Як у Хусті вчать стартувати знову після втрати дому і звичного життя

Як у Хусті вчать стартувати знову після втрати дому і звичного життя
Для тих, хто був змушений рятуватися від війни і оселитися у Хусті, започаткували спеціальні курси перекваліфікації, що допомагають знайти нову роботу, краще адаптуватися на новому місці, реалізувати власну бізнес-ідею. Взялися за цей напрям роботи у благодійному фонді «Лайф». Тут кажуть, крім гуманітарної допомоги треба думати про перспективу, про тих, хто не має куди повернутися і обрав для життя Закарпаття.

 

Фонд «Лайф»на початку повномасштабного вторгнення зареєструвала Тетяна Вовчок. Жінка 20 років пропрацювала в освіті, була заступницею директора з навчально-виховної роботи. Згодом 10 років жила і працювала в Італії і повернулася додому у Хуст.

«Подумала, напевно, я переїду додому і організую щось таке, чим могла б себе зайняти. Життя за кордоном показало, що левову частку соціальних проблем вирішує громадський сектор. Не як у нас звикли казати, що це все на плечах держави,- пригадує пані Тетяна.- І в той момент, коли розпочалася війна, зрозуміла: вибору вже нема, часу роздумувати теж. Перше, що спало на думку - це благодійний фонд, щоб допомагати.  З того часу ми почали працювати в основному з допомоги військовим та переселенцям. Мені допомогли мої діти: менший був на війні, старший з першого дня серйозно включився у волонтерство.  І навколо себе я зібрала людей, котрі хотіли мені допомогти. Почали звозити допомогу, збирати необхідні речі для військових».

Крім гуманітарного напрямку пані Тетяна з командою вирішили розвиватися з перспективою майбутнього. «Три основні напрямки, якими займається фонд - це діти, це ВПО, це допомога військовим. Розуміємо, що гуманітарною допомога не буде вічною, - каже Тетяна Вовчок. -  То вирішили обрати напрямок, який буде сприяти розвитку,  -- підприємницьку діяльність. Щоб люди були самозайнятими. Подалися на конкурс проектів і вперше виграли. За підтримки Міністерства внутрішніх справ Чехії  та українського  Благодійного Фонду "Крила Надії". Ми, як субгрантери, назвали його «Стартуй». Наші заходи спрямовані на те, щоб люди, які їх відвідують, отримали додаткові можливості інтеграції в громади, де вони зараз знаходяться. Це мета курсів, які ми пропонуємо для ВПО: курси масажиста, перукаря, таргетолога, курси по психології стресових ситуацій, курси графічного дизайну, фінансової грамотності та ціла серія профорієнтаційних майстер-класів».

Коли всі чекали, що війна за 2-3 тижні закінчиться, вже пройшов,- приєднується до розмови Наталія Вовчок, яка саме займається активним розвитком напрямків фонду. - Ми спілкуємося з дуже багатьма людьми: переселенцями, жителями міста, вони часто кажуть: я ще трішки почекаю, закінчиться війна і ось почну щось робити, планувати. Але цей момент поки не настає. І якщо ми хочемо змін, кращого моменту, ніж зараз, просто не буде. Ми хотіли б, щоб учасники,  які мають власні бізнеси, поділилася знаннями і досвідом з тими, хто до нас приїхав. Не просто розказали про бізнес-модель, як вона працює, а показали, як все відбувається зсередини. Ми вивчали і виробництво крафтової продукції з буйволиного молока у селі Горінчово на еко-фермі, там власник розповідав детально, з чого починав, що треба враховувати, який капітал треба мати і ще багато деталей.  Була у нас і Алла Шутко, яка відкрила дитячий простір у селі, якій казали, та хто туди буде ходити, а зараз це успішний бізнес. Вже має претендентів на франшизу. Відвідували з учасницями  невеличкі хлібопекарні у Хустському районі. Так, у нас нема великих фабрик і заводів, але є багато можливостей, як започаткувати власну справу, відкрити сімейний бізнес. Ми хотіли показати  людям, які до нас переїхали через війну, чим і як у нас можна зайнятися, як відчути зміни і наважитися на них. Тут ще допомогли лекції з коучем, яка працювала з учасниками практично».

Одна з учасниць майстеркласів «Стартуй» - харківчанка Оксана. Жінка розповідає, що виїжджали з міста на 3 день повномасштабного вторгнення, куди їдуть- не знали. «Житло наше у напівзруйнованому стані. Трошки були  в Полтаві. Потім через деяких знайомих опинились у Хусті, далі я із трьома дітьми виїхали за кордон до Фінляндії, бо там мешкала рідна тітка мого чоловіка, але дуже така старенька,- пригадує події дворічної давнини Оксана. -  Там побули десь близько року. Я намагалася якось інтегруватись, діти пішли до школи. Чоловік залишився в рідному місті, допомагав і зараз там, допомагає.  Інтегрувалися важко, дистанційна освіта для дітей теж була складною (блекаути, відсутність зв’язку). Старша донька доросла, то вона і досі там намагається влаштуватися. А у нас була якась деградація, хоча всі нам допомагали.  І ми прийняли таке для себе рішення, що дітям треба повернутися. Знайшлись добрі люди, знайомі через знайомих, допомогли облаштуватись тут у Хусті».

Оксана дізналася про курси, які проводить фонд «Лайф», записалася на перукарські. Стриже поки що знайомих. Також відвідала ще кілька майстеркласів, записалася на курси масажу, також зацікавлена у лекції про відкриття ФОП.  

«Я ще не не вибрали свій шлях, весь час у пошуках Можливо, щось таке підвернеться, багато такої інформації, - розказує Оксана. -   Ми зберігаємо надію, що колись через рік - другий війна закінчиться і все повернеться. Звичайно, це буде не те місто як до війни. Поки що перебуваємо тут,  користуємося будь-якими можливостями, які нам пропонують дівчата. Щоб поповнити багаж знань,  можливо переорієнтуватися. Буде курс по кондитерському виробництву.   Це професії, які підійдуть у будь-який час і в будь-якому там регіоні.».

Ірина приїхала до Хуст із міста Лисичанськ, Луганської області. Вже тривали обстріли міста, жінка з донькою бігали до сховища під кулями. Донька переконала Ірину вибиратися з Лисичанська.

«Я приїхала у Хуст, бо тут вже була моя сестра, яка з донькою виїхала раніше. Мій чоловік не хотів виїжджати, там була ще моя мама 82 роки.  І він там залишився з мамою, згодом маму вивезли, а чоловік відмовився і зараз там залишається на окупованій території. А ми тут, моя мама сестра з чоловіком і я з донькою ну якби тут знайшли тут з місце в житті в Хусті нам сподобалось», - каже Ірина.- Я буквально почала записуватись не всі заходи, які проходили і проходять. Пройшла курси масажу, психолога. У Лисичанську я працювала на заводі, 30 років. Коли мені виповнилось 60 років, мене розрахували і видали виплати. На ці гроші і мої збереження я хотіла відкрити свій бізнес. Я сама ходила на послуги масажу і подумала, що хочу відкрити салон, з масажним ліжком. Я ще трохи взяла в кредит і це ліжко в мене ось тут теж є. Відкрила свій кабінет,- розповідає Ірина. -  Зрозуміла, що мені не вистачає навчання, поїхала у Мукачево, пройшла курси масажу, потім ще раз пішла на навчання в медучилище. У мене підвищився рівень і я почуваю себе впевненіше як професіоналка».

Ірина каже, спочатку думала, що не зможе реалізувати себе у невеликому закарпатському місті. Але зустріла хороших людей, відчула підтримку.

«Це моє життя, я вже в ньому зробила свої кроки, вони мені дуже подобається», - додає вона.

Ужгородський прес-клуб, фото А.Семенюк

 

23 травня 2024р.
-->

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів