“Вірний завжди”: пам’яті морпіха Владислава Мельника з Луганщини, який знайшов місце останнього спокою на Закарпатті

Девіз морської піхоти “Вірний завжди” вимовляв з гордістю, так носив і берет морпіха. Ще в школі визначився з професію – обрав шлях універсального військового, як називають морських піхотинців. Ці роди військ виконують бойові дії на суші, в морі, десантуються з моря або повітря. 

Владислав народився на Луганщині, загинув на Донеччині, похований у Дніпрі, а 18 вересня цього року перепохований в Ужгороді. За особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня.

16 листопада в Україні вшановують пам’ять загиблих морських піхотинців, серед яких є незгасна зірка Владислава Мельника. Вічний спокій він знайшов у найзахіднішій області, адже рідні місця окуповані. Його життєвий шлях – приклад відданості й сили духу, а його історія нагадує, наскільки важливо зберігати кожне свідчення про наших Захисників. Спогади – найцінніше, що залишається рідним після непоправної втрати. Розповідаємо про Владислава вустами мами, тітки, сестри й наставника. 

До військової справи готувався зі школи

Владислав Мельник народився 18 лютого 2000 року в селі Данилівка Біловодського району Луганської області у сім’ї вчительки та водія. За спогадами мами Ірини Мельник, у дитинстві проводив дуже багато часу з дідусем Степаном, з яким вигадували ігри, від якого чув розповіді про минуле, та якого згадував все життя. 

Владислав Мельник у дитинстві

Навчався в Новодеркульській ЗЗСО імені А. В. Пастухова. Мав математичний склад розуму, готувався до навчання на програміста в 7-8 класах. Але в 10 класі все змінилося – вирішив стати морським піхотинцем. Захопився, переглядав документальні фільми, став займатися спортом. Ірина пригадує, що готувався вступити до Військової академії (м. Одеса) відтоді, коли почув про її релокацію з Криму. 

– Казав, якщо не вступлю в академію, одразу піду в армію, незважаючи на те, що дуже гарно вчився. Був впевнений у своєму виборі. Звісно, ми боялися, переконували, мовляв, війна за 90 кілометрів, і дуже багато горя, але думка була незмінна. Ще в 11 класі він приходив зі  школи з словами: “Рядовий Мельник прибув”. 

Ситуація в країні теж вплинула на вибір фаху. Батьки відмовляли, переконували, як могли. Потім заспокоювали себе думкою, що війна закінчиться, доки Владислав завершить навчання. 

– Якось я прийшла зі школи, включила телевізор, а там поховання Героя… Кажу йому: подивись, сину. Не думай, що війна – це романтика. Він відповів: “Ма, від долі не втечеш”.

Владислав був дуже близький зі своїми двоюрідними сестрами, з якими росли поруч і почувалися, ніби рідні. Вероніка Гаркуша пригадує дуже багато радісних моментів із дитинства і юності:

– Я за ним була, як хвостик, на всіх важливих подіях: на лінійці у 1 класі, сиділа з ним за партою, на першому новорічному ранку, а потім і до випускного його готувалася, сукню підбирала до костюма… Коли був мій випускний, Влад закінчував навчання в академії, тому казав, що не зможе приїхати. Незадовго до випускного в мене померла мама, тоді я ще більше прагнула, щоб Владька приїхав, щоб пишався моєю медаллю і просто був поряд… Настав день випускного і він приїхав – зробив сюрприз! Я була на сьомому небі від щастя. Тато тоді дуже хизувався, казав: “Подивіться, мій офіцер приїхав, справжній офіцер!”. Випускний, то була наша остання зустріч, далі лише дзвінки та листування…

Завжди усміхнений курсант-відмінник, що обрав місцем служби Маріуполь

У 2017 році Владислав здійснив свою мрію – став курсантом Військової академії (м. Одеса) за спеціалізацією “Управління діями підрозділів морської піхоти”. Його випуск був третім після релокації навчального закладу з Криму. До слова, не всі завершили навчання: з 20 першокурсників тільки 10 отримали дипломи в кінці навчання. 

– Дивлячись на однокурсників Владислава під час присяги, я думала, що він не витримає. Найменший за зростом, вагою і за віком. Інші хлопці прийшли із військових ліцеїв, дехто взагалі служив в АТО, був на 5-6 років старшим, – пригадує мама. 

Один із викладачів сказав батькам: “Ви не думайте, що він малий, він “жиля”, як кажуть”. Зі школи мав прізвисько Мєля. Так і в академії його називали, а потім і позивний такий взяв. Вже був командиром взводу, але Мєлєю залишився. На старшому курсі вчився ще один Владислав Мельник із Хмельниччини. Тож їх розрізняли: Мельник старший і менший.

Ще на початку навчання зарекомендував себе з найкращого боку. Дуже добре знав математику, тому допомагав однокурсникам виконувати завдання, а вони ділилися з ним знаннями військової справи. Коли курсантів вперше відпустили в море на заняття – був переповнений емоціями, – пригадує офіцер Збройних Сил України і тітка Інна Ковальова. 

Полковник запасу, заступник начальника факультету підготовки Десантно-штурмових військ і морської піхоти Андрій Королюк зазначає, що Владислав користувався великим авторитетом серед викладацького складу завдяки своїй цілеспрямованості:

– Запам?ятався як відповідальна, доброзичлива й порядна людина. З привітною усмішкою, завжди готовий прийти товаришу на допомогу. Спокійний, врівноважений і наполегливий у досягненні поставлених перед ним завдань. 

Сестра Вероніка зізнається, що їй так подобалися риси характеру Влада, що прагнула знайти собі чоловіка, схожого на нього, бо дуже вирізнявся з-поміж інших хлопців:

– Він був не таким як інші, міг мені й англійську виправити, і в техніці допомогти розібратися, і зачіску обрати, і підтримати. Але найбільше запам?ятався, думаю, як і всім, своєю щирою усмішкою, яка ніколи не зникала з його обличчя – Влад був оптимістом. Завжди піклувався, заспокоював, говорив мені: “Не кіпішуй, все буде добре”. Навіть коли самому було важко, він думав про інших. 

Про навчання, а згодом і про армійську службу мало розповідав батькам, особливо про проблеми. У 2018 році мама перенесла операцію на серці, тому не хотів її турбувати зайвий раз. 

Міг вибрати місце служби за бажанням, був відмінником, але вибрав Маріуполь, усвідомлюючи близькість лінії фронту і небезпеки, з цим пов’язані. Вже в серпні 2021 року поїхав туди разом із трьома однокурсниками. 

– Я його попереджала: “Владислав, дивись, Маріуполь – це практично перша лінія”. На що він мені відповів: “А я для чого вчуся?” Це дійсно була дитина, яка свідомо обрала професію військового. І я думаю, він навіть не задумуючись, пішов…, – зазначає Інна Ковальова. 

Повномасштабна війна і трагічні березневі дні під Волновахою

У Маріуполі базувався 503-й батальйон морської піхоти, військова частина А1275. Тут Владислав став командиром 3-го взводу морської піхоти 1-ої роти морської піхоти. Про те, що буде одразу виконувати бойові завдання, нічого не говорив рідним. Сказав про підготовку на полігоні. Але в матері було передчуття, ніби син не все розповідає. 

Коли почалася повномасштабна війна, Владислав із побратимами стояли у Верхньотрецькому, а 2 березня їм віддали наказ іти на Маріуполь. Місто було вже оточене, тому змінили курс на Волноваху. Рідні не знали місць його перебування. Сестра Вероніка запам’ятала напис на сторінці в соцмережі за день до початку вторгнення:

– Він опублікував цитату Олександра Довженка “Ми б’ємось за те, чому нема ціни в усьому світі, – за Батьківщину”. Тоді я зрозуміла – буде війна. Вранці вже він написав мені звичні слова: “Головне – не кіпішуй, все буде добре”. І я повірила, бо він ніколи не кидав слів на вітер. 

10-12 березня у селах Зачатівці і Євгенівці, перед містом точилися бої. Ярина Чорногуз,  бойова медикиня, згадує в дописах хлопців, які навчалися разом з Владиславом. Так Ірина Мельник дізналася деякі деталі, зокрема те, що в росіян була дуже велика кількість бойової техніки…  В тих боях загинув командир 503 батальйону Павло Збитов, і тоді загинув Владислав Мельник. Один із його побратимів – Михайло – опублікував фото після загибелі і написав, що він був найкращим командиром. Мама чіпляється за кожну соломинку, кожен допис у соцмережах, де був би хоч якийсь зв’язок із її сином і тим страшним березневим днем. Та прямих свідків, учасників боїв поки так і не знайшла. 

– У нас немає точних відомостей про загибель… Я запитувала  військових, яких випадково знайшла через соцмережі.  Кажуть,  що були бої в Євгенівці, і хлопці їхали виконувати бойові завдання саме туди. Там поруч села Зачатівка, Євгенівка і місто Волноваха. Це сталося десь там. Я до цього часу цю інформацію шукаю, перешукую, не можу знайти.. 

Рідні не могли отямитися від втрати, – пригадує тітка Інна Ковальова:

– Коли Ірина зателефонувала, мені здалося, що я свою дитину втратила… При ньому не було документів, вони залишилися в частині, але опізнали тіло за татуюванням і тим, що була записка з іменем і прізвищем мами та її телефоном. 

Ховали Владислава без рідних. Вони на той час були в окупації

До початку повномасштабної війни Ірина Мельник проживала в рідному селі на Луганщині, розташованому поруч із російським кордоном, та це не лякало патріотично налаштованих українців. Проводили культурно-просвітницькі заходи, навчали молодь, тоді не усвідомлюючи, що поруч із ними, в одній школі працюють і зрадники, які в 2022 році дуже швидко перейшли на службу до росіян.  

Село окупували в перший день. Ховаючись у підвалі, Ірина з нетерпінням чекала звістки від сина. Лаконічне повідомлення про те, що у Владислава все добре, отримала 9 березня. А вже 18-го жінці повідомили про його загибель… 

– Нам зателефонував Петро, працівник військкомату, 18 березня і повідомив, що Владька загинув… Сказав, як запам’ятався йому, бо з Луганської області, був веселий і мав татуювання. Цей чоловік приймав його на службу. У Владьки був опік на грудній клітці з дитинства, і якось він придумав зробити на  тому місці  татуювання – череп і змію. Я відмовляла, бо це ж асоціація із смертю. Він казав: “Я смерті не боюся, нехай смерть мене боїться”.  

Владислава ховали в Дніпрі, батьки і родичі не могли приїхати, адже перебували в окупації. На похороні були однокласники Владислава та знайомі батьків, які потім розповіли родині про поховання. Родичі змогли виїхати тільки влітку: спочатку Ірина з двома племінницями, потім і її чоловік. 

Сестра Вероніка Гаркуша досі зберігає чат із Владиславом і переглядає його привітання в  день народження, прослуховує голосові повідомлення, щоб почути рідний голос:

– За кілька днів до загибелі написала йому: “Бережи себе. Я не знаю як переживу, якщо з тобою щось станеться”. Він, звісно, насварив, сказав не переживати, все буде добре. Тепер розумію – в цьому був весь він: у тодішньому пеклі на Землі, в страшному котлі Волновахи написав так, аби ніхто з близьких не хвилювався. Останнє моє повідомлення до нього так і лишилось непрочитаним…

Перепоховання Героя в Ужгороді

Ірина Мельник три роки їздила з Ужгорода до Дніпра на могилу до сина. Доглядала не тільки його місце поховання, а й військових-земляків, до яких не було кому приїхати… Восени цього року вирішила подати заявку на перепоховання. Така можливість є в родин завдяки спеціальній програмі “На щиті”. 

Щоб дістати дозвіл, Ірина в Ужгороді  звернулася до міськради, надала документи. Затим надіслала в Дніпро підготовлені папери. Розповідає, що  допомогла  військова частина, яка напряму контактувала з місцевим військкоматом. Досить швидко після оформлення документів, 18 вересня, Владислава перепоховали гідно, з військовими почестями.

Від матері полеглого Захисника Тараса Гайдука Ірина дізналася про можливість подати фотографію на стіну Героїв навпроти Ужгородського греко-католицького собору. Рідні були приємно здивовані, адже раніше думали, що це неможливо, бо Владислав не уродженець Закарпаття. Але всі Герої України заслуговують однакового вшанування. 

Важливо розвивати культуру меморіалізації і поваги до родин Захисників 

На запитання про те, як зберігати пам’ять про Героїв, мама і тітка Владислава вважають доречною національну електронну книгу пам’яті, в якій можна буде знайти інформацію про Захисників з усієї України. 

– Вони загинули не дарма, а захищаючи нашу державу, свої родини. Інформація про них має зберігатися. Коли дивишся на кладовище, усіяне українськими прапорами, то розумієш, що ціна нашого життя дуже висока…, – каже Інна Ковальова.  

Для родин загиблих Героїв важливе підтримуюче середовище – спілкування з тими, хто розуміє це горе. Коли Ірина знайшла таку спільноту на Закарпатті, це допомогло їй пережити непоправну втрату. 

Зараз жінка проводить інформаційно-просвітницьку роботу у своїй громаді – за приклад ушанування Героїв ставить Ужгород. Крім того, спілкується з родичами загиблих,  ветеранами-земляками, які зараз на Закарпатті. Вона переконана, що всі Герої мають бути належно вшановані, підтримує Марші Захисників – за свого сина й інших, втілює патріотичні проєкти зі своїми учнями, допомагає іншим із пошуком інформації про військових… За свою проактивну позицію, допомогу зі зборами неодноразово отримувала подяки й прапори від захисників. Як знаходить сили ще й для інших – відповідає впевнено:

– Владька наш тут, в Ужгороді. Змінити вже нічого не можемо. Як казав мені: “Ма, я не люблю, коли ти плачеш”. Тому в моменти відчаю я кажу собі: “Сину, ніхто не дочекається моїх сліз”. 

Наталія Толочко, Varosh

Фото з особистих архівів Ірини Мельник і Вероніки Гаркуші

 

24 листопада 2025р.