Дитинство під землею — життя у харківських школах-укриттях

Місто на поверхні, підземні школи внизу: нова освітня реальність Харкова

Харків і ширша Харківська область – одна з головних мішеней російських атак, що докорінно змінило й освітню систему. У регіоні приблизно половина шкіл пошкоджена або знищена: лише на території Харкова 17 шкіл лежать у руїнах, ще понад 200 – зазнали пошкоджень. Вища освіта також не стала винятком: із 24 університетів і коледжів у 21 є руйнування. За загальноукраїнськими даними, понад 3 600 освітніх закладів пошкоджено й майже 400 повністю знищено; водночас навчання близько чотирьох мільйонів дітей було перервано, а 600 тисяч учнів не мають доступу до очного навчання.

У цих умовах Харків і область разом із міжнародними організаціями намагаються знайти рішення.

Як відомо, саме тут, у другому за величиною місті України, збудували першу підземну школу. Протирадіаційне укриття на 900 місць, розташоване на глибині 6 метрів, завершили у 2024 році.

Всесвітня лютеранська федерація (LWF), як один із партнерів Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (UNHCR), допомогла облаштувати в області вже шість шкіл-укриттів, забезпечивши понад трьом тисячам дітей можливість безпечного очного навчання.

До кінця 2025 року в регіоні планують збудувати 38 підземних шкіл, які зможуть прийняти до 40 тисяч дітей. У місті вже працюють «метрошколи» та «метросадки», розміщені на станціях метро: лише цього року півтори тисячі малюків відвідували програму «метросадка», і кожен п’ятий із них нині вперше йде до початкової школи – вже в офлайн-форматі.

У новому навчальному році в комунальних школах Харкова навчається майже 95 тисяч дітей, із них 56% фактично перебувають у місті – це втричі більше, ніж у травні 2022 року, повідомила Ольга Деменко, керівниця міського департаменту освіти. Місто організувало змішане навчання на 18 безпечних локаціях, куди регулярно приходить понад 17 тисяч учнів – щоправда, почергово. На одну з таких локацій я й спускаюся: тут, у підвалі, кілька шкіл ділять одне й те саме укриття.

«Зміна»: харківські школи-укриття працюють у дві зміни

Не скрізь «розкіш» – коли укриттям користується одна школа. В одному міському шкільному укритті, яке за підтримки LWF переобладнали під підземні класи, навчаються діти з кількох сусідніх шкіл. Під час нашого візиту мене зустрічає «черговий» директор: його завдання – координувати, яка школа й який клас у який час спускається до підвалу.

– Укриттів-класів не вистачає, тому мусимо ділити їх між собою, – каже він. – Діти можуть приходити на очне навчання два дні на тиждень, а три дні вчаться онлайн. Перша зміна вчиться чотири години зранку, потім іде додому й продовжує онлайн. Після обіду приходить друга зміна – у них онлайн був зранку.

Учителі намагаються складати розклад так, щоб на очні заняття припадали предмети, де особиста присутність незамінна: математика, хімія, мовні заняття.

Ті, хто хворіє або кого батьки зі страху не відпускають (бо дорога небезпечна чи надто довга), приєднуються онлайн до того самого уроку.

Після трьох років онлайн – уперше за партою: діти в харківських підземних класах

В іншій школі-укритті – в одному з населених пунктів області, також облаштованій за підтримки гуманітарної організації, – молодші школярі ділять спільний простір. Укриття поділили на класи. В одному великому підвалі одночасно навчається 80 дітей. Дошка, пуф-«мішок» або полиця позначають, де закінчується один «клас» і починається інший.

У кутку четвертокласники намагаються поводитися тихо. Виходить не дуже. Учителька сміється, підвищує голос – а потім обертається до мене:

– Це ті діти, які з першого класу не ходили до школи, – каже Оксана. – Коли вони стали школярами, війна вже тривала. Три роки вони бачили одне одного лише на екрані. А зараз, у четвертому, вперше сидять за справжніми партами.

Радість дітей – гучна, некерована. За словами вчительки, найскладніше тепер те, що в мирні часи було найприроднішим:

– Змусити їх зосередитися. Вони так раді, що нарешті можуть бути разом, що постійно хочуть говорити, розповідати, дружити. Навіть на уроці. Іноді це гальмує навчання, – каже вона, а тоді додає: – Але якщо чесно? За такі «проблеми» ми молилися роками.

Уроки тривають 40 хвилин. Молодших здебільшого відпускають додому вже до обіду. Зранку – математика, українська мова, читання: те, для чого потрібні дошка, контакт очима, спільне мислення. Решту можна «добрати» онлайн.

За п’ять кроків – третьокласники на маленьких партах.

– Це моя пристрасть, – каже вчителька Світлана. – Коли я заходжу сюди, мені байдуже, ми нагорі чи під землею. Я все забуваю – і просто вчу. Але факт: тут безпечніше.

Діти й оком не кліпають, коли чують повітряну тривогу. На поверхні, в будівлі, в такі моменти треба все кидати й бігти в укриття. А тут, унизу, ми вже там, де маємо бути. Урок триває, ніби нічого не сталося.

Світлана на мить замислюється – і продовжує несподіваним порівнянням:

– Школа – як інтернет. Затягує. Заходиш, «відкриваєш» – і думаєш, що минуло десять хвилин, а насправді вже години. Тут, унизу, ніби зупиняється час – або плине інакше. Стільки всього відбувається, що забуваєш, що там, зовні. І ми дуже вдячні, що знову можемо ходити до школи.

Неймовірне стало нормою: життя у підземних школах Харкова

За повітря в підвалі відповідає сучасна вентиляційна система, а нові підземні школи відразу проєктують так, щоб вони відповідали стандартам. Із сумом помічаю: «інклюзія» тут – не ключове слово з європейських грантових заявок, а гірко-солодка відповідь на майбутнє війни. Проєктувальники вже зараз враховують, що в найближчі роки потрібно буде забезпечити доступ до класів дедалі більшій кількості дітей з інвалідністю – дітям, які втратили руку чи ногу або стали маломобільними внаслідок ракетних ударів.

Ззовні важко уявити, як це – вчитися під землею. Не бачити сонця, не виходити у двір, не бігати на майданчику під час перерв. Я запитала дітей, чи заважає їм те, що навчальний рік минає тут, унизу, під неоновим світлом.

Знизування плечима.

– Тут безпечно, – каже хлопчик так, ніби говорить про найочевидніше у світі. — Нагорі, як тільки лунає сирена, всі біжать. А тут не треба бігти нікуди. Просто вчимося.

Учителька додає:

– Розумію, що це може дивувати, але для нас це вже цілком нормально. Краще так, ніж жити в страху, що зараз прилетить ракета.

Вона розповідає історію, щоб пояснити, чому вважає підземні уроки навіть у цих обставинах «кращою» реальністю.

– Був ранок. Я починала перший онлайн-урок минулого року – вдома, у квартирі, – згадує вона. – Раптом завила повітряна тривога. Ми з дітьми вирішили лишитися біля комп’ютера й продовжувати урок. За кілька хвилин я помітила, що над головою тремтить люстра. Потім почула вибух.

Вона робить паузу.

– Я намагалася продовжувати урок із незворушним обличчям. Діти дивилися з екрана. Квартира на шостому поверсі. І тоді я зрозуміла: так більше не можна. Не можна вдавати, що все гаразд, коли над нами щось вибухає. Тут, унизу, люстра не тремтить. Не треба одним оком стежити за вікном. Ми разом, бачимо одне одного – і можемо вчитися так, щоб виживання не було першою думкою, – її голос стихає.

Під час мого перебування в Харкові мене не відпускала думка про паралельні реальності. Тут, під землею, теж будується паралельне місто: класи-укриття, метрошколи, підземні школи — де багато малюків тримають олівець так, ніби це нова зброя. Не проти танків, а проти світу, в якому війну намагаються продати як мир, свободу – як рабство, а невігластво – як силу.

Ріта Шімон

Sacura.news