Втрачений Ужгород: наріжний камінь міського водогону (ФОТО)

Історія міської водомережі, звісно, почалася не у 1930 році, а значно раніше. Вже в другій половині ХІХ століття тодішній маленький Унґвар мріяв про водогін, який дав би можливість наблизитися до рівня заможних угорських та австрійських міст. Колодязі з чистою водою тоді мало в місті далеко не кожне домогосподарство, а у річку й канал зливалися відходи, нерідко плавало сміття й мертва худоба. Але далі розмов про те, що водогін містові потрібен, справи не доходили з банальної та вічної причини – нестачі коштів.

«Водогін містові потрібен більше за електричне освітлення чи асфальт», – писали в газетах, мотивуючи це тим, що саме з нечистої води у криницях походить тиф і дизентерія. У 1905 році були проведені 23 пробні буріння в районі між військовим містечком і Доманинцями, які знайшли джерела чистої  води. «Інші міста були би щасливі, якби мали такі можливості, – писала газета «UNG». – Шаторойоуйгей взяв позику у 600 тисяч крон, аби провести водогін, 4-тисячне Фелшобаньо (нині – румунське Бая-Спріє) вже теж має водогін, жителі Епер’єша (Прешова) провели факельну ходу, вшановуючи свого мера, котрий провів модерний водогін (хоча спершу містяни хотіли закидати його за цю ідею камінням), а Унґвар все ще пасе задніх».

Через кілька років у місті почали говорити, що досить велика сума, витрачена містом на буріння пробних свердловин, пішла на вітер, бо виявилося, що знайдені джерела не є достатньо потужними. Станом на 1914 рік ситуація не змінилася: 18-тисячне місто, поділене на чотири райони, загалом мало 30 криниць (найбільше – на лівому березі), з яких набирали воду мешканці. Крім них, діяли ще водяні колонки з ручними насосами. Навіть невеличка Нодьберезна (нинішній Великий Березний) на той час була прогресивнішою за Унґвар, уже мала централізоване водопостачання. У нас же вода текла з крана лише в кількох десятках будинків, господарі яких самі облаштували собі такий комфорт. Так минула Перша світова війна, у таких умовах увійшов Ужгород до складу Чехословаччини і так прожив ще кілька років, поки плани водогону знову не постали на порядку денному місцевої влади.

У середині 1920-х років це питання запустило навіть певне змагання між Ужгородом та Мукачевом – хто першим обладнає централізоване водопостачання? Усі закарпатці, певно, знають, що ці два міста завжди знаходять, в чому конкурувати – то, може, почалося все з водогону? Бо щойно Мукачево у 1926 році заявило, що знайшло підходяще джерело і готує плани будівництва, в Ужгороді справи теж пішли жвавіше. Обидвох обігнало маленьке село Ярок, в якому водогін запрацював 1927 року. «Тепер і ми – варош!», – казали жителі Ярка, які мали (або могли мати, бо їм ще треба було підвести труби до своїх будинків) воду у кранах, на відміну від більшості мешканців Ужгорода та Мукачева. 

Змагання між містами тоді виграв Ужгород – там розробку планів проведення водогону завершили у 1929 році, а розпочати роботи вирішили навесні 1930-го (у Мукачеві роботи стартували лише у 1933-му). Закладання водогону в Ужгороді приурочили відзначенню 80-ліття Т.Ґ. Масарика, котрий, попри такий поважний вік, продовжував бути президентом Чехословаччини. У день його народження, 7 березня, в усіх ужгородських храмах провели святкові богослужіння, магазини були зачинені, на будинках вивісили чехословацькі прапори.

О 9.00 на вулиці Капітульній зібралася велика кількість людей. Приїхав земський президент Антонін Розсипал, підійшло військове керівництво місцевого гарнізону, міські чиновники. На фотографії з фондів Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького видно, що на середині Капітульної, біля нинішнього будинку № 14, встановили дерев’яну трибуну, на якій виступали представники влади. Зокрема заступник мера Адольф Маркл, за повідомленням у газеті «Novoje vremja», назвав цю подію заслугою земського президента Розсипала, оскільки він, мовляв, допоміг містові отримати «державну подпору», тобто державне фінансування (хоча інші видання писали, що водогін є заслугою мера Костянтина Грабаря, котрий умовив Міністерство охорони здоров’я надати фінансування).

На світлині з фондів краєзнавчого музею ми бачимо на трибуні міського радника Петра Сову – він, імовірно, зачитував текст пам’ятної грамоти (якої, скоріше за все, був автором). У газетній публікації йшлося, що текст було скопійовано трьома мовами. Цю грамоту вклали в основний камінь водогону, по якому у кінці урочистостей був проведений перший будівельний удар. Після цього усі присутні подалися до площі Масарика (нині – Петефі), де перед пам’ятником президенту об 11.00 мало розпочатися військове дефіле. А Капітульна, вочевидь, так і залишилися того дня без робіт, бо ж із нагоди ювілею Масарика оголосили вихідний день.

То де могли закопати той наріжний камінь із посланням? І чому його заклали саме на Капітульній, а не, скажімо, на Кальварії, де мали побудувати основний резервуар? Достеменно відповіді ми не маємо на жодне з цих питань. Припускаємо, що наріжний камінь був установлений десь там же, де проводили урочистості – тобто біля будинку № 14 на вулиці Капітульній. Зате у фондах Державного архіву Закарпатської області вдалося знайти текст пам’ятної грамоти. Як бачите на світлині, у ньому переважно перераховані імена чиновників, котрі були у той час при владі й тим чи іншим чином долучилися до підготовчих робіт з будівництва водогону.

Роботи з прокладання труб у центрі міста були складними – надто вже важкий кам’янистий ґрунт там був. Особливо намучилися робітники на вулицях Капітульній та Ракоці (нині – Волошина), де довелося використовувати навіть вибухівку у вигляді динамітних патронів. У квітні 1930 року робітники, що розкопували вулицю Ракоці знайшли підземний хід. Газети писали, що один робітник, попри велику небезпеку, спустився до тунелю і спробував його дослідити. Однак довго перебувати там не міг через відсутність повітря. Він припустив, що хід іде до ужгородського замку. На жаль, у повідомленні не уточнили, в якій саме частині довгої вулиці був виявлений тунель.    

Вже 15 лютого 1931 року воду централізовано подали у правобережному Ужгороді. Лівий берег підключили до мережі 1 жовтня 1931 року. Всього у той період проклали 40 км магістралі, що коштувало майже 9 мільйонів корун чеських. На цьому роботи не завершилися, бо міські будівлі підключали до водомережі поступово (власники мали це робити за свій рахунок). Із 2803 будинків у 1931-му до основної магістралі були підключені лише 833. Ті, хто не мав кошти на підключення і подальшу оплату за водопостачання, могли і надалі користуватися приватними чи загальними криницями і колонками. Варто зазначити, що у подальші роки, коли місто почало стрімко розвиватися і розбудовуватися, існуюча водомережа ледь могла впоратися з навантаженням. Почалися перебої з постачанням води, особливо відчутні у літній період. Коли води у резервуарах ставало геть мало, у місті вводили графік подачі води. У 1940-х, наприклад, воду в помешканнях ужгородців відключали щодня, з 10.00 до 16.00. Частково перебудовували і розширяли мережу вже в радянські часи. Але це вже зовсім інша історія…

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»