«Я людина і помиляюся як і усі», – Аліна Паш про «Євробачення», хейт, колаби з росіянами і війну

Ми зустрілися в Києві у неділю. Одразу після перемоги Kalush Orchestra, але врешті про саме «Євробачення» у Турині ми майже не говорили. Натомість намагалися розібратися чому співачку, яка з початку своєї кар’єри позиціонувала себе як «бітанґа з Карпат», постійно тягнуло до колаборації з росіянами.

Спочатку це було запрошення на фестиваль в Росії, від якого артистка відмовилася через три дні. Потім — кавер на Богдана Титомира (російський репер українського походження, – ред.) , у 2021 році — участь у компіляції на честь ювілею Осипа Мандельштама з десятком російських артистів.

З останнього — скандал довкола фотографії на Красній площі, а також найбільша інформаційна бомба. Аліна Паш перемогла на нацвідборі на «Євробачення» із піснею Тіні забутих предків. Але згодом виявилося, що у 2015 році артистка перетинала кордон тимчасово окупованого Криму, залітаючи туди з Москви, що заборонено українським законодавством. Ця ситуація так і не отримала однозначного вирішення. Під час національного відбору команда співачки надала довідку, яка ніби-то засвідчувала, що Аліна заїжджала до Криму через Україну. Але виявилося, що строк зберігання такої інформації не може перевищувати 5 років.

Врешті, Аліна знялася з «Євробачення», а з того часу регулярно отримує багато хейту: як від старих прихильників, так і від пересічних українців.

Як так сталося, чи справді Аліна симпатизувала Росії, та як це корелюється з тим, що батько співачки воює на фронті — у розмові Олексія Бондаренка й Аліни Паш.

Розкажи, чому ти взагалі вирішила дати інтерв’ю? Очевидно, що в тебе є якийсь меседж, який ти хочеш донести.

Аліна Паш: Я б хотіла захистити свою гідність, бо відчуваю, що є недокомуніковані моменти, які сталися зі мною та моєю командою. Вони тягнуться, починаючи, певне, з мого виступу на Дні Незалежності України у 2019-му. Тоді я вперше відчула, що таке тиск громадськості, коли люди з чимось не згодні. Тоді все почалося і я не прокомунікувала це вірно.

Я написала пост у фейсбуці, де були роз’яснення та чіткі відповіді. Та, як виявилося, посту у фейсбуці недостатньо. Потрібно ще проговорювати в інтерв’ю, обговорити це у відеоформаті, тоді воно справді може долетіти до більшої кількості людей. Бо я розумію, життя несеться і дехто пропустив момент, де Аліна Паш усе ж вибачилася за те, що вони називають зрадою.

Зараз розумію, що робила помилки. У мене було взагалі інше сприйняття конкретних ситуацій через не зовсім правильних людей поряд. Або ж просто я не настільки глибоко була занурена в особливості сприйняття громадськістю музичної індустрії. Нині я розумію, що це дві речі, які мають працювати воєдино. Тоді це може мати силу. Розуміння цього з’явилося ще минулого року. Але насправді, я не знала як правильно користуватися цим розумінням. Тепер хочеться говорити максимально прямолінійно, щиро і проговорити нарешті те, що мені болить. Болить, бо я розумію, що я можу тільки зараз розказати про те, що я насправді думаю й ніхто не буде мені казати: «нє, Аліно, краще проігноруй і це пройде, це ж хейтери». 

Ні, я не згодна ігнорувати, там є реальні люди. Справді реальні, не боти. Людей, які хейтять сліпо, теж вистачає. Але є й люди, які дивляться і  не розуміють, хто ж така Аліна Паш. Для них є теза, що вона наробила n-ну кількість дурниць і вона тупа. Але насправді Аліна Паш — людина і вона помиляється як і усі. Мабуть, за якісь речі хочеться поговорити детальніше.

Ну якщо ми одразу почали про це говорити, власне, ідея інтерв’ю  зародилась  із мого коментаря під твоїм постом. Я доволі детально розписав, чому здавалося, що весь цей час ти працювала на цілеспрямоване зближення з російським ринком.

Аліна Паш: Для того, щоб говорити про моє зближення з ринком Росії, потрібно було б мати факти більш вагомих дій з моєї сторони, хоча б виступи там з моменту старту проєкту Alina Pash (яких не було). Я ж мала мотивацію промовляти до росіян, впливати на їх думку щодо того, що відбувається  в Україні. Проте виявилося, що навіть найменшою співпрацею, навіть анонсом на якийсь там фестиваль у 2018, який так і не стався за моєї участі, я образила певну частину нашого суспільства. Дякую моїм родичам, які сказали: «ні, тільки через наш труп!». Я схаменулася і зрозуміла, що проукраїнська дівчина не має права бути частиною того.

А зараз я взагалі розумію, що такі дії максимально ображали всіх моїх людей, усіх українців. Росіяни ж на це дивилися так: «ага, ми їх там бомбимо на Сході України, пропагандуємо свої наративи, а от українка їде до нас на фестиваль».

Тобто це нібито нормально.

Аліна Паш: Так. Я розумію зараз, що в очах багатьох українців відбулася певна легалізація війни навіть лише анонсом мене. Справді цього тоді не розуміла. Я йшла туди з революційними думками витягувати прапор України та жбурляти правду в очі. А вийшло геть не так. Мотиви були чесні, але, на жаль, була зроблена така фатальна помилка, за яку я зараз і пожинаю заслужені плоди. Мені непросто це пережити, але я готова боротися за свою честь, за гідність українки. Я розумію, що всі українці зараз переживають дуже непрості часи. 

Якщо я здамся, то, мабуть, мій тато на фронті зараз б’ється за ніщо. Я не можу його так здати.

У який момент до тебе прийшло усвідомлення, що це були помилки? Я так розумію, що ти говориш і про пісню Титомира, і про Мандельштама.

Аліна Паш: Звісно. Про будь-які, навіть мінімальні намагання говорити до росіян. 

Усвідомлення почало приходити ще до гонки Євробачення. А повномасштабне вторгнення підтвердило ці здогадки. 24 лютого й десь приблизно тиждень уся музична сфера трубила до росіян. Усі українці, які мали хоч трохи слухачів із Росії — усі зверталися. Зеленський, власне, звертався. Усі ми зверталися із надією, що хтось там все-таки зможе підняти бунт. Але цього не сталося.

Щодо Титомира, Делай как я — це перший хіп-хоп трек СРСР. Це я не подивилася позицію Титомира, що він кончєний, але подивилася у Вікіпедії, що він із Сум. І я подумала, що це буде дуже символічно, якщо я візьму українського за походженням чувака, який зробив перший хіп-хоп трек. Моєю помилкою в цьому була поверхневість, визнаю і шкодую за це.

Та і це був проєкт Spotify, до речі, головний офіс котрого знаходився в Москві увесь час до повномасштабного вторгнення.

Фактично він знаходився не там, але рішення приймалися в Москві.

Аліна Паш: Там ще були українські артисти, які для мене є авторитетом, тож я подумала, що цей проєкт не суто російський, що він ок. Але все ж виявилося, що всі інші молоді артисти, наче прогресивні, але вони російські. Як бачимо, ці молоді російські артисти далеко не всі висловилися щодо війни, далеко не всі виїхали — а значить, ця колаборація була помилкою. Значить, не варто було це робити. І знову ж, зараз розумію, що сам факт колаборації з ними ще тоді теж по суті легалізовував війну проти України.

Після хейту, який отримав реліз, я зрозуміла, що все ж не ок — співати російською українській дівчині з етномотивами. Верхівка цього всього — брудна і відразлива. Я видалила відео й ми кенсельнули зі свого боку всю співпрацю. Мені справді прикро, що це взагалі сталося.

Щодо Осипа Мандельштама — знову ж таки, моя революційна натура хотіла достукатися до молодого покоління росіян. Режисер цього триб’юту таких люлєй дістав за те, що дозволив українці співати українською мовою та перекласти революційний вірш Осипа Мандельштама. 

А чому ж я відкривала цей триб’ют? Бо я вибрала його ранній вірш, написаний в 17 років. Оскільки вони розкладали в плейлисті все саме за хронологією, так вийшло, що першою була українка. З боку росіян теж було конкретне обурення, що загалом мене сильно потішило. Та з боку України був набагато більший хейт, бо як так — Аліна Паш знову всралась.

Мене навіть на ефір кликали це обговорювати на Радіо Культура, я ходив із Сашою Вареницею. Ми обговорювали, чому Аліна Паш записала кавер на Мандельштама. Варениця був ближче знайомий із ситуацією, ви співпрацювали, наскільки я розумію.

Аліна Паш: Усі пам’ятають, що на тому триб’юті був Агутін. Для мене Агутін — як і Титомир, я не дізнавалася про їхні політичні позиції. Для мене вони були суто музикантами. Я взагалі політику не сильно чіпала, бо для мене було величезним котлом — дізнатися, що таке музика взагалі, як писати музику, хто такі музиканти, які є музиканти у світі. Ого, етнофольк, якийсь там рок, якийсь там реп. Тобто я просто поринула в це.

Але ж ти грала кавери дуже багато років, ти маєш орієнтуватися в тих жанрах.

Аліна Паш: Так, звісно. Я маю на увазі, що тоді настільки поринула у свій світ музики, що активна громадянська позиція була чимось далеким від мене, настільки я варилася у свому котлі. І звісно, якоюсь мірою я зараз розумію, що так не можна було дівчині з такими амбіціями й взагалі публічній людині. На яку багато хто робив ставки, що ось це — прикольна думаюча дівчина з якісною музикою, буде топити за українське, як загалом у моїй музиці, у мені і є. 

Якщо подивитися мої тексти, то вони, мабуть, трішки не збігалися з тим, що я роблю, і тому в людей ставався дисонанс. Як так, наче тексти сама пише, класну музику, співпрацює з крутими людьми, а так всирається. Чому саме «всирається» — бо дивлячись назад, я розумію, що це було супер не класно й нелогічно закарпатській етнічній чувісі таке робити.

Історія з Мандельштамом — це був мій останній ривок туди. Я зрозуміла, що цього абсолютно недостатньо попри те, що цей триб’ют непогано піарився. Ми ще зняли відео з контекстами й символами. Що казати про культурний пласт — там просто рак 64 стадії, не просто 4-ої. А я намагалася достукатися своїм тоненьким голосочком маячком, сказати, типу «ей, у нас із вами не ок рілейшеншіпс, робіть щось зі свого боку». Це все пусте зараз. Мені прикро за те, що сталось.

Ти казала, що тебе на це підбивали люди з команди, як це відбувалося й чи можеш ти сказати, хто саме це робив? 

Аліна Паш: У мене немає продюсера, але є партнер по лейблу, по музичному всьому бізнесу, людина яка давала поради, допомагала рухатися та знайомила із тим же Сашею Вареницею чи Суреном Томасяном, який, до речі, написав мені перший хіт Bitanga. Мій партнер — це Андрій Іноземцев. 

Я ж мала бути в групі Dvoe (Іноземцев на той момент був менеджером гурту — прим.ред.), я прийшла на заміну Олі Дібровій, а потім так сталося, що ми взяли та зробили Alina Pash. Тому що амбіції в мене були сильні. 

А куди Артема (Артем Угодніков був барабанщиком у гурті DVOE — прим.ред.) подівали?

Аліна Паш: Артема нікуди не подівали. Вони взагалі з Андрієм дивилися на мене й такі «ой, мала, і шо ти можеш?». Я із Суреном написала пісню, зняла на це все кліп за свої кошти, бо Андрій мені сказав «ну сорян, мала, у мєня нєт дєнєг, роби, шо хочеш». Я показала їм, що можу. І після цього Андрій взявся за мене. Він зрозумів, що ми добилися якості й що я змогла написати щось, що чіпляє. Це була Bitanga. І він почав мені допомагати всім рулити.

Я взагалі не була готова до того, що мені звалиться на плечі. Бо мене якось одразу на п’єдестал  якості поклали і я зрозуміла, що нижче тієї планки я просто не можу падати. Почали приходити великі співпраці, документи якісь. А я в тому взагалі не викупаю досі нормально. Я собі там жила в якомусь своєму окремому світі. Андрій був тією людиною, яка відповідала за фінанси, документи. Він був людиною, яка ходить на зустрічі й так далі.

З часом я зрозуміла, що ми різні. Настільки різні, що в цій різності нам уже навіть не кльово. Спочатку було наче найс. А потім зрозуміла, що в нас життєві цінності по-різному збудовані. Я не кажу, що він поганий, він мені чимало зробив і хорошого. Так, на жаль, він косячив, така його вдача й мабуть, не лише зі мною так було, як я вже викупаю. З часом, збираючи плоди, я розумію, які в нього співпраці були й з ким. 

А в нього багато було співпраць у тому числі із росіянами Anakondaz i Noize MC. Колись я їх вважала прикольними.

Насправді до них і зараз ставлення таке доволі м’яке. 

Аліна Паш: Мабуть, це логічно і в їхньому випадку ці нюанси треба враховувати. Усе ж таки ми людяні.

Я розуміла, що Андрій із багатьма топовими артистами й в Україні працював. І коли він приносив співпраці на кшталт «Spotify звернувся, дивись, і там той і той теж є», то я не бачила в цьому нічого поганого, на жаль. Нічого такого, що, як виявилося, легалізувало всі брудні дії Росії до України. 

Так само було і з Осипом Мандельштамом, Андрій уже розумів, що ми зробили якусь кількість невдалих кроків і тут він каже: «Алін, ось тут ти зможеш проявити свою позицію, що ти саме отой рупор, який кричить туди, бо на це ж треба мати яйця». Але виявилося, що це лише його бачення. Він хлопець із Керчі, працював в Росії. Мабуть, у нього було не зовсім радикальне ставлення до росіян. Надіюсь, зараз ні. Я певна, що в нього аватарка з українським прапором, він вивіз свою сім’ю і, звісно, ненавидить русню. Вони розхєрачили дім його родичів і він напевне зрозумів, що щось не так.

Зараз у нас іде процес розриву нашої співпраці. Ми за 4 роки встигли наробити багато пісень, співпраць, навіть відкрити лейбл. Bitanga Blood все ж більше був таки його дітищем, не моїм. Туди він набрав велику кількість російськомовних артистів з України, з якими я ніколи не була згодна. Він казав: «ну так нормально, хай буде, нам кількість потрібна». Я казала, що не вірю, що це все ж під моїм лозунгом Bitanga Blood. Але це не Bitanga Blood. Моє — це українськомовне. Першим, кого я взяла, був Otoy з яким у нас не пішла співпраця, сталася заворушка в тому числі з Андрієм. Зараз, звісно, Слава (В’ячеслав Дрофа — працює під псевдонімом OTOY — прим.ред.) подорослішав і вибачається. Ну фіг із ним, теж досвід. 

Був Zbaraski — це українська цікава перспективна музика, щось подібне я й шукала. Андрій, на жаль, брався за проєкти, які скоріше були б більш успішні в Росії.

А що буде з лейблом?

Аліна Паш: Хочу його закрити. Я не хочу, щоби моїм словом «Бітанга», яке асоціюється саме з Аліною Паш, взагалі існувала якась двіжуха, яка не в моїй відповідальності. Тому я хочу закрити лейбл, прочистити все і з юридичної сторони, хочеться все зробити максимально прозоро. 

Андрій — панк, у нього все випадає, він усе шкереберть робить. Комусь підходить такий флоу, мені — ні. Я люблю, коли все розкладено по поличках, коли все чітко. Ми з ним чимало провели бесід: я давала йому шанс, він — мені, усе це було важко і складно. Я так не хотіла потрапити в подібну хрінь із партнером, але ж усе одно потрапила в неї.

Зараз, звісно, є багато питань по поверненню прав на мої пісні. Дякувати Богу, хоч мої соцмережі на мені. Я завжди вела свої соцмережі самостійно. Не хочу його винити в чомусь, адже він дбає про себе та своє бачення; не хочу його гівнити, це буде нечесно, бо було й чимало хорошого. Він за мене бився, просто робив це дуже по-своєму.

Розуміючи весь цей шлейф проблем який був, всю критику (бо критика весь цей час була), ти все одно пішла на Євробачення. До того ж це дуже заполітизований конкурс. Особливо в Україні, особливо напередодні наступу російських військ, яке ну дуже сильно наелектризувала ситуацію. Чому?

Аліна Паш: Я відчувала: наближатися щось дуже болюче, жорстке, що зачіпає мене. Для мене Євробачення — це насамперед екстра популярний конкурс, ну і звісно політизований, як би вони не відхрещувалися від цього в правилах. Я не зовсім із попдвіжухи, завжди вважала себе більш нішевою, але подобалось загравати й там, і там. Як, наприклад, на День Незалежності України читати реп о восьмій ранку на марші, а потім о 12-й ночі виступати на Brave! Factory. Мені ці контрасти подобаються, я від цього надихаюсь. 

У той день, коли я написала пісню Тіні забутих предків, у мене вдома сталася пожежа, у мене згоріло пів кухні. Я мало не задихнулася димом, але якимось чарівним чином прокинулася. Це сталося 26 грудня. Я собі навіть тату набила, щоби пам’ятати цей фатальний день. 

Я дуже вірю в енергію і вже тоді зрозуміла, що це своєрідний знак. Але все одно подалась з цією піснею на конкурс, бо відчула потребу нести той меседж у світ, відчула натиск простору: наближатися щось. Я чую свою землю, за кого ми боремося, зокрема пліч-о-пліч з нашими предками. 

Проти моєї участі в Євробаченні була чи не вся команда, яка з різних сторін знаходила аргументи, чому не потрібно йти. Але я настільки глибинно відчувала потребу заспівати цю пісню на широку аудиторію, аби підкреслити, що ми маємо дуже потужну історію, і що саме зараз ми є ті, хто творить нову Україну. 

Навіть розуміючи, що моя пам’ять щодо того, як я їхала в Крим розмазана, я вирішила ризикнути і піти на конкурс, бо Євробачення – це найкраща платформа для того, аби дане повідомлення почув світ.

Я йшла напролом, сліпо сподіваючись, що не порушила правила конкурсу і в’їжджала на територію Криму правильно. Ми тоді дуже багато гастролювали у команді Ірини Білик, постійні перельоти, переїзди. В Ялту ми поїхали на весілля до подруги Ірини усім колективом: і музиканти, і бек-вокал, і танцювальний колектив. Ніхто не міг дати мені чіткої відповіді як ми туди потрапили, бо було декілька груп: хтось їхав, хтось летів.

Я шукала хоча б якісь квитки, емейли, будь-яке підтвердження. Усі свої паспорти я перевірила вздовж і впоперек — жодної відмітки. Звичайно, був той пост у Фейсбуці зі скаргою на Аєрофлот, і десь в глибині душі я розуміла, що є шанс, що я все ж влітала.

Я в жодному разі не хотіла дати якийсь хід, який міг би легалізувати окупацію Криму. 

Звідки з’явилася та сама довідка?

Аліна Паш: Довідка — це спроба Андрія врятувати мене. Він також розумів, що мені важливо зараз цю пісню заспівати на широкий загал. 

Суспільне вимагало документальне підтвердження перед початком прямого ефіру, не було б довідки, мене б не допустили до виступу. Фізично довідку ми мали отримати наступного тижня, бо запит в прикордонну службу був поданий, але відповідь ми ще не мали. Особисто я була з головою занурена у підготовку номера, ми буквально жили у тому будинку культури напередодні конкурсу і дала добро Андрієві це питання вирішити. Десь я розуміла, що воно може бути вирішено не зовсім чесним способом, але жага поділитися з українцями цією піснею в такий напружений для країни момент, давала рішучості йти далі. Андрій займався довідкою, я виступила, а в понеділок понеслося. 

Я цілком і повністю беру на себе відповідальність за цей крок, бо по суті погодила його. 

Тоді ти вирішила знятися?

Аліна Паш: Так. Коли стало зрозуміло, що йде такий тиск, який я просто не вигрібаю. У команді ще ці слова: «А ми тобі казали». Це все було так незрозуміло всередині. Я сказала, що знімаю свою кандидатуру, усі це ухвалили. 

А потім чомусь піарниця Суспільного пише, що вони мене зняли. Я ж питаю, як так вийшло, що ви ось так пишете. Потім вони поміняли в себе на сайті, та в інстаграмі все одно пишуть: «ми її зняли». Громадськість же бачить, що знову якась неправда: в Аліни одне, у Суспільного інше. Це мені не було окей у комунікації із Суспільним. 

Потім я поїхала додому й загалом пропала з радарів, хотіла взяти паузу, щоб обдумати все, що сталося. Я зібрала речі, а саме звукову карту, мікрофон, комп, два спортивних костюми, кішку й поїхала до батьків на Закарпаття. І через два дні сталося повномасштабне вторгнення.

Коли я бачу обговорення тебе в контексті Євробачення, найбільше претензій саме до того, що ти намагалася всіх обманути, так це подається. От тому це питання таке болюче.

Аліна Паш: Як ти гадаєш, скільки людей із музичної чи кіносфери намагаються щось прикрити?

Думаю, дуже багато. Просто вони дуже хитро це роблять.

Аліна Паш: Та, я не хитра. Я вирішила не видаляти свою фотографію з Червоної Площі, до якої дуже багато питань. У 2017 році я їздила туди до своїх родичів. Мені було дуже цікаво, що таке Мордовія. Що таке ця Москва, куди всі їздять робити собі супер кар’єру. Що там бляха такого. Я поїхала до родичів і заодно подивилася, була там два дні. Зробила цю зухвалу фотографію, яка для мене була, ніби витягнути свій стяг на червоній площі, сказавши «fuck you all, я тут і не боюся». 

Але люди це сприйняли зовсім інакше. Я розумію, що теж не прокомунікувала це вчасно, не спростувала цей момент. Я ж цим не пишаюся, а навпаки хотіла цим московитам показати, що ось я сильна, я тут і дивіться як KYIV пишеться, ви, підори.

З того, що ти розповіла щодо цього шляху, у мене складається враження, що ти дійсно весь цей час хотіла займатися власне музикою, і взагалі не враховувала громадянський і політичний контекст.

Аліна Паш: Я не враховувала його в тій глибині, у якій мала б. Бо сказати, що я зовсім його ігнорувала — та ні. Я зайняла трішки іншу нішу у громадській діяльності, яка на той час дуже мене тригерила. Це питання фемінізму, прав ЛГБТК+, екологія, освіта. У цьому є результати в моїй діяльності. 

Якщо говорити саме про політику — я розуміла, що там просто шквал того, чого не можу збагнути поки що і відповідно, цим не цікавилася. Так, коли була Революція Гідності, я там була, розуміла, що це — важливий момент для майбутнього країни і була за зміни і чесність, та все одно була молода й не розуміла контексту до кінця.

У 2014-му році в мене мобілізувався тато. Звісно, десь у родині ми говорили про це, але політика, як і релігія — це складні теми, які я свідомо оминала. Я зараз намагаюсь перевірити як люди, з якими я спілкуюся й поважаю, взагалі ставляться до української мови, української гідності, яку ми зараз захищаємо, нашої суверенності. Хтось Кіркорову кліп знімав рік назад, хтось їздив у клуби виступав, хтось ще щось. Це просто не настільки гучний кейс, як Alina Pash. І тому я їм усім нагадую зараз про те, що насправді ми всі десь помилялися й нам варто зараз це визнати, це по-перше. А по-друге, одне одного пробачити. 

Думаю, нам справді не варто шукати ворогів одне в одному, бо ми знайдемо в кожному якийсь недолік, який нам не подобається. Якщо так радикально всіх сприймати, то нам не залишиться, з ким взагалі будь-що будувати, нам не залишиться, за кого бути тут і все це робити. 

Тому я б закликала українців усе ж, як би це не було складно, розбиратися в деталях, а не просто сліпо хейтити. Розуміти, де людина не права, бути добрішими одне до одного. Кожне життя українця — важливе й потрібне. 

Колегам по цеху взагалі варто об’єднатися, ми в одному човні пливемо. 

Відповідати за себе — це дорослий вчинок. Я завжди хотіла бути незалежною, й от тепер нарешті я виборюю це звання собі сама. Так, потом і кров’ю, помилками, але я це виборю і буду супер сильна після цього. 

Що ти зараз робиш під час війни? Я бачив що ти даєш благодійні концерти закордоном.

Аліна Паш: Так, благодійні концерти закордоном разом із Доброго вечора, ми з України, а також одиничні благодійні концерти.

Які гроші ви збираєте? Куди ви їх передаєте?

Аліна Паш: Доброго вечора, ми з України — це серія благодійних концертів, що збирає кошти у фонд «Маша» Маші Єфросиніної. Вони опікуються людьми похилого віку, мамами, дітьми із найбільш постраждалих регіонів. Також ми збираємо кошти на допомогу ЗСУ через фонд Ігоря Ласточкіна, у нього дуже все налагоджено там. В соцмережах із самого початку війни направляю свою аудиторію на Повернись Живим. Перші кілька тижнів у Закарпатті приймали купу гостей, мені реально складно їх називати біженцями..

Ми багато переселенців приймали, у нас майже щодня виїжджали, бо в нас багато кордонів. У нас такий був штаб своєрідний, таке домашнє волонтерство було. Потім батько мобілізувався й попросив нас із мамою виїхати закордон, щоб йому було спокійніше. Але нас вистачило лише на місяць, ми повернулись в Україну. Зараз я стараюся відвідувати волонтерські осередки аби підтримати їх діяльність, показати, що вони роблять важливу справу.

Щодо благодійних концертів, ми досить багато й активно їздимо, усе літо загалом розписане саме з благодійними концертами, фестивалями. Я на ряду з іншими українськими артистами тримаємо культурний фронт, несемо українське у світ гідно і транслюємо важливі для країни наративи. Нарешті моя драматична музика максимально влучна, бо в мене не зовсім, певне, той веселий комерційний продукт, який підходить під розважальні якісь івенти, корпоративи.

Зазвичай це питання звучить абсурдно, але в контексті війни воно набирає інших відтінків. Які творчі плани? Чи ти плануєш випускати щось під час війни, писатимеш альбоми, чи будеш чекати закінчення війни?

Аліна Паш: Я планую випускати. У мене вже купа всього написано, але знову ж проблеми юридичні, через які я зараз не в змозі показати світу мої пісні. Але найбільший мій творчий план — це перемогти на всіх фронтах. Щоб Україна відстояла свою незалежність і я з нею стала теж незалежною на своєму особистому фронті. Щоби ми могли свою нову сторінку make your own history. Те, що я кажу в пісні Тіні забутих предків, щоби це вже справді відбулося. Щоби ми перемогли, щоби кожен батько, кожна матір, кожен син, дочка повернулися додому. Я знаю це відчуття очікування когось рідного з фронту. Це не описати словами й мені справді дуже прикро, що з 2014 року купа людей були там, а їхні рідні в соцмережах бачили, як Alina Pash чинить не так, як мала б чинити для того, щоби підтримати їх зокрема. Якби я знала, якби подивилася «Колапс» швидше, зустріла правильних людей швидше, почала розбиратися як влаштовано все з громадсько-політичної точки зору. Якби! Я впевнена, що була б набагато сильнішою у своїй музиці із підтримкою цих людей, які загалом могли б бути моїми слухачами.

Бо моя музика — про ті цінності, які мають і ці люди зокрема. Вона проукраїнська. Музику я буду випускати, це станеться найближчим часом. Ми навіть зняли вже відео. Воно записувалося на студії в Кернаве, це середньовічна столиця Литви. Там дуже гарно, село спокійне. Там до мене прийшло кілька важливих і гарних пісень, ми там знімали кліп на англо-українську пісню Heaven. Хочеться говорити до аудиторії за кордоном, бо я ж розумію, що все одно фінанси для України варто брати звідти. В Україні всі сили мають іти тилом для підтримки наших збройних сил і щоби нарешті вигнати русню.

Нам, артистам, треба направити всі сили на те, щоби правильно зрозуміти, як ми можемо користуватися своєю публічністю. Культурна дипломатія — це, бляха, сильно. Я в собі відчула такий сильний рупор. Я знаю англійську мову, можу, наприклад, виголосити промову, яка може кілька тисяч людей змусити щось збагнути. Взагалі витягнути з них емоцію. У Латвії, в Ризі на концерті я говорила перед тим, як співати нову пісню Heaven. Розказувала, що тоді якраз в Одесі прилетіла ракета і тримісячна дитина загинула. Я рефлексую, розповідаю про основу цієї пісні, що немає гіршого горя, аніж хоронити свою дитину. Моя душа обливається кров’ю, коли наші діти відлітають у небо. Це такі от основні тези звідти. Я розказую це англійською і якась дівчина з натовпу мені кричить «давай, тут всє панімают па русскі». На що я англійською відповідаю, не буду принципово користуватися цією мовою, хоч і знаю її. Це мова мого ворога. Саме з російською мовою до нас прийшла російська пропаганда, російські наративи, а потім — російські танки, аби «рятувати» російськомовних. Тому для мене зараз лишається основною місією максимально ширити українське. Тоді весь зал на тисячі три людей просто почав аплодувати. Українська мова — це зараз наша суперзброя. 

liroom.com.ua

  Надіслати другу