Екскурсовод Юрій Славік: «Навіть в еру інформації люди живуть стереотипами про Закарпаття»

– Юро, ти за фахом історик і туризмознавець, викладаєш в університеті. Як вважаєш, чи обов’язкова для екскурсовода фахова освіта?

– Історія – це той базис, із якого складається кожна екскурсія. Орієнтуватися в історії надзвичайно важливо при формуванні екскурсії, знайомстві з локацією, якщо це не природній об’єкт. Але фах історика не обов’язковий. У мене дуже багато колег, які без історичних знань, але з палкою любов’ю до історії можуть відтворити базовий набір інформації, який потрібен для знайомства з регіоном та його об’єктами. Освіта не так важлива, як важливі знання. Є багато людей, які цікавляться історією, люблять її. Як, наприклад, і мій батько, кандидат фізико-математичних наук, – він дуже любив історію. Можливо, така його любов і постійне обговорення історії в сім’ї вплинули на мене й мого брата, який не є фаховим істориком, але також є екскурсоводом. Із дитинства у нас культивували любов до історії і ми знали її.

– А які ще має мати якості екскурсовод?

– Комунікабельність і любов до людей. Без любові до людей і спілкування стати екскурсоводом надзвичайно складно. Це багатогранна професія, яка передбачає не тільки знання, але й уміння представити це. А ще зараз підготовка до екскурсії вимагає більших зусиль, бо якщо 10-15 років тому люди просто слухали, то зараз можуть і перевірити достовірність інформації. Багато хто на екскурсії ставить питання, буквально штурмують ними. І якщо ти не знаєш чогось раз чи двічі, то на третій раз уже мусиш відповісти – від цього залежить твоя оцінка і майбутня співпраця з туристичними фірмами. Зараз жвава конкуренція через спад туристичних потоків, екскурсоводів стає більше, а кількість туристів не збільшується. Тому це вимагає роботи над собою, нових цікавих локацій, розвитку. Тим, хто мають давно завчену інформацію, тим більше лише однією мовою, на ринку надзвичайно складно.

– Яка, на твою думку, основна задача екскурсовода?

– Познайомити з локацією так, щоб людина отримала і знання, і моральне, духовне та естетичне задоволення. Щоб твоя робота не втомлювала, а була корисною.

– Чи бачиш зміни в поведінці чи сфері інтересів туристів? Що хочуть слухати гості: дати і факти чи легенди і байки?

– Буває по-різному. Але за 10 років роботи помічаю тенденцію, що якщо раніше це був переважно розважальний формат із жартами, легендами і спрощеною подачею, то зараз туристи більш інтелектуальні. Мені це подобається і я відчуваю попит на інформацію історичного характеру, факти про побут, традиції місцевих жителів. Очевидно, це з огляду на складну політичну ситуацію. Наше суспільство багате стереотипами. Негативні стереотипи екскурсовод має руйнувати, а позитивні – підкреслювати. Питають і про сепаратизм, про ромське питання. Я іноді сам порушую цю тему, бо бачу, що люди соромляться спитати, але мають це на думці. Тому розповідаю про нюанси життя на Закарпатті у зонах компактного проживання угорського населення, про ті ж угорські паспорти, русинське питання. Це те, що турбує людей. І ми, як екскурсоводи, маємо заспокоїти їх. Не брехати. Але пояснити, що не таке страшне Закарпаття, як його часто малюють. Я завжди пояснюю, що ми край сільськогосподарський, а село підняти на якісь складні політичні процеси дуже складно, воно самодостатнє. Люди зайняті своїми справами, тому часто проявляється аполітичність Закарпаття. Коли говоримо про ромів, розповідаю про першу ромську школу в Європі, про те, що це корінне населення, яке живе тут 6-7 століть, згадую, що це талановиті музиканти, без яких не можна було уявити ключові ресторани. Потрібно і іншу сторону медалі показувати. Тоді люди виходять із іншими враженнями та знаннями про Закарпаття й Ужгород. Все ж таки навіть в еру інформації люди живуть стереотипами.

– А ти сам ходиш на екскурсії?

– Ходжу на екскурсії до місцевих колег. Часто їх організовують самі екскурсоводи, які займаються певним напрямком. Так знайомимося із природніми аспектами, замками, культурою певного регіону тощо. Та й на вільні екскурсії до колег часто ходив. Хоча сам дуже рідко їжджу в екскурсійні тури, зараз переосмислив це і хочу їздити частіше, бо ти бачиш, як це звучить збоку і робиш для себе певні висновки.

– Ти є автором кількох аудіомаршрутів у рамках проєктів «Пізнай Ужгород» і «Пізнай Ужанську долину». Як вважаєш, чи створюють аудіогіди конкуренцію живим екскурсіям?

– Ніколи. Це давно підтвердили і самі туристи. Живе спілкування – це живе спілкування. Аудіогід ніколи не створить конкуренції живому гіду. Певною мірою, це як онлайн-навчання. В аудіогіда ти не зможеш розпитати чи уточнити – у ньому просто зафіксована певна інформація, ти отримаєш набір знань, але емоцій не отримаєш. Вважаю, це навпаки тільки добре, бо навіть ми, екскурсоводи, можемо поглибити свої знання і послухати таким чином колег.

– Як змінився туризм на Закарпатті з ковідом і чи можемо говорити, що він уже прокинувся після ковідної сплячки?

– Багато хто з екскурсоводів не витримав цієї перерви без туристів. Для багатьох це був справді великий удар і їм довелося задуматися про паралельний чи інший напрямок діяльності. Бо внутрішній туризм на Закарпатті ще не має таких потоків, як, скажімо, Львів, де навіть у депресивному листопаді є гості. Але більшість тих, хто активно працював, залишилися. Якщо говорити про туристів, то у поведінковому плані вони, як на мене, не змінилися. Піковий сезон зараз не лише період цвітіння сакур, а й літо. І цьогоріч воно було дуже добрим. Для екскурсоводів, які хочуть працювати, літо часто проходить практично без відпустки. Це золоте правило туризму: коли люди відпочивають – ми працюємо. Коли люди працюють – ми відпочиваємо.

– Щойно ти згадував про туристичний Львів, куди активно їдуть навіть у несезон. А чи складно зараз популяризувати Ужгород? За чим сюди їдуть туристи?

– Про Ужгород мало знають. На жаль. Постійно стикаюся з тим, що для багатьох наше місто – це відкриття. Люди дивуються, наскільки воно варте уваги. З одного боку, вони очікують одне, а отримують значно більше. Звісно, у промоції міста ще є багато проблем. Образ міста формують подієві речі. Чи не кожен турист знає торт «Ужгород» чи мініскульптурки – це ті бренди і родзинки, що наше місто представляють. Сакури, фестивалі вина приваблюють. Але в місті все одно мало яскравих подій та особливих локацій, які могли би підірвати інформаційний простір, представляти місто. Довгий час певним брендом був «Сакура фест». Про нього мене питали і турфірми, і індивідуальні туристи, отже, подієва складова важлива і для позиціонування міста, і для створення асоціативного ряду з ним. Деталі творять образ. У нас цих деталей не так багато, але Ужгород відкривається людям. І вони не розчаровані тим, що приїхали до нас. Це приємно. Ми повинні відправляти людей із Ужгорода з позитивними враженнями і останніми роками це стало легше робити. Безперечно, ще не все ідеально у центрі міста в інфраструктурному плані і на цьому акцентують туристи, порівнюючи з іншим нашим сусідом. Але в цілому Ужгород залишає у майже 90% моїх туристів приємні враження.

– Чи погоджуєшся з думкою, що проблема маленьких міст — брак атракцій, якими можна приваблювати сюди вдруге, вп'яте і вдесяте? Як гадаєш, Ужгороду є чим приваблювати повторно?

– Це проблема всіх центральноєвропейських міст під Карпатами. Люди часто стикаються з тим, що вечірнє життя в нас відсутнє. Вдень відпочили, погуляли, а що ввечері? А запит є. Але це не тільки проблема Ужгорода, а й Мукачева, Берегова, Хуста, певною мірою словацьких Кошиць чи будь-якого іншого словацького або угорського містечка. Особливо влітку, коли хочеться чогось цікавого, а окрім як гуляти більше нічого нема. Магазини працюють до 6-7, заклади до 8-9, окремі максимум до 12 і те не для всіх підходить їхній формат. Розумію, що для бізнесу попит не є настільки сильним і бачу таку ж тенденцію в містах колишнього Угорського королівства – можливо, це така традиція. Але це псує загальне враження і бажання приїхати ще раз сюди. Особливо для молодої категорії людей це дуже важливо.

– Ужгород – місто одного-двох днів, виходить?

– По перше, це залежить від сезону. В цілому це так. Ужгород не може бути містом на тиждень. Як і Мукачево чи інші міста Закарпаття. Але в поєднанні з якимись додатковими послугами чи об’єктами, можна формувати цікаві програми. В нас поруч із містом є термальні та гастрономічні об’єкти. І все це розширить час перебування на Закарпатті. Та в той же час без свого транспорту не всюди можна дістатися. Навіть озеро Синевир чи ті ж Лумшори – громадськими транспортом туди складно доїхати і не всім такий формат підходить. Але є організований туризм і ті, хто хоче, можуть собі влаштувати огляд таких місць із групою.

– Ти ідейний натхненник та співорганізатор фестивалю Срібний Татош. Також береш участь в історичних реконструкціях в Ужгороді та Мукачеві. Чим реконструкція тебе приваблює особисто і як на неї реагують туристи: як на карнавал чи все ж як на можливість дізнатися більше про тогочасну культуру?

– Безперечно, це презентабельне візуальне дійство. Люди їдять очима спочатку. Не дарма кажуть, що зустрічають за одягом, а проводжають за розумом. Так і тут: людей приваблює романтизована лицарська епоха, можливість побачити атрактивні бої, костюми – візуальна складова приваблює. Але на фестивалі ми пропонуємо майстер-класи, лекторіуми – люди є і там. Вони долучаються до чогось, що можна зробити своїми руками, почути, беруть участь у стрільбі з лука тощо. Це природньо, бо візуальне сприйняття перше. Мені ж це цікаво через пригодницький формат, що породжує багато емоцій. Це нестандартне дійство, емоційно забарвлене. А ще мені, як історику, цікаво відтворювати на практиці те, що я вивчаю в теорії. Це активний відпочинок, знайомства, завжди новий досвід, що розбавляє буденну монотонність.

– Ужгородці ходять на екскурсії?

– Нещодавно була 9 річниця Вільних екскурсій. Я часто брав участь у цій ініціативі і бачу, що приходили по 10-20-30, а то й 100 туристів. І це більшою мірою ужгородці. Тож серед ужгородців є запит на знання історії свого міста. Хоч на індивідуальних екскурсіях мені таке не зустрічалося, це не свідчить про те, що ми не любимо своє місто – це так само, як люди, що живуть біля моря, не ходять на море.

– Як вважаєш, за що варто любити Ужгород? За що його любиш сам?

– Особисто в мене за 10 днів за межами міста починається туга за домом. Мені хочеться знати, як там Ужгород, що відбувається, пройтися по набережній, Корзо. Хочу побачити, чим місто живе у цю мить. Хоча я знаю, бо ж слідкую за соцмережами. Тут атмосфера маленького і надзвичайно затишного міста, що притягує. Заради цього варто приїжджати – це комфорт, затишок, пішохідний центр, річка. Особливо це відчутно, коли сидиш за кавою і спостерігаєш за життям міста. Специфіка малого міста у тому, що ти багатьох знаєш – місто для тебе живе, бо ти бачиш людей, обмінюєшся з ними емоціями та враженнями. Мабуть, усе у комплексі притягує сюди.

– Які неочевидні місця чи атракції ти б порадив туристу для відвідин в Ужгороді? Адже замок, філармонія і Кафедральний — це стандарт.

– Я би рекомендував кафе-музей «Під замком». У людей є запит на тематичні й автентичні заклади. А це найстаріший заклад, що зараз діє в місті. Набережна. При чому прогулянка не перші 100 метрів, а від моста до моста. Це дуже класний маршрут з точки зору можливості оглянути два різні Ужгорода: австро-угорський і чехословацький. Звідси видно і колишній Василіанський монастир, і площу Театральну, і ОДА, чехословацьку архітектуру і радянську зону міста. І третє – Горянська ротонда. Туди рідко потрапляють туристи, але це цікаво і з точки зору панорамного огляду міста, і в плані історичної цінності цього об’єкта. Там своя енергетика.

– Найцінніший і найкращий сувенір із Ужгорода: він є? І якщо так, то що це?

– Не буду оригінальним. Це торт «Ужгород». Навіть нещодавно у Києві директор турфірми, з якою давно працюю, сказав: «Так хочу в Ужгород! Так хочу ужгородський торт». Це найкраще гастрономічне представлення, що приносить емоцію. І це той сувенір, який хочеться привезти і розділити його з близькими.

– Що для тебе Ужгород?

– Це гармонія.

Розмовляла Ксенія Шокіна

Фото Наталії Світлинець

piven.foundation