"Я хочу, щоб дитина бачила, що таке сім'я": історія прийомної мами Ольги Мурашко

До Дня матері, який цього року в Україні відзначають 10 травня, Суспільне Ужгород розповіло історію Ольги.

“Ми фізичні особи, які беруть діток до сім'ї. І цих діток ми виховуємо. Їх може у нас забрати якась сім'я, яка готова усиновити дитину. У 2009 році ми взяли дівчинку, потім у 2012 році в нашу сім'ю прийшов хлопчик. І потім вже у 2019 році, у 2022, 2023 році нам давали діток”, — каже Ольга.

Усього родина має семеро дітей. Найменшими брали до сім’ї дівчинку 10 місяців і хлопчика 6 років. Нині вони вже закінчили школу.

У 2024 році Ольга приїхала на Закарпаття з чоловіком і чотирма дітьми. З того часу живуть у прихистку для ВПО від громадської організації “Українські мурахи”. Ольга там готує їжу.

“Ми проживаємо повністю безплатно. Нас годують, нас прихистили, ми спимо спокійно. Кожен мешканець бере участь в прибиранні, в приготуванні, у дворі щось робить.Так ось живемо, як одна велика сім'я, так несподівано”, — ділиться жінка.

Вона має освіту медичної сестри, але востаннє за професією працювала в 90-х. Потім, каже, пішла в газову галузь:

"Повернутися в медицину я вже не можу, бо мені для цього треба ще переучуватися. Але мені дуже подобається готувати. Я дуже люблю випікати, щось робити смачне. І тут в прихистку я наче розкрилася, можна і те зробити, і те зробити. І людям подобається, і людям хочеться їсти. Мені дуже цікаво. Бо діти, знаєте, як вдома готуєш, кажуть: "Ні, я не хочу, я це не люблю, я це не можу", а готувати хочеться. А тут мені якраз є можливість така, дуже подобається".

Згадує, як одну з дівчат забрали в сім'ю, коли тій було 10 місяців:

"Вона була така слабенька, голівку не тримала в 10 місяців. Її тільки винесли з дверей, чоловік ще не побачив її повністю, і каже: "Наша". Ну і все. А я приймаю все так, як воно є. Є дитина, прийшла дитина до нас в сім'ю, значить, наша дитина. Живе в нашому домі, отже, наша дитина. У мене нема такого: “От там така сім'я, значить, буде така дитина”. Ні, вони всі наші. Вони всі хороші".

Пригадує, що прийомна донька до трьох років зовсім не розмовляла.

“Вона завжди була худенька. А вже в три роки почала розмовляти, і так цікаво розмовляла, слова вона дуже погано вимовляла. І довго не могла вимовити. Пішла в школу, не могла читати. А там же на швидкість треба. Вона зовсім перестала: “Не буду читати, усе. Не буду відповідати”. Не треба її перебивати. Вона дуже цього боїться. Ну от така вона, що ти зробиш? Але вона наша. І вона така дівчинка добра, у неї все добре. До неї зі злом — "вони добрі, вони хороші люди". Над нею знущаються — "вони хороші люди". У неї нема поганого. Я кажу: “Дитинко, як ти виростеш, що всім довіряєш?”. Нічого, якось справимось”, — говорить Ольга.

Каже, мала проблему з одним із синів:

"Він, коли прийшов у 2012 році до нашої сім'ї, такий насторожений був. Пів року ні з ким не розмовляв. Сидів перед телевізором й дивився мультики. І як його покликати, він такий "глухий", не чує начебто, мовчить, начебто не вміє розмовляти. Пів року. Потім почав говорити, але до себе не підпускав. І що ви думаєте? Оце йому 19 виповнилося, і він тільки-тільки почав мені довіряти. Він мене приймав як маму, але все одно остерігався”.

Також жінка розповідає історію доньки, яка прийшла в родину в 15 років:

“У неї мама померла, коли їй було 6 років. Вона жила з татом і бабусею. Тато знущався: бив її, замикав, казав, що вона неправильно поводиться. І вона втекла. Вона вже не могла там бути. Три місяці мовчала. Вона замкнута, зовсім не розмовляла з нами. Потім потихеньку, потихеньку, через пів року вона сказала "мама". Для мене те, що діти мене називають мамою, не настільки особисте. “Я ж тобі мама. Ти повинна мене так назвати” — у мене немає такого. Але в сім'ї хто є? Мама, тато і діти. Так? Так. Ну, ви діти? Діти. Значить, ми мама і тато. Ви можете називати мене на ім'я, можете називати по батькові. Але мама є мама. Начебто всі погодились і все добре”.

Коли дівчині виповнилось 18 років, за документами вона вийшла із сім’ї, через деякий час з’їхалася з хлопцем і не спілкувалась з Ольгою.

“А потім був перший прильот у Глухові. І вона мені дзвонить: “Мам, вибач мені”. Я кажу: “Та дитино, що тобі вибачати? У тебе все добре?”. “Так, у мене все добре”. “Ну і все добре”. І все, ми з нею спілкуємося вже. Усе мені розповідає, усім зі мною ділиться”, — каже Ольга.

Вона додає, що бачить свою роль в тому, щоб показати дітям хороші стосунки між членами родини:

"Я хочу, щоб дитина бачила, що таке сім'я, які мають бути стосунки між людьми в сім'ї. Ми з чоловіком живемо вже 27 років. Він молодший від мене на вісім років. І я його питаю: "Ти мене любиш?", він: "Люблю". "Давно?" "Давно. З першого класу". "З чийого першого класу? З твого чи з мого?" "З твого", — каже. Слава Богу, у нас добрі стосунки, картина сім'ї дуже хороша. Я так розумію, що діти мають бачити, як треба жити батьку з матір'ю, не сваритися. У нас немає сварок у домі. У нас немає як такого багатства, як у людей є і те, і се. Але в нас є мир, злагода, все. Є те, що потрібно для дітей: любов, увага, тепло”.