УКРАЇНА ГОТУЄТЬСЯ ДО ДЕРЖАВНОГО ПЕРЕВОРОТУ

Під державним переворотом слід розуміти посягання на фундаментальні принципи конституційного ладу України, котрі виражаються, зокрема, в двох тезах: а) "право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові"; б) "ніхто не може узурпувати державну владу в Україні". Державний переворот, отже, полягає в узурпації, незаконному захопленні державної влади.

ХТО МОЖЕ УЗУРПУВАТИ ВЛАДУ В УКРАЇНІ?
Який суб’єкт гіпотетично може узурпувати владу в Україні?
Сценарій перший – організована група (політична партія), котра не має на момент початку захоплення влади доступу до владних ресурсів. Зарубіжний досвід свідчить, що такі приклади є, але в невеликих і не дуже розвинутих державах – наприклад, на Кубі у 1959 р. Ф.Кастро зробив це із загоном озброєних повстанців. В Україні ймовірність такого сценарію наближається до нуля.
Сценарій другий – військові. Таких прикладів більше: від Іспанії в 1936 р. до Чилі в 1973 р. В Україні і такий сценарій є малоймовірним.
Сценарій третій – політичні сили, котрі вже володіють доступом до владних ресурсів, або ж безпосередньо орган державної влади (наприклад, парламент чи президент). Розмови про те, що не може узурпувати владу той, хто уже її має – не відповідають дійсності. Насправді, саме у владних суб’єктів найбільш оптимальні стартові умови для незаконного захоплення державної влади". Історія свідчить, що таких прикладів державних переворотів найбільше: у 1933 р. Гітлер став рейхсканцлером законно, а "фюрером німецького народу" - після державного перевороту, котрий полягав у серії незаконних і провокативних дій, наслідок яких відомий - зміни до конституції, введення однопартійної системи, обмеження конституційних прав. Останні приклади – в Росії 1993 р. і в Бєларусі 1996 р.
Російський досвід державного перевороту – типовий і повчальний для української політичної еліти. Перший російський Президент Б.Єльцин отримав владу цілком законно – у червні 1991 р. він був обраний шляхом прямих виборів. Але у вересні 1993 р. Борис Єльцин указом розпустив З’їзд народних депутатів Росії, а після визнання конституційним судом такого указу неконституційним, уже іншим указом припинив повноваження самого конституційного суду. Як свідчать у мемуарах учасники тих подій, у неправовій ситуації на грані громадянського конфлікту все залежало від того, кому реально буде підпорядковуватися невідомий до того часу командир танкового батальйону. Командир обрав президента, який за допомогою танків переміг і тому його збройні противники були названі "путчистами". А могло бути навпаки. Головне – кілька сотень людей загинуло.
У Бєларусі А.Лукашенко отримав владу законно, але в 1996 р. уже незаконно змінив конституцію, закріпивши в ній режим особистої влади. Кожен член парламенту візував у нього заяву на продовження повноважень у складі нового органу – Національних зборів. Пізніше він взагалі без виборів продовжив строк своїх повноважень.
Наведені приклади засвідчують – владні суб’єкти проводять державний переворот (узурпацію влади) шляхом захоплення такого обсягу повноважень, який їм не належить згідно конституції.
Українське законодавство не містить поняття "державного перевороту". Останнє входить більше до політичного лексикону, але за своїм змістом воно схоже на діяння, котре передбачене статтею 109 Кримінального кодексу, котра називається "Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади".
Об’єктивна сторона цього злочину полягає у таких формах: а) дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади; б) змова про вчинення таких дій; в) публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади; г) розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій. Покарання за даний злочин доволі серйозне – до 10 років позбавлення волі.

НАСТУП НА КОНСТИТУЦІЮ
Президент України в кінці липня – на початку серпня 2006 р., напередодні внесення кандидатури В.Януковича до парламенту для призначення Прем’єр-міністром, хвилювався. Саме тоді у нього виникла ідея взяти зобов’язання у керівників політичних сил, що сформували "Антикризову коаліцію". Ця ідея була втілена в "Універсалі національної єдності".
Зміст цього цікавого документу дозволяє припустити, що Віктор Андрійович сприймав у той час суб’єктів формування коаліції депутатських фракцій у парламенті як однозначно "антидержавні сили". А інакше навіщо брати у них зобов’язання, наприклад, щодо "збереження суверенності і цілісності, унітарності та соборності України" (пункт 1 Універсалу)?! Від себе зазначимо, що це і так передбачено Конституцією України. Важко уявити, щоби президент ще якої-небудь держави у світі домовлявся з політичними силами про збереження суверенності чи цілісності цієї самої держави. Яка може бути доля тієї держави, суверенність і територіальна цілісність якої може у принципі бути предметом політичних домовленостей?! Крім того, Президент взяв у своїх опонентів "розписку" про дотримання ними: прав людини, непорушності права власності, свободи віросповідання, статусу української мови, невтручання у діяльність правоохоронних органів і Нацбанку тощо. Якщо коротко, глава держави взяв у них письмове зобов’язання про дотримання Конституції і законів України. Підкреслимо, Президент це зробив у той час, коли рельєфно окреслювалися конституційні підстави для розпуску парламенту. Але тоді Президент все ж визнав коаліцію депутатських фракцій, внісши запропоновану нею кандидатуру Прем’єр-міністра до Верховної Ради України.
Своєю діяльністю коаліція депутатських фракцій побоювання Президента підтвердила цілком. З самого початку нею провадився комплекс заходів, спрямованих на неконституційне "захоплення державної влади". Феномен "тиранії більшості" почав загрожувати основам національної безпеки України.
У чому це проявляється?
1. Керівники політичної сили, котра становить нині основу парламентсько-урядової коаліції, доклали і продовжують докладати зусилля щодо перерозподілу розстановки політичних сил у парламенті. Індивідуальне відпрацювання народних депутатів України для спонукання їх переходу з опозиції до більшості фактично змінює результати парламентських виборів, порушує конституційні положення щодо формування коаліції депутатських фракцій. Дійсно, вже на сьогодні парламентсько-урядова коаліція нараховує істотно більшу кількість народних депутатів України, ніж та, яку вона отримала внаслідок народного волеявияву в ході парламентських виборів 2006 р. Такий підхід схожий на процес створення і "розширення" парламентської більшості в 2002-2004 роках, коли народний волевияв було істотно деформовано шляхом шантажу і підкупу значної частини народних депутатів України. На сьогодні коаліція може "вирости" до двотретинної більшості конституційної складу парламенту – у цьому сходяться всі. Результати парламентських виборів 2006 р. у такий спосіб де-факто скасовуються. Звісно, це грубо протирічить демократичним основам конституційного ладу України, посягає на систему народовладдя.
2. Верховна Рада України руками депутатської більшості в останні кілька місяців блокувала можливості здійснення Президентом України його конституційних повноважень у сферах національної безпеки і зовнішньої політики шляхом відмови у призначенні на посади відповідно Голови СБУ і Міністра закордонних справ.
3. Верховна Рада України ще у серпні минулого року звузила конституційні повноваження Конституційного Суду України шляхом прийняття Закону, яким заборонила Конституційному Суду розглядати справу щодо відповідності Конституції України Закону "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 р.
4. Верховна Рада України у грудні 2006 р. схвалила Закон "Про Кабінет Міністрів України", в якому за зізнанням самих лідерів коаліції міститься чимало норм, спрямованих на неконституційне розширення повноважень Уряду.
5. Верховна Рада України приймає більшість законів із грубим порушенням процедури їх прийняття, передбаченою Конституцію України. Передовсім, мова йде про порушення частини третьої ст. 84 Конституції, котра передбачає: "Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто". Встановити такі факти порушень нескладно, що поставить під сумнів переважну більшість законодавчих та інших актів парламенту.
Якщо резюмувати, то коаліція депутатських фракцій у парламенті цілеспрямовано і систематично провадить діяльність, спрямовану на отримання владних ресурсів, не передбачених для неї Конституцією України. Джон Локк саме з подібного приводу писав: "Той, хто набуває хоч яку-небудь частину влади іншими шляхами, ніж ті, які визначені законами суспільства, не має права на те, щоби йому підкорялися, хоча би форма держави все ж зберігалася…". В іншому місці цей же засновник концепції конституційного правління писав: "Якщо узурпація є здійснення влади, на яку має право інший, то тиранія – це здійснення влади мимо права, на що ніхто не може мати права".

РОЗПУСКАТИ ПАРЛАМЕНТ
ЧИ НЕ РОЗПУСКАТИ
Президент України готується підписати указ про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України. Про це свідчать цілий ряд послідовно здійснюваних організаційно-правових кроків, зокрема:
1. Скоординоване поширення опозиційними політичними силами інформації про наявність "підстав для дострокового припинення повноважень Верховної Ради України", серед яких, як правило, називають "формування більшості не на основі фракцій". Мовляв, якщо до коаліції приєдналися кілька десятків "перебіжчиків", то вона перестає бути легітимною, тобто такою, що сформована на основі Конституції України. Кілька разів ці підстави назвав і сам Президент України.
2. Схвалення представницькими органами місцевого самоврядування звернень до Президента України з вимогою про "розпуск парламенту".
3. Обнародування інформації про багаточисельні звернення громадян до Президента України з вимогою про "розпуск парламенту".
4. Організація масових акцій протесту з вимогами про дострокове припинення повноважень парламенту.
Насправді, підстави для розпуску Президентом парламенту, котрі виводяться у зв’язку з "перебіжчиками", викликають серйозні сумніви.
Змоделюємо ситуацію. Якби депутатська більшість (мінімум 226 народних депутатів України) у Верховній Раді України сформувалася на основі суми депутатських мандатів кількох фракцій плюс "перебіжчиків", то справді виникла би ситуація, котра засвідчила би, що парламентська більшість не відповідає вимогам ст.83 Конституції України.
Що це за вимоги? Нагадаємо, що частина шоста ст.83 Конституції України формулює: "У Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України".
Яка ситуація зараз? У Верховній Раді України на сьогодні є коаліція депутатських фракцій, котра сформувалася за результатами виборів, до якої входять більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Підкреслимо, коаліція з трьох політичних суб’єктів контролює депутатську більшість і без "перебіжчиків". Тому стверджувати, що перехід кількох десятків народних депутатів України до узгодженого голосування з коаліцією депутатських фракцій, делегітимізує останню, не є виправдано, виходячи хоча би з того, що формально він (цей перехід) відбувся без видимої участі коаліції.
Резюме з вищенаведеного: навіть за умови активної неконституційної діяльності коаліції (правда, ще не встановленої Конституційним Судом), це не може створити підстав для таких же або подібних дій глави держави як гаранта додержання Конституції України.
Розпуск парламенту як інститут конституціоналізму призначений не для покарання депутатів, а як спосіб розв’язання парламентської кризи, котра полягає у відсутності ефективної взаємодії, підкреслимо, між парламентською більшістю і Урядом. З останнім, як відомо, в Україні проблем не спостерігається.
З іншого боку, треба зважити на ефект парадоксу: указ Президента про розпуск парламенту автоматично перетворить парламентсько-урядову коаліцію в головну опору конституційного порядку в державі.

АЛЬТЕРНАТИВИ ДЛЯ ПРЕЗИДЕНТА
Виникає запитання – можливо у Президента України немає виходу з нинішньої ситуації, крім як видання указу про розпуск парламенту? Ні, такі альтернативи є завжди і в даній ситуації також.
Перше. Альтернатива з’являється, якщо Верховна Рада Україна втратить свою повноважність шляхом, наприклад, одночасного подання заяв про складення повноважень народними депутати фракцій "Наша Україна" і БЮТ. І хоча для формального припинення повноважень таких депутатів необхідна постанова Верховної Ради України (ст.81 Конституції), котру, звісно, коаліція не схвалить, прояв масової відставки народних депутатів (йдеться про понад 150 чоловік) створює ситуацію, з якої реальний вихід один – нові парламентські вибори, котрі згідно Конституції призначаються Президентом України. У такому разі глава держави не буде приймати рішення про розпуск, тобто дострокове припинення повноважень Верховної Ради України, так як у відповідному указі достатньо лише констатувати ситуацію неможливості парламентом здійснювати свої конституційні повноваження.
Друге. Якщо все ж обійтися без радикальних політичних заходів, то Президент має можливість різко активізувати задіяння конституційних засобів противаги парламентсько-урядовій коаліції, якими він наділений і які є достатніми і ефективними.
У чому вони полягають?
1) зупинення ним актів Кабінету Міністрів України. У якій іще державі президент вправі самостійно, до рішення суду, зупиняти акти уряду? Таких прикладів навести складно. Більш ефективних механізмів протидії амбіціям уряду, сформованого парламентом, навіть важко уявити. Глава держави вправі у такий спосіб заблокувати діяльність Уряду у тій частині, яка виходить за межі Конституції;
2) вето Президента на закони, схвалені Верховною Радою України. Якщо у ряді європейських держав для його подолання необхідна більшість від конституційного складу парламенту, то у нас вимагається двотретинна більшість. Тому подолання президентського вето в Україні – річ доволі рідкісна. Консолідувати 300 депутатів з якого-небудь питання – далеко не проста річ. Цей спосіб дозволяє Президенту, по суті, заблокувати діяльність законодавчої влади у тій частині, яка виходить за межі Конституції;
3) Президент залишається Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, йому підпорядковані Служба Безпеки України та Служба зовнішньої розвідки, він здійснює керівництво у сфері національної безпеки і оборони.
Наведене дозволяє припустити, що відновити нормальне функціонування конституційних органів влади Президент має можливість і без розпуску парламенту. Головна проблема конституційно-правової сфери, як на нас, полягає у завоюванні все нових позицій одним із суб’єктів за допомогою протиправного (можливо – корупційного) впливу на народних депутатів України, суддів Конституційного Суду та інших. Протидія таким способам розширення влади якраз і належить до повноважень спеціальних служб, прямо підпорядкованих Президенту України. Роботу останніх не слід замінювати ризикованими політичними рішеннями.

Василь Лемак,
доктор юридичних наук, професор
(Ужгородський національний університет)

 

30 березня 2007р.