Традиційні сири та отари овець: як на Синевирі відроджують вівчарство

Мешканець Синевирської громади Іван Яцько з дитинства пам'ятає, яким було вівчарське господарство у громаді та що це давало людям.

«За рахунок худоби раніше люди виживали, мали можливість існувати. Я звик як місцевий житель цього села, цього краю споживати нашу продукцію: бринзю, бринзу, будз, вурду. Це той продукт, який нам передали наші дідусі й прадідусі у спадщину. І я відчув таку нестачу цієї продукції. У новий рік я не мав можливості купити півлітрову баночку справжнього овечого сиру. Звичайно, на базарах продають коров'ячий сир, кажуть, що то бринза, але як місцевий житель я легенько можу відрізнити», — розповів він.

Свою першу отару фермер придбав завдяки грантовій програмі. Реалізувати задум допоміг голова Синевирської громади Іван Чуп, який звернувся з пропозицією створити високогірну екоферму, яка згодом стала символом громади.

Для своєї отари Іван Яцько прискіпливо обирав тварин, адже прагнув відновити саме традиційну для цих країв породу

«Це та вівця, яку нам передали наші дідусі й прадідусі у спадщину. Вона має бути білошерста, повністю основна частина тіла має бути з білою шерстю, дозволяється лише голова і копита можуть бути чорні. І цю вівцю я купляв по програмі відродження гірськокарпатської вівці з обласного бюджету. Я оплачував... Перші, які я купив вівці, це були 52 вівці: 50 самочок і два барани», — додав він.

Нині у фермера вже дві отари овець, а згодом він придбав ще й кіз. Оскільки пасовища розташовані на заповідних територіях Національного природного парку «Синевир», випасання худоби має свої особливості. Наприклад, якщо на шляху отари падає смерека, її заборонено прибирати за допомогою бензопили чи розрубувати — тварини повинні самостійно обходити перешкоди.

«Тому коза — вона йде вперед як ватажок. Йде коза, наприклад, випав великий дощ, піднялася річка, і кози — вони не бояться, кози йдуть вперед, і за ними слідують всі остальні вівці. І тому така методика випасання овець на полонині, що без жодної кози їм буде важко пересуватися по полонині», — поділився Іван Яцько.

Сьогодні на хуторі виготовляють традиційні для цього регіону сири: усього 5 видів. Також трав'яні чаї, варення та інша карпатська продукція, яку можуть продегустувати туристи.

«Це будз, який робиться, перший сир на полонині. Він свіжий, і ви його можете прямо біля полонини, біля костра нарізати на кусочки і прямо його їсти. Другий сир — це є вурда. Вурда йде така ніжна, як рікотта, і дозволяється навіть маленьким дітям вживати, тому що вона 30–40 хвилин вимішується на кострі, дуже пастеризована. І третій сир, який ми робимо — це вже коли будз і вурда зноситься до нас на кухню, тут на крафтове виробництво нашої продукції, воно перемішується, засолюється, ставиться в бербениці (дерев'яні бочки — ред.), вистоюється, та вся жентиця виходить, і получається бринзя», — доповнив фермер.

За його словами, четвертий сир — копчений будз — сир, схожий на «косичку», який коптять у крафтовій коптильні виключно на сухих букових дровах. Та п'ятий — «Люта» бринзя — вид бринзі, яка витримується у спеціально облаштованій холодильній кімнаті від одного до трьох років.

Іван Яцько бачить у збереженні вівчарства можливість зберегти і рідне село. За два роки праці хутір став ще однією візитівкою громади, розповів проєктний менеджер громади та гід Мар'яна Місик.

«Унікальність Синевирської громади взагалі в тому, що тут органічно поєднуються два види туризму. екологічний і етнографічний. Хутір — це етнографічний туризм», — додав він.

Іван Чуп розказав, що перші вагомі результати цієї спільної роботи планують презентувати невдовзі

«Ми доросли до того, що вперше в цьому році вже треба якось показати, плоди нашої спільної праці. 12 вересня в Синполяні, на Ювчарському хуторі, ми готуємо день народних промислів, де будемо показувати результати нашої праці спільної і людей, які так само працюють паралельно, але будуть виставляти свою роботу там», — поділився голова громади.

Суспільне Ужгород