Черги на кордонах, переповнені готелі, волонтери та добровольці. Як запам’ятало Закарпаття перші дні війни

Черги на кордоні

В перші дні війни сотні біженців приїхали в область, щоб звідси потрапити за кордон.

Сніжана приїхала із Херсона. Разом із собою взяла свого собаку Тайгера.

“Тільки ветпаспорт для собаки взяли, але сказали, що Словаччина пропускає. У нас є закордонні паспорти. Ми раніше їздили, тому документи у нас є”, — розповіла Сніжана.

Василь Кундря після повномасштабного вторгнення вирішив повернутися в Україну з Чехії.

Він розповів: “Я завтра йду на фронт. Йду за свою Батьківщину і воювати і за свою сім’ю”.

"Я не можу сидіти вдома"

Вже зранку 24 лютого біля Ужгородського військкомату зібралася черга з добровольців.

"Я хочу захищати свою Україну! Я як дивлюся новини і бачу, що воюють та мене аж із середини коле, я не можу передати слова, я йду сам, добровольцем, захистити", — розповів доброволець Михайло Жупик.

Ганна Штефанюк також стояла в черзі до військкомату.

Вона сказала: "Я сиджу вдома, і в мене голова йде обертом від тих всіх подій, які відбуваються. Я не можу так сидіти, я хочу бути корисною, тому я тут. Тут чекаємо в черзі".

Черги були і перед Закарпатською станцією переливання крові. Туди в перший день війни прийшли 150 людей.

Зранку 24 лютого в Ужгороді стояли черги до заправних станцій. Люди заправляли автомобілі до повного баку та брали пальне в каністри. Також черги й були до банкоматів.

"Знайти квартиру в Ужгороді ранку було нереально"

В перший день війна на Закарпатті створили гуманітарний штаб при ОДА. В області 24 лютого було 35 тисяч ліжкомісць, які щогодини заповнювалися.

Генеральний менеджер готелю Олексій Баранюк розповів Суспільному: "Днів 5 поспіль – повна завантаженість готелю. Немає ні номерів, ні ліжкомісць. І якщо зламається, якийсь номер: там чи умивальник, унітаз треба перевести в інше місце – ми не маємо можливості це зробити".

З початком війни до Ужгорода почав курсувати евакуаційний потяг. Люди приїжджали родинами, з дітьми та домашніми тваринами. Частина переселенців їхала власними автомобілями.

Ірині у 2014 році довелось покинути Горлівку і поїхати до Миколаєва. 24 лютого разом з сином змушена поїхати з Харкова до Ужгорода.

"Слава Богу, що Україна організувала ці поїзди для евакуації. Ми безкоштовно добралися з Харкова до Києва, з Києва до Львова, зі Львова до Ужгорода. Ми зовсім нічого не заплатили. Приїхали на вокзал, нас зустріли, привезли в гуртожиток, заселили, все дали. Зараз ось повертаємося з обіду, нас нагодували", — розповіла Ірина.

"Війну ніхто не вибирав, тому маємо допомагати одне одному"

Волонтери з перших днів війни збирали гроші й речі для військових та переселенців. Лідія Мегалега в'язала сітку для військових.

"У мене немає вибору, це моя громадянська позиція. Я не можу по-іншому. Хлопці там стоять, воюють, боряться із загарбниками, а сидіти вдома — це не той варіант, який повинен бути. Я вважаю, що долучитися має кожен, тому що це війна усіх", — розповіла Лідія Мегалега.

Речі приносили до шостої школи в Ужгороді жителі міста. Заклад став одним із пунктів, де люди, які їдуть на Закарпаття через військову агресію Росії в їхніх регіонах, могли отримати потрібні речі.

“Ми одразу організували приміщення, визначилися, що саме потрібно збирати, найнеобхідніші речі. Це простирадла, матраци, подушки, чим вкритися, перші необхідні засоби гігієни. І вже з обіду люди почали приносити речі", — сказала Суспільному директорка закладу Марія Гринчук.

Переселенців почали 26 лютого безкоштовно годувати в колишньому ресторані “Дельфін” в Ужгороді. Для його роботи об’єдналися ресторатори з понад 30 закладів.

Пункти із польовою кухнею на початку війни розгорнули біля КПП "Ужгород". У ньому люди могли отримати також потрібні їм речі.

Марія Бая готувала вдома тістечка та напої для біженців, які стояли в черзі на кордоні.

Вона розповіла: “Я напекла тістечка, зварила свіженької кави, зробила компотик, набрала водички і пропоную, бо я тут близенько живу. Я їх дуже жалію і буду так ходити додому, потім сюди, буду їм приносити, щоб їм було краще. Бо війна є війна. Її ніхто не вибирав. Але ж маємо допомагати одне одному. То є біда велика”.

Суспільне Закарпаття