ЯКЩО МИ ТАКІ РОЗУМНІ, ТО ЧОМУ ТАКІ ДУРНІ?

Послухаєш третього – той говорить ще розумніше. А от у результаті виходить суцільна дурниця. Від держави лишається усе менше і менше. То чому ж те, що для Європи є благом, у нас ніяк не приживається: ні демократія, ні парламентаризм, ні правова держава, ні громадянське суспільство?

Звісно, можна кивати на нашу складну історію. Мовляв, татаро-монгольське поневолення призвело до консервації феодально-кріпосницьких відносин, Україна була довго розділена по Дніпру і ще довше по Збручу, сусіди нас надто ніжно любили тощо. Але на Заході з таких аргументів тільки посміються і матимуть рацію. Бо історія складна практично у кожної європейської держави, але там свої гріхи на предків не перекладають. Принаймні, італійці не пояснюють засилля мафії античними обставинами, а шукають причин у нинішніх реаліях.

Мабуть, німцям чи японцям довелося багато чого поміняти у національній психології після фатального для них 1945 року. Тільки після цього почалися так звані німецьке і японське дива, піднесення економіки, розбудова соціально орієнтованого суспільства тощо. В радянських школах учили, нібито все сталося перш за все завдяки американським інвестиціям у їхні господарства. Але й в українську економіку західних капіталів вкладено не так вже і мало. А віддачі – нуль. Бо перш ніж брати чужі гроші, треба змінити власну ментальність. У нас же вона – як була в часи І.Нечуя-Левицького, такою ж і лишилася. Баба Параска просто зійшла зі сторінок “Кайдашевої сім’ї” у наше сьогодення. Баба Палажка поки так явно не засвітилася, але хто зна? Про конотопську відьму взагалі мовчимо. Гоголівський Пасюк, котрий сидів склавши руки, а вареники самі стрибали йому до рота – це яскравий прообраз наших націонал-демократів. Вареники, звичайно, не стрибають, але у цьому звинувачують Росію, місцевих запроданців і хана Батия. Самі ж вони білі і пухнасті. Образ загребущого Калитки наступного року, коли легалізується ринок землі сільськогосподарського призначення, стане особливо актуальним. І от така публіка здатна забезпечити розбудову держави? Та при таких розбудовниках усі наші воріженьки можуть спокійно спати. Ми самі себе доведемо до ручки. Що зараз, власне, і відбувається.

Наші проблеми виникли аж ніяк не через недосконалість нашого законодавства чи відсталість економіки. І за найкращих зовнішніх обставин ми дійшли би до того ж самого. Бо проблема ховається не зовні, а всередині нас, у нашій психології.

По-перше, українці виявилися не здатними домовлятися між собою. Ніхто не хоче визнати елементарної істини: якщо хочеш поступки від іншого, сам мусиш поступитися чимось взамін. Не буває компромісів з одностороннім виграшем. Тому за шістнадцять років у нас так і не народилося дієвої дипломатії. Але ще гірше, що не здатні домовлятися між собою різні партії. Вони сідають за круглий стіл виключно для того, щоб демонструвати власну крутизну. Спільний же знаменник нікого не цікавить.

По-друге, ми не вміємо відділити головне від другорядного, актуальне від перспективного. Коли заводять мову, до прикладу, що Кубань це споконвічна українська земля, стає сумно і безнадійно. Але дивлячись у божевільні очі співбесідника, розумієш, що йому нічого не поясниш. Кубань таки українська, але коли істину виголошують невчасно, не за належних обставин, вона перестає бути істиною. Ми же маємо просто талант вигрібати все нові і нові проблеми з найдальших закапелків, так нічого і не вирішуючи з найбільш наболілими. Неможливо одночасно мріяти про музей радянської окупації України (як В.Ющенко), масштабну боротьбу проти туберкульозу (як Р.Ахметов) і ще й долати політичну кризу.

По-третє, українці відзначаються дуже своєрідним уявленням про політичну мораль. Ідеться не про скандали особистого плану, пов’язані із сексом, невдалим вихованням дітей, схильністю до чарки чи наркотиків. Цього якраз абсолютно не бракує і на Заході, тому у цій сфері можемо не комплексувати. Йдеться про скандали суто політичні, пов’язані із зловживанням владою, службовим становищем, кумівством тощо. На Заході після такого ідуть у відставку, у нас же спокійно продовжують і далі перебувати при владі. Рівень брехні в українській політиці набагато вищий. Якщо у Європі двічі по два це чотири, то у нас для своїх це три (якщо вони купують) або п’ять (якщо продають), для чужих відповідно навпаки, а для закордонних спостерігачів – це взагалі “скільки зволите?” Чого ж дивуватися, що в нашій політиці ніхто нікому не вірить, що у кожної партії своя таблиця множення і тим більше своя табличка ділення?! За цих умов результати будь-яких виборів будуть довго і нудно оскаржуватися. Бо кожна партія має не тільки свою мораль, а й свою логіку, свою філософію права – причому все це у кількох варіантах: для партійців, для виборців, для опонентів, для закордону і для історії.

Поки ми не позбавимося бодай оцих трьох негативних рис української ментальності, просування уперед не буде. Чи здатні українці на моральну революцію? Чи нам треба ще багато років наковтатися багнюки, щоб щось зрозуміти? Дуже хочеться переконати себе, що все буде добре, але клята песимістична натура не погоджується.



Сергій ФЕДАКА
Трибуна

 

25 травня 2007р.