Замість окупації — опір: історія офіцера Нацгвардії

Він зустрів війну в дорозі. 24 лютого 2022 року Владислав Пушков їхав з родиною з рідного Скадовська до Херсона і не знав, що додому вже не повернеться. Росіяни окупували його місто, і терпіти це чоловік не став. Замість цього він обрав шлях збройного опору.

Ще до повномасштабного вторгнення Владислав отримав вищу освіту і первинне офіцерське звання. Але з військом не був пов’язаний. Справжній шлях військового почався навесні 2022 року. Він відвіз родину до Львова, а сам разом з тестем вирушив з гуманітарною допомогою до бійців однієї з десантних бригад під Авдіївкою. Повернувшись назад, 4 березня 2022 року Владислав добровільно мобілізувався та став до лав Національної гвардії України.

«Я просто прийшов і вирішив: все, я буду служити», – коротко пояснює офіцер.

Свою службу розпочав в складі Закарпатського полку. Але згодом перевівся в інший підрозділ. На фронт він потрапив не одразу, хоча дуже хотів і просив про це у рапортах. Але у січні 2023 року він доєднався до підрозділу, який готували до бойових виходів. Уже в лютому він був на Донецькому напрямку – у Спірному, що під Бахмутом. Там офіцер вперше побачив справжню війну: невпевненість, страх, хаотичність бою, але й силу старших побратимів, які показали, як діяти правильно. Потім його підрозділ тримав позиції у запорізькій області.

«Ми воювали там до грудня 2023 року, потім нас перекинули на правий фланг. Під Роботиним ми були майже рік», – каже офіцер.

Після короткого відновлення – нові бойові завдання під Покровськом. У цей час Владислав служив заступником командира мінометної батареї по роботі з особовим складом. Пізніше сам очолив мінометну батарею. Але офіцер артилерист не лише командував підрозділом, а й підвозив боєприпаси, провізію і евакуйовував поранених піхотинців.

«Піхоту там птурили, а ми на Кразі заїжджали. Інколи здавалося, що це божевілля, але це була наша робота», – згадує Владислав.

За свою службу офіцер отримав відомчу нагороду від Міністра внутрішніх справ – нагрудний знак «За відвагу у службі». Сьогодні досвідчений офіцер продовжує службу на Закарпатті. А про мотивацію говорить так само просто і лаконічно: родина і Скадовськ.

«За мною стоїть моя сім’я – дружина, дитина. Якщо я це не зроблю, їх просто вб’ють. І я дуже хочу повернутися додому: побачити бабусю, дідуся, зайти в батьківську хату, сходити на могили предків», – підсумовує Владислав.