маю навіть половини матеріалу, який мені для цього потрібен. Я хочу показати цікаві та знакові будівлі.

Ксенія Шокіна для Ua.kiszo

фото зі сторінки Ужгородської міської ради

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі