Втрачений Ужгород: перші міські дитсадки (ФОТО)

На той час виховні заклади вже були в Угорщині не рідкістю: перший такий графиня Тереза Брунцвік відкрила у Буді ще 1828 року, тобто задовго до Фрідріха Фребеля. У нашому ж місті перший дитсадок, за даними з книжки «Минуле Ужгорода» (1937) Петра Сови, відкрився у 1869 році. Наскільки можна судити з тогочасної преси, цей заклад не мав постійного приміщення, розташовувався в орендованих житлових будинках і спершу не користувався великою популярністю в містян. Змінив цю думку професійний вихователь Болаж Форкош (Farkas Bal?zs), котрий багато років керував першим міським дитсадком і був його єдиним вихователем. Поважного віку добряк Форкош став нашим місцевим Фребелем – садівником, котрий плекав дітей, як свої улюблені рослини. Нині досить важко уявити собі дідуся у ролі вихователя в дитсадку, бо ж навіть молодим вихователям часто важко вдається впоратися з групою малих непосидючок. А от у Форкоша це виходило чудово, батьки його роботою були дуже задоволені. Саме постать доброго вихователя, котрий грається з дітьми, навчає їх, прививає ази етикету тощо, дуже змінила ставлення містян до такої інституції, як дитячий садок.

У 1873 році, як пише Петро Сова у «Минулому Ужгорода», місто викупило на вулиці Телекі (нинішня вулиця Духновича) будинок, який пристосували під дитячий садок (другий у місті). Згодом цей будинок знесли, а на його місці у 1889 році побудували новий. Дитсадок там працював тривалий час, розташовувався він на місці нинішнього приватного обійстя на вулиці Духновича, 17 (одноповерховий довгий будинок у глибині двору).

У 1879 році обидва міські садки тулилися  у невеличких будинках, не мали достатнього фінансування і можливостей для того, аби розвиватися. Врятував ситуацію знову-таки чоловік – римо-католицький священник, відомий місцевий меценат Ондраш Будіш, котрий у 1879 році у власному будинку на вулиці Бозош (нині – Толстого) заснував церковний садок, знаний у місті як «Будинок Марії» (M?ria-h?z). Цей заклад під головуванням монахинь швидко став дуже популярним у місті, він мав усі належні умови для виховання діток, міг вмістити кілька груп. Історія «Будинку Марії» є такою цікавою і має такий вплив на загальну історію міста, що про нього варто розповісти окремо. Зараз же ми зосередимося на державних дитсадках, розказавши, що після смерті старого вихователя Болажа Форкоша його заклад перенесли на вулицю Мочарську (нині – Берчені), де в той час проживало особливо багато дітей (пізніше для потреб дитсадка звели будівлю на новій маленькій вуличці, що з’єднувала вулиці Берчені та Бачинського, нині – провулок Приютський). У 1884-му про дозвіл відкрити окремий єврейський дитсадок клопотало перед міською управою єврейське жіноче товариство, причому там конкретно наголошували, що цей виховний заклад буде працювати повністю «за методою Фребеля».

У 1891 році в Угорщині вийшов закон про виховні заклади, який декларував, що всі діти 3-6 років мають відвідувати дитячі садки (державні, приватні чи церковні), якщо їхні батьки не можуть подбати про постійний належний нагляд за дитиною. Перевірити, чи батьки не залишають дитину такого віку саму під час роботи, мали місцеві служби. Якщо б вони виявили, що дитина перебуває вдома чи на вулиці сама, не має належного нагляду, на батьків чекав штраф.

Але в Унґварі цей закон запрацював далеко не одразу. Місто провело перепис дітей 3-6-річного віку, після чого визнало, що не може примушувати батьків віддавати дітей до дитсадків, бо у місті просто немає такої кількості закладів. «Штрафи в цьому випадку можуть принести більше шкоди, ніж користі», – сказали у міській управі. І вирішили зосередити увагу на тому, аби до садків віддавали дітей ті працюючі родини, яким це найбільше необхідно. Та все ж закон 1891 року мав для міста користь – змусив владу відкрити новий садок десь на вулиці Радванській (нині – Мукачівська).

Аби зрозуміти, наскільки неохопленими були діти тодішнього Унґвара, наведемо дані за 1893 рік. Тоді у місті з населенням приблизно 14 000 мешканців налічувалося близько 800 дітей 3-6-річного віку. За даними, опублікованими тогоріч у міській газеті «UNG», лише 250 дітей з 800 були записані до дитячих садків. Наголошуємо на слові «записані», бо далеко не всі відвідували дитсадок на ділі, часто траплялося так, що в садку записані 60 дітей, а регулярно приходила лише половина. Дуже цікавий парадокс полягав у тому, що більшість дітей, котрі відвідували садок, походили з інтелігентних і небідних родин. Бідні родини, де батько і мати щодня працювали на поденних чи сільськогосподарських роботах, лише обережно придивлялися до дитсадків, хоча відкриття цих закладів були спрямовані, в першу чергу, саме на їхні потреби. У чому ж була причина такої місцевої дивини?

Річ у тім, що дитячі садки, усілякі методики Фребеля, ранній розвиток дитини були у той час прогресивним і модним нововведенням. Інтелігенція підхопила тренд, хотіла, аби їхніх дітей навчали і розвивали професійні вихователі. А бідним неосвіченим людям до трендів було байдуже. Газета «UNG» писала: «Ці батьки, які часто зайняті на сільськогосподарських або поденних роботах, часто залишають малюків під наглядом своїх старших дітей, яким ще самим потрібен нагляд. Що роблять такі діти, скаже кожен, хто бачив ці бездоглядні ватаги. Навряд чи вони роблять щось хороше, але це не має дивувати, бо дитина не може жити без руху. І якщо дорослий не візьме цей рух під контроль, результатом може стати нещасний випадок, фізична травма, моральна розпущеність». І додавала, що містові потрібен нормально облаштований, просторий дитячий садок, аби батьки не залишали дітей на випадкових нянь, що були виховані мешканцями «будівлі зі 101 вікном у кінці Другетової вулиці» (натяк стосувався дівчат легкої поведінки, котрі шукали пригод чи підробітку біля військових казарм). У 1898 році місто навіть відмінило оплату за дитсадки, зробивши їх безкоштовними. Це було важливим зрушенням, яке зробило ці заклади доступними навіть для незаможних городян.

А закінчимо ми статтю про історію виникнення в місті дошкільних виховних закладів згадкою про будівлю, в якій досі навчаються та виховуються маленькі ужгородці. Йдеться про корпус ЗОШ № 5 на куті площі Петефі та вулиці Швабської. У 1903 році Міністерство народної освіти схвалило пропозицію міської управи Унґвара звести будівлю державного дитячого садка на куті вулиці Минайської і площі Кошута. А вже на початку 1904 року будапештська фірма «Holzspach N?ndor ?s T?rsa» розпочала будівельні роботи. Восени того ж року новий дитячий садок був готовий приймати дітей – на той час це був найбільш просторий, сучасний, світлий найкраще облаштований виховний заклад міста.

Варто зазначити, що дитячому садку спершу виділили лише перший поверх будівлі, та й те не весь. На куті вулиці і площі (нині там вікно одного з навчальних кабінетів) був облаштований вхід до крамниці. Право оренди магазину на такому хорошому прохідному місці розігрувала міська управа – ці кошти мали витрачатися на утримання дитсадка й будівлі в цілому (бо ж ми пам’ятаємо, що державні садки в той час були безкоштовними). Так, у 1904 році аукціон зі стартовою ціною в 500 крон річних виграли Янош Вароді та Янош Кеслер-молодший, котрі запропонували містові 560 крон. Що продавали ці підприємці в будівлі дитсадка – на жаль, невідомо.

На другому поверсі будівлі розмістили канцелярію шкільного інспекторату міста та квартиру шкільного інспектора. На початку ХХ століття цей зразковий на багато років уперед дитячий садок відвідувало близько ста дітей.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»