Стодесятилітній Ужгородський монастир – осередок духовності, освіти і науки Закарпаття

Василіанський монастир є одним із 5 монастирів Провінції Святого Миколая. Утім релігійна частина його історії завершується наприкінці 1940-х рр. Із середини минулого століття тут розвиваються наукові школи: спочатку істориків і філологів, потім біологів і фізиків, які досі творять науку та навчають студентів саме в цій історичній будівлі.

Розповідаємо про становлення обителі та «перепрофілювання» з метою розвитку вищої освіти на Закарпатті.

Розбудова території монастиря грецькою общиною

Розміщення монастиря – один із скелястих виступів Замкової гори над правим берегом річки Уж. Історики припускають, що саме на цій кручі в 1384 році родина Другетів заснувала Павлікіанський монастир. Він перестав існувати у XVI ст., коли Другети стали прихильниками реформатської віри. З того часу територія залишалася незабудованою, хоч і входила в межі міста. У XVІІI ст. у цій місцевості зафіксована і частина міської стіни.

У другій половині XVІІI ст. влада Ужанського комітату посприяла тому, щоб згаданий земельний наділ надати у володіння грецької общини Ужгорода. Протягом 1786–87 років багаті греки збудували тут кам’яну церкву з високою стрімкою вежею, вкритою шиндлями. Біля церкви звели також будинок для священника, дяка і дзвонаря. Навколо церкви відкрили кладовище, де ховали винятково вірників грецької церкви. Останнє поховання тут датоване 1897 роком.

З плином часу грецька релігійна община асимілювалася й зменшувалася кількісно. Останній грецький священник Ужгорода Светозар Болярич покинув місто у 1879 році. Згодом (1886 р.) стару вежу церкви розібрали й замінили бляшаним напівкруглим куполом. Нарешті у 1900 році представник грецької общини Янош Йованович продав церкву і земельний наділ з усім нерухомим майном Мукачівській греко-католицькій єпархії за 16 тисяч крон. Він був журналістом, у 1880 р. почав видавати газету «Унгвар», що проіснувала рік, після чого заснував «Ужгородський вісник». На маєток також претендувала й реформатська община міста, але він залишився у власності греко-католиків. Остаточно долю колишнього майна ужгородських греків вирішила жахлива пожежа 28 червня 1906 року, яка знищила все і підготувала ґрунт для побудови на цьому місці греко-католицького василіанського монастиря.

Модерна споруда початку ХХ ст. з важливими комунікаціями і кухонним ліфтом

Перші монахи-василіани з’явилися в Ужгороді на запрошення Другетів ще всередині XVIІ ст. Двоє з них – Петро Ростошинський та Гаврило Косович – брали активну участь в організації Ужгородської церковної унії 1646 року. Перший із них згодом став першим греко-католицьким єпископом Мукачівської єпархії. Тоді ж егерський католицький єпископ Дєрдь Ліппай висував ідею побудови і василіанського монастиря. Таку ідею погодили на соборі Чину Святого Василія Великого у місті Маріяповчі (Угорщина) у липні 1906 року під головуванням єпископа Юлія Фірцака. Самі монахи-василіани прийшли в Ужгород цього ж року і проживали у єпископській резиденції. Монастир мав стати центром реформи отців Василіан, під якою розуміли духовне оновлення, й виконувати роль освітнього закладу – для виховання дітей бідняків.

Кошти на побудову монастиря збирали вірники греко-католицької церкви, однак левову частину надала держава. Загальний кошторис – 300–350 тисяч крон. Архітектурний план майбутньої будівлі розробив ужгородський архітектор Ернест Ковош. Будівничими виступили Дєрдь Сабо та Імре Домокош. Нагляд за будівництвом проводив приватний інженер Генріх Мазурек. Освятив наріжний камінь монастиря єпископ Юлій Фірцак у неділю 29 жовтня 1911 року. Цей день вибрали не випадково. Був ювілей у єпископа – 50-річчя його освячення. Юлій Фірцак приїхав на кареті, яку колись подарувала імператриця Марія Терезія єпископу Андрію Бачинському.

Єпископським візником у цей час був Андрій Коцка – батько відомого художника. Тож Ю. Фірцак був перший, хто ударив молотком по наріжному каменю, сказав побажання розвитку, – такий був звичай. Продовжилося свято бенкетом у резиденції для монахів-василіан та інших гостей.

Вид на Василіанський монастир з Православної набережної. Old Ungvar

Будівництво монастиря тривало рік і вимагало великої кількості дерева для зведення конструкцій. Однією з проблем стало те, що дошки постійно крали. Уже у вересні 1912 року у частину приміщень будівлі заселилися перші чотири монахи-василіани і 54 вихованці інтернату, що був створений тут для підготовки молодих монахів. Очолив заклад Атанас Максим. Допомагав йому Теофан Скиба.

Ужгородський василіанський монастир відразу ж став візитівкою Ужгорода, однією з найбільш імпозантних, модерних будівель міста. Фасад будівлі мав два триповерхові крила і чотириповерхову середню частину. Всередині на поверхи вели широкі сходи. Зали і кімнати (понад пів сотні на трьох поверхах) – просторі й зручні. На крилах архітектор утворив тераси на зразок англійських садів. На першому поверсі були кухня та підсобні приміщення. На другому поверсі – канцелярія і кімнати директора, монахів, їдальня, з якої вів ліфт до трапезної. На третьому поверсі розміщувалися спальні й кімнати вихованців. Четвертий поверх займала чудово оформлена каплиця. Будівля мала парове опалення, електричне освітлення і водопровід. Паралельно на внутрішньому подвір’ї була повністю відновлена колишня грецька церква, відкрита для всіх охочих.

Шпиталь, суд, друкарня, українська гімназія у будівлі монастиря

У часи Першої світової війни монастир функціонував лише частково. Ужгородська філія Товариства Червоного хреста облаштувала в ньому допоміжний шпиталь для військових.

Землєдєльский календар, 1940 р.

У чехословацький період (1919–1938 рр.) Ужгородський василіанський монастир зазнав значних змін. У 1921 році половину приміщень тут ще займала Президія суду Підкарпатської Русі, але потім він повністю перейшов у розпорядження василіан. Колишня грецька церква на дворі монастиря, присвячена Василю Великому, яка деякий час використовувалася як складське приміщення, з 1923 року стала публічною. Над розписами церкви працював відомий закарпатський художник Йосип Бокшай. Розписи митця були і в чудовій каплиці монахів на четвертому поверсі будівлі. У 1926 році василіани отримали від папи римського право проведення біля церкви св. Василія Великого відпусту на честь Пресвятого Серця Христа-Чоловіколюбця. З 1928 році у цих відпустах уже брав участь і єпископ Мукачівської єпархії. Згодом на відпустах збиралося пересічно близько 3 тисяч осіб.

З 1925 року у підвальному приміщенні монастиря запрацювала друкарня. Її першим директором став виходець з України Володимир Дозорці. Проіснувала до кінця Другої світової війни. За роки роботи друкарні тут видано понад 181 тисячу примірників щомісячного видання «Благовісник», 76 тисяч релігійних книжок, 20 тисяч наукових творів, а також величезні наклади релігійно-освітньої літератури.

У 1926 році матеріал крівлі монастиря змінили з етерніту на бляху. Однак після пожежі 1929 року потрібно було заново перекрити монастир. Цього разу вирішили не тільки відновити дах, а й змінити його. Дві бокові тераси забудували, перетворивши всю споруду на чотириповерхову – з єдиним дахом.

1 вересня 1937 року з дозволу Міністерства шкільництва в монастирі почала роботу українська класична гімназія з інтернатом. Проіснувала гімназія лише до осені 1938 року. Після того, як у листопаді Ужгород відійшов до Угорщини, гімназія переїхала до Великого Бичкова. З приходом до міста нової угорської влади проукраїнський напрям монастиря змінився проугорським. Протягом чехословацького періоду значну роль відігравали вихідці з Галичини П. Булик, Г. Кінах, Є. Малицький та інші.

Після остаточної окупації угорцями Карпатської України залишилося 5 чоловічих (Мукачівський, Малоберезнянський, Ужгородський, Імстичівський та Боронявський) та 3 жіночі (в Ужгороді, Мукачеві, Хусті) монастирі. У цей час відбувався наступ на монахів, які займалися проукраїнською діяльністю в період Карпатської України. У 1944 р. у складі Мукачівської єпархії продовжували функціонувати 5 монастирів: Мукачівський, Малоберезнянський, Ужгородський, Імстичівський та Боронявський. Чергові незворотні зміни в роботі монастирів розпочинаються після приходу радянської влади.

Становлення і розвиток наукових шкіл у стінах обителі

Заснований у 1945 р. Ужгородський державний університет із часу відкриття потребував навчальних приміщень, матеріально-технічного забезпечення. Спочатку заклад і всі його факультети розмістили в будівлі гімназії. Згодом, коли отримали в користування різні будівлі, зокрема релігійного призначення, почали розширювати мережу корпусів і збільшувати кількість факультетів.

У рік відкриття університету будівлі, в яких працювали церковні школи і шкільні гуртожитки, були вилучені з використання і власності церков та монастирів, відійшли у розпорядження державі. Відповідний Декрет Народної Ради датований 20 квітня 1945 р. Згідно з постановою Закарпатського облвиконкому і бюро Обкому КП(б)У від 7 серпня 1946 р. будівлю монастиря закріпили за УжДУ. Тут вирішили розмістити студентський гуртожиток. Водночас у монастирі залишилося проживати 4 монахів, які займали 11 кімнат і котрим удалося зареєструвати в Міськінвентарбюро будинок за монастирем. Утім таке рішення обласна прокуратура визнала незаконним, «неправильним», оскільки воно суперечило вищезгаданому Декрету народної Ради Закарпатської України. Відтак жителів, що не мали стосунку до університету, примусово виселили в 1947 р. Через 2 роки останній ігумен Ужгородського монастиря Богдан Мересій підписав акт про остаточну передачу монастиря університету.

Як свідчить довідка КП «Бюро технічної інвентаризації м. Ужгорода» від 15 травня 2012 р., будівля монастиря перебуває на балансі ДВНЗ «УжНУ» з 1952 р. Зокрема, з того ж року на балансі вишу й велика фізична аудиторія – колишня церква при монастирі.

У будівлі монастиря розвивалися дві наукові школи – фізиків та біологів. Біологічний факультет виник у 1945 р. У 1946 р. в УжДУ відкрили кафедру фізики і математики для забезпечення навчального процесу з фізико-математичних дисциплін на біологічному, медичному та хімічному факультетах. Підрозділ спочатку функціонував у колишній гімназії Другетів. Окремий фізико-математичний факультет, у складі якого почало функціонувати фізичне відділення, створений у вересні 1950 р. У зв’язку зі структурними, адміністративними перетвореннями в УжДУ, підготовку майбутніх фізиків у 1951–1954 рр. провадили в рамках фізико-хімічного факультету. Згодом фізико-математичний факультет відновили і він проіснував до 1966 р. Із того року факультети фізичний та математичний функціонують як окремі підрозділи.

Доктор фізико-математичних наук, професор, академік, ексдекан фізичного факультету Людвик Шимон пригадує, що фізичний факультет перенесли з приміщення гімназії до монастиря в 1957–1958 рр. До того часу там навчалися історики та філологи. Після переселення фізиків до будівлі монастиря тогочасні лаборанти, студенти переносили фізичне обладнання, споруджували витяжку у правому крилі та загалом пристосовували будівлю до своїх потреб. Для фізичних лабораторій цей корпус дуже підходив, однак для навчальних аудиторій навпаки – був холодним і незручним.

За спогадами Л. Шимона, вступні іспити на фізичний факультет у 1952 р. тривали близько місяця, розпочиналися 1 серпня. Саме в приміщенні церкви при монастирі облаштували кімнату відпочинку для абітурієнтів: спали на матрацах, безпосередньо на підлозі. Приміщення церкви сьогодні частково займає кафедра фізики напівпровідників та 181-а аудиторія, у якій навчаються студенти і відбуваються різні зібрання. Це одне з найбільших приміщень фізфаку. Ексдекан пригадує, що після першої побілки стін при облаштуванні аудиторії у приміщенні церкви ще проглядалися ікони. Амфітеатр проектували самі ж викладачі.

У радянський період до церкви добудували невеликий буфет, яким користувалися обидва факультети – фізичний і біологічний. У дворі справа теж є добудова радянського періоду – для наукових лабораторій. Колишній декан стверджує, що в часи його роботи капітальних ремонтів всередині монастиря не проводили. Утім у документах БТІ 1992 р. зазначено, що, крім буфета, змінювали розташування сходів: зробили дверний відсік на місці віконного. У той час будівля монастиря слугувала фізикам навчально-лабораторним корпусом, а будівля сучасного біологічного факультету – навчальним. До 2004 р. фізичний факультет містився на 1-му і 2-му поверхах, а біологічний – на 3-му і 4-му. Після «переселення» біологів із приміщення колишнього монастиря на 4 поверсі будівлі залишився лише зоологічний музей, який працює тут донині.

Зоологічний музей із унікальними експонатами в каплиці й сусідніх приміщеннях, та ідеї відновлення монастиря

Із 1967 р. в будівлі колишнього василіанського монастиря розташувався Зоологічний музей УжНУ. Його створили представники кафедри біозоології біологічного факультету у грудні 1945 р. Відомо, що в 50–60-х рр. музей перебував у лівій частині єпархіального сиротинця на вулиці Капітульній (сьогодні тут складські приміщення). Частина експонатів також зберігалася в коридорах сучасного біологічного факультету.

Експозиції – в трьох приміщеннях монастиря: у центральній кімнаті (в минулому каплиця) – колекція ссавців, у сусідній кімнаті – колекція птахів, у третій кімнаті – збірні експозиції – комахи, земноводні, окремі ссавці.

Зоомузей постав на базі схожих музеїв, що функціонували в дорадянський період при Ужгородській, Мукачівській, Берегівській гімназіях. У період СРСР фонди поповнювалися завдяки експедиціям, обмінам, дарункам. Сьогодні у фондових приміщеннях зберігається майже 180 тисяч експонатів. Це представники фауни всіх континентів та океанів світу. Тож не дивно, що Зоологічний музей УжНУ – на третьому місці за кількістю експонатів серед університетських музеїв. На базі цього підрозділу захищено десятки кандидатських дисертацій, що вказує на його наукове спрямування (колись мав і відповідний статус), – розповідають завідувач Арпад Крон та співробітник музею Василь Боднар.

Упродовж років музеєм керували відомі особистості. Серед них – Юрій Мателешко, який обіймав посаду директора 15 років та підготував третину виставкових експонатів залу ссавці, оскільки був дипломованим таксидермістом, а також знаним дослідником карпатської фауни. До слова, дослідник був залучений до створення фільму «Битва під Ватерлоо», підготував 10 опудал коней.

У музеї зберігаються рідкісні експонати: єхидна, гігантський кенгуру, страуси, пінгвіни, зебра, антилопи, марабу, фламінго, пума, крокодил-кайман, гримуча змія, кобра, літаючий дракон, бенгальський тигр, скати, піранья та багато-багато інших. Крім цього, музей має рідкісну колекцію, зібрану орнітологом-натуралістом О. Грабарем, – понад 200 екземплярів. Її вважають однією з найцінніших з-поміж країн Центральної Європи.

Серед експонатів музею привертає увагу череп слона зі штучними бивнями. Цілком можливо, що це той самий череп що зберігався колись у кабінеті природи Ужгородської гімназії. Потрапив він туди в дуже цікавий спосіб. Ще перед Першою світовою в Ужгород приїхав цирк із різними африканськими тваринами: слоном, антилопами, мавпами, але було так холодно, що заходи проводити не могли й вирушили пішки до Чопа. По дорозі в Минаї цирк заночував, а тварини на ранок загинули. Тож власник заплатив за нічліг тушами тварин. Частину з них розібрали місцеві селяни, частину шкір антилоп забрали в Ужгородську гімназію, сюди ж потрапив череп слона. Також в експозиційній залі зберігаються кістки печерного ведмедя, які розкопали під час дослідження карстових печер у верхів’ї Мала Уголька Тячівського району дослідники проф. І. Турянин та О. Корчинський.

В університеті неодноразово порушували питання переселення музею. Так, на 40-му році функціонування цього підрозділу Ю. Мателешко писав у виданні «Радянський студент», що частина експонатів виставлена в коридорах біологічного факультету, бо музею вже не вистачає відведених приміщень. З іншого боку, зрозумілою є і тривала історія проблеми: зоомузей вимагає не будь-якого, а спеціального приміщення з високими стелями, хорошим температурним режимом – у частині міста, доступній для відвідувачів. До прикладу, ексдекан фізичного факультету Л. Шимон пропонував перенести музей до колишнього гімназійного спортзалу (сьогодні частина адміністрації університету), а в колишній каплиці на четвертому поверсі облаштувати залу для урочистих зібрань та захистів дисертацій фізиків, якої вони не мають. Проблему зоомузею намагалися вирішити всі ректори, навіть один із колишніх керівників Закарпаття, однак безрезультатно. У сучасного керівництва УжНУ є ідея збудувати комплекс на території ботсаду, куди переселили б і зоомузей, але поки що вона залишається на папері.

До слова, вхід до музею безкоштовний, співробітники всього лише просять попереджати їх за 3 дні до відвідин.

Мукачівська греко-католицька єпархія, якій належала будівля до кінця 1945 р., не втрачає надій про повернення приміщень монастиря. Переконують, що освітні функції він колись виконував, тож сьогодні може продовжувати справу університету. Покійний владика Мілан мріяв про відновлення монастирської церкви та відродження обителі. Під час екскурсії для журналістів з нагоди 100-річчя будівлі, зазначав: «Хочеться, щоб споруда й надалі служила студентам. Сьогодні досить поширено, коли університет має свій духовний центр. Сподіваюся, що вхідні двері до церкви відкриються і вона стане духовним осередком».

Цілком можливо, що колись удасться досягти консенсусу, подібно до справ резиденції та інших будівель, які відновили своє історичне минуле завдяки співпраці двох потужних інституцій – єпархії й університету. Як свідчить історія, у стінах обителі на вулиці Волошина є місце і духівникам, і вищій освіті.