"Люди йдуть в театр за емоціями — ми їм це даруємо", — Рудольф Дзуринець

В інтерв'ю "Суспільне Ужгород" він розповів про прем'єрні вистави до закриття 105-го театрального сезону, роботу акторів, модернізацію театру, а також про період адаптації після повернення з фронту.

 Закарпатський обласний академічний музично-драматичний театр готується до закриття 105 сезону, яке відбудеться 27–28 червня на трьох сценічних майданчиках:

За словами директора театру, він намагається вибудувати правильну для Закарпаття репертуарну політику, виходячи з того, яка є відвідуваність глядацької зали:

"Інколи буває таке, що вистава може подобатися режисеру, акторам і працівникам театру, а глядачі на неї не йдуть. Тому, якщо говорити про виставу "Інша", яку я поновлюю, то два роки тому, коли відбулася прем'єра в нашому театрі, були аншлаги. І потім з певних причин — і технічних, і з браком хлопців, ця вистава в нас була на паузі, ми її не грали. І тепер, коли закривати сезон, думаю, ну добре, минулого року ми закривали "Річардом III" в Невицькому замку, в позаминулому році теж закривали театральний сезон "Річардом III", цьогоріч треба чимось іншим. І обрав оцю виставу "Інша".

Якщо брати інші вистави, звичайно, також треба казочку для дітей, тому що левова частка наших відвідувачів — це наші дітки, які зазвичай дуже люблять наш театр. Тому взяли до роботи казочку, яку, власне, запропонував сам режисер Любомир Геляс. Так само на малій сцені "Осінню історію" — намагалися взяти вже драматургію, яка чіпляє долі людей старшого віку.

Власне, на малій сцені у нас такої драматургії, такої вистави немає. І тому обрали цей варіант. І сцена "Трюм" — моновистава. Це тому, що в нашому театрі є моновистави, але вони чомусь не мають такої популярності, як вистави за участі багатьох акторів. Спробували цей варіант. Я думаю, у нас це вийде".

Закарпатський драмтеатр Рудольф Дзуринець очолив три роки тому після повернення з фронту. Розповідає, які головні завдання ставив для себе тоді й що хотів змінити:

"Коли я повернувся з фронту, якраз було закриття театрального сезону. Я прийшов в театр, була вистава "Про що плачуть верби" і в глядацькій залі сиділо 12 людей. 12 при місткості глядацької зали на великій сцені 800 місць. Я зловив себе на думці в той момент, що кому зараз потрібен цей театр загалом, та й війна, жахливі події, які відбуваються навколо. Багато людей є дотичним до тих подій, і я зрозумів, що треба змінювати не лише театр, а й глядача ужгородського і закарпатського, для того, щоб вони захотіли прийти в театр. Театр має дивувати, наштовхувати глядачів на емоції.

І перше, що я хотів змінити, — повністю структуру нашого театру, видозмінити його, як ззовні, так і зсередини. Акторські роботи, творчі одиниці, творчі працівники — там питань не було ніяких, і з режисерами. А сам човен, сам цей весь величезний театр, рухався трохи неправильно. І я розумів, як ним треба керувати, куди його треба направляти, просто не було тоді можливостей".

Очоливши театр, каже Рудольф Дзуринець, почав змінювати не стільки творчу, скільки господарську частину:

"15 червня мене призначили виконувачем обов'язків. 17 червня ми вже почали розчищати чагарники позаду театру з боку вулиці Івана Чендея. Там роками нічого не відбувалось, буду відвертим, коли ми чистили оце все, там і кришки від унітаза валялися, і різні шприци, різні пляшки, пакети, сміття. А 19 червня ми почали підсвічувати наш театр. Коли робили капітальний ремонт фасаду, залишили проводи, які просто висіли, де б мали бути світильники. 368 світильників ми замінили, театр підсвітили. Я тримав на меті привернути аудиторію, привернути глядачів, ужгородців, вимушених переселенців, змінити погляд на театр. А як це зробити? Треба зробити його видимим. Я його ще підсвітив синьо-жовтим, це єдина культурна споруда в Україні, яка світиться патріотичним кольором. Я не один, це величезна команда, величезний колектив".

Після повернення з фронту чоловік рік адаптовувався до цивільного життя:

"Досить довгий період я був в такому замкнутому особистому просторі, сам із собою. Я віддалився від сім'ї своєї. Я не спілкувався практично з дружиною. Вона дала мені оцей шанс і оцей час побути із самим собою. Звичайно, я проходив досить довго реабілітацію, і в лікарні досить довго лежав. І потім просто прийшов до театру, і ніби якийсь тумблер в моїй голові перемкнувся і сказав мені, що "ти маєш очолити цей театр, тоді він стане справді впізнаваним і про нього будуть говорити".

12 липня 2025 року на закриття театрального сезону колектив зіграв трагедію Шекспіра "Річард III" на руїнах Невицького замку:

"Потім мені прийшла така ідея: а чому б не зробити це як традицію, спробувати зіграти на День Державного Прапора і День Незалежності? І ми спробували, у нас все вийшло і ми навіть в перехід з Дня Державного Прапора на День Незалежності заспівали гімн України просто неба. Оце було прямо о 12:00, ми закінчили Річарда і заспівали гімн. У мене була зустріч в Оноківській громаді, де ми домовились про те, що це буде традицією на День Державного Прапора та День Незалежності — 23 та 24 серпня грати Річарда III на руїнах Невицького замку".

За час повномасштабної війни аудиторія театру стала змінюватися. Кількість населення в Ужгороді збільшилося і це, за словами директора, вплинуло на театр:

"Якщо раніше відвідуваність нашого театру аншлагами вважались лише на малій сцені, тому що там 70 місць, то зараз ми можемо похизуватися аншлагами й на великій сцені. Глядачі диктують нам своєю відвідуваністю репертуарну політику, що театр має обирати на майбутні постановки. Звичайно, що я прислухаюсь, тому що ми працюємо для глядачів. Люди йдуть в театр за емоціями, ми їм це даруємо. Тому так, вони диктують нам умови, який репертуар має бути й надалі. Звичайно, ми багато експериментуємо, ми намагаємось нав'язати трошечки своє, свою творчість, так, як ми це бачимо. Але з часом я починаю аналізувати: є вистави, які живуть роками, є вистави, які можуть проіснувати лише рік і потім на них ніхто не ходить".

На запитання, чи вважає Ужгород театральним містом, Рудольф Дзуринець відповідає так:

"Не лише Ужгород, а й взагалі Закарпаття, тому що, окрім нашого театру, я бачу різні театри, практично всі театри області мають шалену популярність. І це не може не радувати, Закарпаття взагалі є таким театральним осередком. І скажу навіть більше: Закарпаття є столицею театральних фестивалів. Зараз наша область проводить найбільше театральних фестивалів, починаючи з "Драми сьогодення", наприклад, закінчуючи тією ж "Золотою китицею" — театральним фестивалем для дітей, які приїздять з інших куточків України, театральні колективи, аматорські, які показують своє мистецтво тут нашому глядачеві".

Культура й загалом мистецтво під час війни надважливі, вважає директор театру:

"Це те, за що ми воюємо. А що вони хочуть знищити, росіяни? Нашу культуру, наші традиції, нашу мову. Все це ми зберігаємо. Театр спілкується українською мовою. Є дуже багато вимушених переселенців зі східних частин України, які все життя розмовляли російською мовою. Приходячи до театру, вони чують виключно українську мову. Усі контролери, прибиральниці, всі технічні служби зустрічають і розмовляють з глядачами українською мовою. Зі сцени ми розмовляємо виключно українською, ми це зберігаємо. І тим самим ми виховуємо глядачів, що українська мова, вона є надпотужна, вона є милозвучна, наймилозвучніша мова світу. І нею зараз розмовляти — це дуже престижно".

У театрі працює багато ветеранів, каже Рудольф Дзуринець. Також театр має співпраці з ветеранськими організаціями:

"У в них вільне відвідування будь-яких заходів у нашому театрі. Вони напряму телефонують мені й заходять до театру. Вони відвідують наші вистави, вони в захваті від наших вистав. Також ми постійно на контакті з нашими військовими госпіталями. Хлопці, які зараз перебувають тут на реабілітації, відвідують наш театр. І ті емоції, які вони відчувають тут, це не передати словами".

Закарпатський драмтеатр активно працює над інклюзією і безбар'єрним простором:

"Поки що дається нам це дуже важко, тому що в той період, коли будувалася ця величезна махіна, ніхто тоді не розглядав навіть ці питання, ніхто не ставив собі за мету сприяння маломобільним групам населення. Ми зробили пандус на фасаді театру. Зараз ми намагаємося акумулювати кошти й зробити ліфт зовнішній. І наша велика сцена більш-менш, на 80%, адаптована під інклюзивний простір. Також дуже часто ми використовуємо аудіотранскрипцію наших вистав, як дитячих, так і дорослих. І хочу сказати, що в рамках двох наших інклюзивних проєктів за підтримки Українського культурного фонду ми зробили дві вистави для людей з порушеннями слуху і зору. Тому це дуже важливо. І так, я про це дуже часто пишу. І нам, в моєму колективі, є чим пишатися".